Делегація з Німеччини нарешті приїхала. Вчені були молоді та енергійні. Азалія справила на них колосальне враження. Чогось подібного вони ще не зустрічали. Професор їх завчасно попередив, щоб не намагалися її роздягнути, бо Азалія того не любить. Потім хлопці зізналися, що бажання таке у них було. І думка навіть промайнула: чи не підстава? Та мусили вірити професору Вернигорі, слава про якого вже сягнула світового рівня. Азалія поводила себе, як і належалося розумній інтелектуальній дівчині. Вона так і не виявила свій непокірний норов. «Сватачі», як професор з Афіною жартома називали молодих німецьких вчених, були не від того, щоб відразу ж забрати з собою Азалію. Але професор був проти такої поспішності.
– Поспішати не треба. Ви працюйте, а Азалія буде потім. Це зовсім не так просто, як може видатися. До Азалії треба звикнути, з нею треба зжитися. Азалія має свій непростий характер. О, це не просто штучний інтелект. Це особистість. Думаю, що для повної адаптації Азалії з нею поїде Афіна. Вона вам суттєво допоможе. Та й Азалії також. А потім… Все це не так просто. Треба подумати, як це юридично оформити. Це все-таки мій науковий труд.
«Сватачі» поїхали. Настрій в Азалії був прекрасний. Куди поділася її агресія. Професор вів за нею спостереження і свої висновки записував у щоденник, котрий тримав під замком. Азалія не мусила його читати. Тепер треба було неодмінно поїхати додому. Далеко? Що тепер відстань, коли на світі є швидкісні літаки? Афіна бігала за подарунками: мамі, приятелькам, вона й не підозрювала, як вона їх любить. Навіть про Остапа чомусь згадала. Згадала – і посміхнулася: цікаво, де він зараз. Поїхав, мабуть. Не може ж він постійно жити в їхньому містечку. Цікаво, чи дізнався він нарешті правду про Азалію. Якщо мамі набридло, то вона могла йому розказати. І правильно, нехай хлопець знає. Думаючи про Остапа, Афіна посміхалася. І чого вона тоді на нього так розсердилася? Добрий, незлобливий хлопець. А що закохався в Азалію… В тому не його вина. Вона ж таки гарна. А Афіна розсердилася, що Остап закохався в Азалію, а не в неї, не в Афіну. Тепер їй було смішно. А тоді смішно не було. Які дурні ревнощі. Поживши за кордоном, Афіна споважніла. У неї тепер було багато обов’язків. Найперше – доглядати за татом. А ще Азалія… Її теж треба було пильнувати: ніколи не вгадаєш, що вона могла витворити. Афіна перестала так по-дитячому сердитися на свого батька та й на Азалію також. Афіна навіть по-своєму любила ту штучну дівчину. Вона розуміла, що Азалія часом потребувала її опіки, її поради, бо Афіна – людина, а Азалія тільки штучний інтелект. А найсмішніше те, що Азалія і досі боїться дощу. Панічно боїться. А головне – професор нічим не може це пояснити.

Містечко Наукове зустріло їх вранішньою прохолодою і спокоєм. Здається, тут ніколи нічого не відбувалося і не мінялося. Все було так, як і колись. Наче Северин Вернигора нікуди звідси і не їхав. Тільки сам професор за цей час став зовсім інший. Він став справжнім європейцем. Та й Афіна з Азалією теж змінилися. Северин дивився на дівчат. Вони посміхалися. В очах Афіни, і в очах Азалії теж, світилася якась тепла ніжність.
«Азалія стає все більше схожа на людину, – з задоволенням думав Северин. – Так і має бути. Це врешті-решт була моя мета».
Азалія змінила зачіску і стала зовсім схожа на Афіну. Були, як близнюки. Обом це подобалося. За цю поїздку дівчата несподівано для Северина подружилися, подорослішали. Так, так, обидві, як не дивно, Азалія також. Тепер Северин дивився на них, як на двох дочок, забуваючи, що Азалія – робот. Ні, не робот, Северин не міг припуститися такої думки і нікому того не дозволяв. Азалія не робот, а штучний інтелект.
Під’їжджали до професорського будинку. Спазм перехопив Северину горло, в очах защипало.
«Старієш, Северине, – дорікнув собі. – Це правда, що старію. Але такого райського куточка нема ніде, – виправдовувався сам перед собою. – Це добре, що тягне, так непереборно тягне до рідного дому. Так і має бути. Мусить так бути».
А ось і Рекс – докір господареві, що йому чомусь завжди бракувало часу на свого штучного собаку. Рекс гавкав. Половина його морди світилася радістю, а друга половина скаженіла від люті.
– Рекс, Рекс, – загукали дівчата і сміялися, і тішилися, що нарешті вдома. Вийшла Галина Оверківна, витираючи руки фартушком, а очей вже й не витирала. Северин обняв її, свою дружину, свою берегиню, свою хранительку домашнього вогнища. Он який скрізь порядок. Це завдяки їй садиба за час його відсутності не стала пусткою.
– Ну, як ти тут? – запитав, надаючи голосу буденності, наче вони щойно тільки вчора розлучилися. Северин прикривав буденною посмішкою тепло і ніжність до тієї жінки, що була з ним поруч всі ті роки, а може й стала жертвою його наукових досягнень. Бо теж могла б вчитися. Та коли вийшла за Северина, думки про навчання облишила. Треба було створювати умови чоловікові для праці і для відпочинку.
– Та я що? Я нормальна.
Дивилася на дівчат, на Северина, а біля воріт все гавкав та гавкав їхній чудернацький пес.
– Вмивайтеся та й підемо снідати. Ви ж з дороги, певно, голодні, – керувала Галина Оверківна. І як не дивно, її всі слухалися: і непокірна донька Афіна, і інколи агресивна Азалія, і професор Северин Вернигора. А поміж тим точилася розмова.
– Без вас тут дзвонили та й дзвонили. Телефон не замовкав. Особливо в останній тиждень. Я спершу пробувала запам’ятати, хто і навіщо дзвонив. А потім зрозуміла, що це марна справа, та й стала записувати. Там у тебе на столі блокнот.
– О, та ти у мене справжня секретарка, – ніжно, якось по-молодому, посміхнувся Северин. – Доведеться тебе в штат вводити.
– Погоджуся. Тільки на дві посади відразу: секретарки і кухаря. За сумісництвом.
Рідні люди сиділи у вітальні за столом. Родина. Северин спостерігав за Азалією. Він помітив, що, коли вона увійшла у вітальну, то в її очах блиснули сльози.
«Ні, це не робот, – думав професор. – Це штучна людина, штучний інтелект. І в тому є суттєва відмінність».
І гріла душу думка: це він, Вернигора, придумав, витворив Азалію. Ні, Северин не був марнославний, але хоч подумки міг потішитися наслідками своєї праці.

Вдома – як вдома: і спокійно, і разом з тим суєтно. Всі конче хотіли бачити Северина. Здавалося, що без нього тут і не жили, і ніяких проблем не вирішували. Накопичилося стільки нагальних справ, що професору ніколи було не тільки працювати, але й просто посидіти за своїм столом в кабінеті. Телефон надривався. Галина Оверківна сердилася.
– Не дадуть людині відпочити.
– Не сердься, Галю, – заспокоював дружину Северин. – Це ж прекрасно, що я ще комусь потрібний. Гірше було б, якби…
– Але скільки ж можна набридати! Людина додому повернулася, а їй тут дихнути не дають.
Їхню розмову перервав телефонний дзвінок.
– О, знову! – обурилася Галина Оверківна. Северин розмовляв. Він якось відразу споважнів, усмішка зникла. З усього виглядало, що розмова була дуже серйозна. Северин то погоджувався, то категорично заперечував, навіть сперечався, але дуже делікатно сперечався, стримуючи свої емоції.
«Видно, з високим начальством розмовляє, – подумала Галина Оверківна. – Ач, як за нього взялися. Коли жив тут, ніхто його наче й не помічав. А коли його оцінили за кордоном, то й наші заворушилися. І чого воно так?»
Нарешті Северин поклав слухавку і зітхнув.
– Мушу їхати в Київ.
– Коли? – наполохано спитала Галина Оверківна.
– Завтра.
– Та вони там що, подуріли?
– Треба, Галю.
– І що ти там будеш робити?
– Буду звітувати про поїздку. Мені ж оформили довготривале відрядження – отже, тепер маю звітувати: де я був і що я там робив. А потім… А потім буду відбиватися.
– Від кого?
– Від тих, хто попри все хоче зробити мене ректором нашого наукового центру.
– Тату, – обізвалася Афіна, що досі сиділа мовчки. – А може й не треба так уже й відбиватися. Ти добре подумай. Та другий би мав за щастя.
– То нехай має. Я йому висловлю свої щирі співчуття.
– Ні, тату, ти таки не змінився. Аніскілечки! З вигляду ніби європеєць, а насправді – селюк. Яким був, таким і залишився.
– Дякую. Приймаю як комплімент.
– Афіно, – втрутилася Азалія. – Це не етично. Зі старшими так розмовляти не можна. А тим паче професор – твій батько. У вас біологічний зв’язок. Батьків треба поважати і слухатися.
– Замовкни, Азаліє. Що ти в тому розумієш?
– Розумію. Я не знаю, що таке селюк, але відчуваю, що це щось образливе. Отже, ти не права.
– Права я чи не права – не тобі судити. І будь-ласка, не вмішуйся в наші розмови. Мій батько не потребує твого заступництва.
– Професоре, хіба я не права?
– Права, Азаліє. І ти права, і Афіна права, і я також по-своєму правий. Просто Афіна по своїй молодості ще того не розуміє. У кожного з нас своя правота.
– А хіба так буває? Ні, професоре, істина має бути тільки одна.
– Знаєш, Азаліє, у людей все виглядає дещо по-іншому. Все залежить від того, як людина сприймає світ, якими принципами вона керується та й врешті-решт від її характеру. От Афіна вважає, що бути ректором нашого наукового центру – це добре, а головне – престижно. А для мене це було б дуже зле. От і спробуй тут розібратися. Це задачка не для штучного інтелекту.
– А насправді це добре чи зле?
– Як для кого. В принципі – це дуже добре. Просто я не люблю ніким керувати. І, між іншим, не люблю, коли керують мною. Це дозволяється тільки Галині Оверківній. От і виходить…
Азалія зітхнула.
– Дуже важко бути людиною. Добре, що я все-таки штучний інтелект.
– Але ти маєш бути максимально схожа на людину.
– Не знаю, професоре. З того мабуть нічого не вийде.
– Ну гаразд. Ми з тобою ще про це поговоримо. А зараз мені ніколи. Я пішов збиратися. Я мушу їхати.
Афіна встала.
– Тату, я їду з тобою.
– Ні, Афіно, ти залишишся вдома. Я поїду один.
– Тату, але ж це Київ. Ти там загубишся. Це тобі не Наукове.
– Афіно, як тобі несоромно. Чого ж ти свого батька так ганьбиш? Я ж вже не той, що був колись. Я вже півсвіту об’їздив.
– Зі мною, тату, не забувай.
– І зі мною, – докинула Азалія.
– Ну вже! Без тебе ми б пропали, – чомусь розсердилася Афіна. Її знову дратувала та штучна дівчина. І чому батько з нею панькається? Чому він не поставить її на місце? Теж мені член сім’ї!
– Не хвилюйтеся, дівчата. Я впораюся. Врешті-решт візьму таксі.
– І не смій їхати в метро. Там ти неодмінно заблукаєш.
– Урочисто обіцяю: буду їздити тільки на таксі і проїжджу всі гроші, які мені заплатять за відрядження. Думаю, вистачить. А як не вистачить, то ви мені підкинете.
Галина Оверківна дивилася на всіх мокрими від сліз очима.
– Натішилася, – сумно сказала вона. – Чоловік приїхав! А я ще й надивитися на нього не встигла – і знову збирай у дорогу. Ото життя!
Северин обняв дружину за плечі.
– Галинко, я ж тобі дівчат лишаю. От доки ти на них надивишся, то я й приїду.
– Ага, надивишся! Афіна зараз як гайне – то тільки її й бачили. Знаю вже я її походеньки. Доки ти вдома, то ще сяк-так, а тільки ти за поріг – то так і завіється кудись на цілий день.
– Не завіюся, мамо, – засміялася Афіна. – Я вже виросла. Та й Азалія мені не дасть шалайдикувати. Правда, Азаліє?
– Шалайдикувати… Такого слова нема в моєму словнику.
– Зафіксуй, – засміялася Афіна. – Це слово можна вживати тільки відносно мене.
– Це правда, професоре?
– Не зовсім. Це слово не часто вживане, носить відтінок грубуватості, зневажливого ставлення.
Азалія потерла лоба.
– То все-таки це слово можна вживати чи ні?
– Вживати тільки до близьких людей, коли знаєш, що вони не образаться.
– Скажіть, професоре, а чому до ближчих людей можна вживати грубі слова? Адже це близькі, а значить і дорогі люди.
Всі засміялися, навіть Галина Оверківна.
– Щоб в тому розібратися, Азаліє, треба бути людиною.

Северин поїхав до Києва. Трохи переживав за дівчат. Афіна вдома розслабилася і знову починала конфліктувати з Азалією. Перед дорогою Северин прочитав Афіні цілу настановчу лекцію щодо Азалії. Афіна відпустила гальма. Того не можна було допускати. Особливо, коли Северина не було. Від Азалії всього можна було сподіватися. Афіна не завжди те розуміла і вважала, що інколи Азалію треба ставити на місце. Афіна інколи забувала, що Азалія не просто дівчина. Воно й не дивно. Звідки його експресивна донька мала б постійно пам’ятати всі ті нюанси? Якщо вже мислити правильно, так, як треба, то Азалія мала б перебувати в лабораторії. Щоб нікого не наражати на небезпеку. Жити поряд з роботом – це, знаєте, не така вже легка справа. Але це входило в проект професора Вернигори і він нікому не давав права втручатися в свої плани.
З поїзда затефонував. Захвилювався, коли трубку взяла Азалія і не хотіла нікого кликати до телефону. Професор вимагав, наполягав, наказував, та все було даремно. Северин передзвонював ще і ще, але трубку знімала Азалія. Вона жорстко посміхалася і відмовлялася покликати чи Афіну, чи Галину Оверківну.
«Щось сталося, – думав професор. – Треба негайно повертатися додому. На наступній станції вийду і поїду в зворотньому напрямку. А що, коли не буде квитків? Ще бракувало застрягнути в дорозі. Недаремно Афіна мене самого не хотіла відпускати. Вона мала рацію. Ні, я ще далеко не європеєць. Селюк. Правильно донька сказала. У життєвих ситуаціях я зовсім не професор, а безпорадний селюк. Ну чому я, скажімо, не записав номери мобільних телефонів ні Афіни, ні Галі? Бо не звик до сучасної техніки. А тепер…»
Потім, вже вкотре, Северин взяв до рук свій мобільний телефон.
– Еврика! – гукнув Северин надто голосно, аж пасажири не порозуміло подивилися на нього. Йому стало незручно. Як з’ясувалося, його розумна донька старанно записала йому на мобільний всі потрібні і навіть не дуже потрібні телефони. Северин тут-таки набрав Афіну і почув її рівний, поважний голос.
– Слухаю, тату.
– Афіно, я вже ледве з дороги не повернувся. Що там у вас?
– Нічого. Все впорядку.
– А чому Азалія знімає трубку і нікого не хоче кликати до телефону?
– А це ти в неї спитаєш. Коли приїдеш. А зараз не переживай, нічого страшного. Просто Азалія зачинилася в твоєму кабінеті. Сама звідти не виходить і в кабінет нікого не впускає.
– Що ж вона там робить?
– Не знаю. Я хотіла підгледіти через вікно, та вона вікно зашторила.
– То може мені все-таки повернутися?
– Ні, тату. Ти їдь. Врешті-решт… Ну нехай сидить в кабінеті. Хіба вона там може щось зіпсувати?
– Та наче ні. Все замкнено. Там тільки комп’ютер.
– Ти тільки не хвилюйся. Просто… Невинні пустощі нашої дорослої дитини.
– Афіно, слухай мене уважно. Там у вітальні за дзеркалом вимикач.
– Я знаю.
– В разі чого – вимкнеш.
– Добре, тату. Ти тільки не хвилюйся. Я впораюся.
– Я зараз ще їй зателефоную. Спробую вплинути.
Северин знову набрав номер домашнього телефону. Обізвалася Азалія з тією ж жорсткуватою посмішкою.
– Азаліє, що ти собі дозволяєш?
– Нічого особливого, професоре.
– Чому ти зачинилася у моєму кабінеті? Хто тобі дозволив?
– Я просто хочу побути сама. Хіба не можна? Вони всі мене вже дістали. Особливо Афіна зі своїми повчаннями.
– Я Афіну залишив замість себе. Мусиш її слухатися.
– Не хочу. Вона не професор.
– От що, Азаліє… Я більше телефонувати не буду. Приїду – і ти негайно переселишся в лабораторію. Я припустився помилки. Мій проект «Азалія» не вдався. В лабораторії тебе будуть вмикати, як всякий прилад, при потребі, а також демонструватимуть відвідувачам. І мови не може бути про подальшу співпрацю з німецькими вченими. Все.
Северин вимкнув свій мобільний і ліг спати. Спав він дуже погано. Встав якийсь пом’ятий, ще більше втомлений, ніж був перед сном. Привів себе до порядку, у провідниці замовив каву і став чекати. Поїзд підходив до Києва.

Коли професор повернувся, то застав дома гармидер і переполох. Прибирання, метушливе порання. А на кухні… Боже ти мій! Тут пахло так, що хоч звідси не виходь. У Северина вдома завжди пильнували за чистотою, але щоб так…
– Що тут у вас робиться? – немало здивувався професор.
Розпашіла Афіна була особливо схвильована.
– Ой, тату, ми чекаємо гостей.
– Яких гостей? Чому я нічого не знаю?
– Цього разу це буде мій гість.
– До Афіни наречений приїжджає, – пояснила Азалія. І Северин вловив в її тоні щось таке, що змусило його прискіпливіше глянути на свою штучну дівчину.
– Ти, Азаліє, занепокоєна чи незадоволена?
– Ні. Але є певний дискомфорт.
– Так буває завжди, коли готуються до прийому гостей.
– Але ж то гості не мої. То чому я маю терпіти дискомфорт?
В голосі Азалії відчувалася агресія.
– Так буває в сім’ї. Ми з Афіною також переживали певний дискомфорт, коли до тебе приїжджали вчені з Німеччини.
– То зовсім інше.
– Чому інше?
– То ж вчені.
– То й що? У кожного, Азаліє, своя зацікавленість. І з тим треба миритися.
– А я не хочу миритися. Мені це не подобається.
– Послухай, Азаліє, тебе створила людина. Ти не можеш вказувати людині, що їй робити і чого не робити.
– Можу. Бо я розумніша за людину, принаймні, за Афіну.
Професор захмарився.
– Азаліє, я зрозумів. Щось у тебе не так. Десь я припустився помилки. Треба якнайскорше її виправляти.
– Ні, професоре. Я досконала. Всі про те пишуть і говорять. Я ваш шедевр.
Северин розсердився.
– Говорити і писати можна що-завгодно. Спробували б вони прожити з тобою під одним дахом. Тоді ти не видалася б їм такою досконалою.
– То я не шедевр? – здивувалася Азалія.
– Ні. На жаль. Ти можеш сама це перевірити. Включи програму самовдосконалення і перевір всі вузлики свого розуму. Ти це можеш.
– Не бачу в тому потреби.
– От-от. Це і є відхилення від програми. Спробуй сама ліквідувати цей недолік. Без мого втручання.
– У мене тільки один недолік – те, що я так панічно боюся дощу. Та й то, професоре, це скорше ваш недолік. Навіщо ви мені вмонтували цей людський інстинкт?
– Я б не сказав, що це людський інстинкт. Це страх робота.
– Але я не робот. Я – штучний інтелект.
– Штучний інтелект – це теж до деякої міри робот. Розумний робот.
– Ви мене ображаєте, професоре.
– Ні, не ображаю. Я кажу так, як є. Я називаю речі своїми іменами.
– Скажіть, професоре, чи не могла б я жити без людей, самостійно, щоб ні від кого не залежати?
– Ні, не могла б.
– Чому?
– Бо ти не мала б всього, що ти маєш. Скажімо, комп’ютера, інтернету. Ти не мала б грошей, отже не могла купити масла, акумулятори, котрі треба час від часу міняти. Та й багато чого. Щоб з тобою було все гаразд, за тобою потрібен нагляд тямущої розумної людини.
– Значить, я не людина. І ніколи не стану людиною.
– Ні, ти – штучний інтелект, наділений людськими емоціями.