«КИНУ КУЖІЛЬ НА ПОЛИЦЮ» (казки для дорослих)

Текля з’являлася не тільки в своєму селі, а й по інших селах. Розказували, що з’явилася вона якось в районій лікарні. Там лежала Мар’яна, дівчина, що мала лише п’ятнадцять літ. Вже не знаю, яка там у неї хвороба була, але лікарі постановили, що дівчина має вмерти, бо ліку для неї нема. Вже й батькам сказали, вже знайомі Мар’яну наперед відплакали. Дівчина про те не знала, але догадувалася. Особливо, коли до неї священик прийшов, щоб її висповідати. А коли священик пішов, заплакала Мар’яна, помолилася та й стала чекати своєї смерті. Воно вмирати страшно і нікому не хочеться. А тут в такому юному віці, коли ще й пожити не встигла. А що зробиш, коли людина безсила перед Божою волею? Лежала в палаті сама. Горіла настольна лампа – дівчина так попросила. Зайшла медсестра, дала якісь ліки, сумно глянула на дівчину та й пішла.
– До ранку мабуть не доживе, – сказала в ординаторській. – Згасає дівчина. Так шкода.
– Що ж… Поки що медицина безсила, – сумно сказав черговий лікар.
А Мар’яна лежала. Більше вже не молилася. Дивилася і нічого не бачила. А що можна було бачити?..
І тут біля Мар’яни звідкись з’явилася Текля. Дівчина зовсім її не злякалася, але сердечко все ж тенькнуло.
– Ви хто? – тихо спитала, як прошелестіла.
– Ви… Моя смерть? Але чому кажуть, що смерть приходить в білому?..
– Ні, дитино. Я не смерть. Давай з тобою разом помолимося, щоб Бог дарував тобі життя.
– Я молилася вже, бабусю. Не помагає.
– А ти ще помолися. І я помолюся. Помолимося разом.
Вони молилися. А коли дівчина замовкла, Текля продовжувала молитися сама.
«Господи, в ім’я слави твоєї, помилуй цю дівчину. Прости гріхи її, вільні і не вільні, бо ти єдиний, що не згрішив. Відведи від неї смерть. Потіш батьків її, а вони прославлять тебе вовіки віків. Амінь…»
Коли вранці лікар зайшов до Мар’яни в палату, дівчина спала. Вона дихала рівно і… Посміхалася. Сонячний промінчик прослизнув через вікно і лоскотав її бліде личко, що світилося життям. Лікар вимкнув настольну лампу, що все ще світилася, і вийшов, легенько причинивши за собою двері.
– Буде жити, – сказав лікар в ординаторській. Ніхто нічого не спитав, всі й так знали, про кого йдеться. Це було неймовірно, але це був факт.
– А може це… Так інколи буває перед…
– Ні. Це життя. Я знаю.
– Але як же? Консіліум…
– Життя скликало їй свій консіліум. І слава Богу.
– Це диво наша медицина пояснити не може.
– Але кожна людина має право на своє диво.
Дівчина стала одужувати. Незабаром її виписали. Про таємничу бабусю в чорному дівчина в лікарні не розказувала нікому. Розказала батькам, коли повернулася додому.
Чутки про Теклю ширилися, обростали легендами, і вже важко було зрозуміти, де правда, а де домисел.

А ця розповідь облетіла всі довколишні села. Всі знають, що поживитися люблять і прості дрібні злодюжки, що вправно вміють витягати з кишені чи з сумочки гаманець – може останні гроші, що людина мала на хліб чи на ліки, і злодії іншої категорії, що полюбляють більшу поживу. Вони готові ризикувати, готові забути про те, що у людини мусить бути щось святе, чого людина не те, що красти, а й просто доторкнутися рукою не сміє. Що для них застороги? Що таким страх перед Богом чи сором перед людьми? Отакі два злодюжки, маститіші від кишенькових, наслухавшись розповідей, що в дерев’яній церковці села Прибережне є нібито великі багатства, вирішили церкву пограбувати. Старший злодійчук колись навіть в інституті вчився. А молодший не вчився ніде, хіба що в справжніх великих злодіїв. Старшого щось ще інколи стримувало. А молодший був ризиковий, відважний, його ніщо не могло зупинити.
– Священик всього не показує, – запевняв він товариша. – Не хоче, а може й боїться. Кажуть, що там схована золота чаша, а ще золоті ризи Богородиці. Уявляєш, скільки там золота?
– Та ну, – засумнівався старший злодійчук. – Звідки б тут взялися такі коштовні речі? Церква бідна. Нічим там не поживишся. Шкода туди й лізти.
– А я тобі кажу, що є там золото. Я знаю таких дядьків, що на власні очі бачили.
– Дурний вираз: на власні очі. А на чиї ж ще очі вони могли бачити?
– Ну, ти у нас розумний! В інституті вчився! Не те, що ми.
– Вчився, та не довчився, – сумно зітхнув колишній студент. – А знаєш, я шкодую, що кинув інститут. Може б з мене люди були.
– То чого кинув? Треба було вчитися.
– Дурний був. Легкого життя захотілося.
– Ну… Досить про те. Так беремо церкву чи ні?
– Та… Беремо, якщо ти кажеш, що там щось є. А знаєш… Якось все-таки не хотілося б до церкви.
– Що? Гріха боїшся?
– Та не те, що боюся, а якось не по собі.
– Баба!
– Знаєш, у мене мати глибоко віруюча була. І мене в дитинстві до церкви водила. Великої віри мені так і не прищепила, та щось таки залишилося.
– Ну досить. Так ідем чи ні?
– Та йдем, йдем.
Двері утлі, замки слабенькі. Без напруги і в церкву увійшли. Старший сказав:
– Не думаю я, що золото тримали б у такій не надійній схованці: ні дверей путніх, ні замків.
– Вони ж не знали, що ми прийдемо, – зухвало кинув молодший.
Засвітили свічку. Темноликі образи з докором дивилися на них. Старший весь тремтів, зате молодшому, здавалося, було море по коліна.
– Чого стоїш? – кинув він. – Шукати треба. Священик, певно, кудись сховав.
Але як хлопці не шукали, нічого так і не знайшли.
– Ну що ж… – рішуче сказав молодший. – Візьмемо те, що є. Як ти думаєш? Чаша, мабуть, чогось вартує?
– Не знаю.
– А хрест? Хрест мабуть золотий. Беремо.
І вже протягнув руку до хреста, коли почув голос:
– Стій. Зупинися.
І хлопці побачили жінку в чорному.
– Монахиня чи що? – пробурмотів молодший. – І де вона тут взялася?
Старший мовчав. Тільки серце йому калатало і збілів весь, як стіна.
– Що, хлопці? – спитала баба Текля. – Хотіли поживитися, та не вийшло? Церковця бідна, нема тут ніяких скарбів. Постав на місце чашу, – наказала. – Твої нечисті руки не мали б до неї і доторкнутися.
– Не поставлю, – різко кинув хлопець. – І хрест візьму. І ти мені нічого не зробиш. Хіба я даремно сюди прийшов?
– Не знаю, за чим ти сюди прийшов, але цей хрест ти не візьмеш.
– Слухай, хто ти така?
– Хто б я не була, але хрест ти не візьмеш.
– Ще й як візьму. І тебе не спитаю.
І потягнувся до хреста. Але раптом відчув, що рука його стала, як нежива, наче з каменю витесана. Була протягнута вперед, але поворушити він нею не міг. Отут на хлопця напав страх.
– Бабка, ти що? Перестань.
– Ні, не перестану. Ти вже багато зла зробив, а хотів вчинити ще одне. Замахнувся на святиню. Досить. І запам’ятай, що тобі скажу. Твоя рука оживе тоді, коли ти привселюдно покаїшся, розказавши, що ти хотів вчинити.
– Ти що, бабка! Зніми свої чари. Я вже більше не буду.
Хлопець ледве не плакав. Текля звернулася до старшого, що весь тремтів і не міг слова сказати.
– А ти чого стоїш? Іди. Я відпускаю тебе. У тебе ще совість є. Ти ще можеш стати людиною. А цей вже… Та може цей урок і його чомусь навчить.
– Та я вже з ним піду.
– Ідіть, хлопці, ідіть. А я ще тут побуду. Помолюся за вас, нерозумних, щоб Бог простив вам ваші гріхи, щоб не впали вони на ваших дітей.
І мусив той хлопець перед людьми визнати свою провину і покаятися. Як склалася його подальша доля, того не знаю. Чи продовжував він красти, чи став жити чесно, сказати не можу. Та про бабу Теклю заговорили з подвоєною силою. Її вже більше не називали відьмою, бо знали: де з’являлася баба Текля, там каралося зло і перемагала справеливість. Люди спершу дивувалися, а з часом звикли і вже дивуватися перестали. Тільки розказували одні одним: то баба Текля дитину з води вирятувала, то розлюченого бика зупинила, то вивела з лісу зграйку дітей, що заблукали.
Так тривало до роковин з дня її смерті. А перед роковинами приснилася вона сусідці своїй, Ганні. Стала отак перед нею та й каже:
– Відбула я, Ганно, свою покуту, яку сама собі в Бога і випросила. Вже більше не буду я ходити по цьому світу і людей дивувати та морочити. Вже кличе мене Бог до себе. Дякую тобі, Ганно, що ти молишся за мене. Пам’ятай, що мені дуже потрібно твоя молитва. Як буде потреба така, щоб до церкви на службу Божу дати, то я до тебе голуба свого пришлю. Знай же: як прилетить голуб і стукне до тебе у вікно, то це від мене. Кращого посланця я не придумала. Прислала б я тобі листочки кленові, та ти по них читати не вмієш.
Подивувалася Ганна з такого сну. Помолилася, зітхнула та й задумалася над дивовижею світу.
«Багато чого людина ще не знає, – подумала собі Ганна. – Не знає і знати не буде. Бо такий вже дивний той і тамтой світ. Все знає тільки Бог. А людині не дано».

АЗАЛІЯ, АБО ДІВЧИНА, КОТРА БОЇТЬСЯ ДОЩУ

Це оповідання фантастичне. Я його так класифікувала. Але слово «науково» не ризикнула поряд поставити, бо моя фантастика до науки прямого відношення не має. Ні тобі розрахунків, ні наукових пояснень. Це така собі казка для дорослих, а може й для дітей. А хто сказав, що казки мають бути тільки для дітей? Є чимало дорослих людей, що люблять казки. І я люблю. Може тому й пишу. Пишу для вас, дорогі читачі. Читайте і неодмінно посміхайтеся.

Офіційно містечко Н. називалося Наукове. Але ця назва була тільки в паперах. Так його не називав ніхто, навіть мешканці того містечка. Називали просто Н. Може це була свого роду конспірація – хто зна. Чи мало воно коли-небудь якусь іншу назву? Не думаю. Принаймні від старожилів я такого не чула. Та й не виглядало, щоб це містечко мало свою давню історію. Скорше за все його збудували не так давно. Збудували зумисне для того, щоб наші вчені мужі мали де працювати і відпочивати, а також збиратися на свої розумні конференції. Для того тут були створені всі умови. Величезний науково-дослідний інститут. Ціле містечко в містечку, конфортабельні готелі – не кожне велике місто може таким похвалитися – і санаторій. Мешканці містечка Н. з повагою ставилися до своєї наукової еліти. Вони вже звикли, що на вулицях Н. з’являлися раптом якісь чудернацькі потвори чи залізні чоловіки-велетні для прибирання снігу. Всі з цікавістю і не без остраху дивилися на ті наукові досягнення.
– Це роботи, – казали.
А побоювалися, бо ніколи не знаєш, що збреде такому металевому телпню в його начинену електронним мозком голову.
– Та нічого йому не збреде. Вчені ж конструювали.
– А як щось перемкне? Ні, краще від таких іграшок бути подалі.
Містечко Н. було невеличке і затишне. Можна сказати, що курортне. Були тут ошатні будиночки, екзотичні сади, а головне – море. Туристи чи курортники сюди не приїжджали, бо не було належної реклами. А чому не було реклами – на те були свої причини. Тут жив і відпочивав ледве що не весь науковий світ. Одні вчені жили тут постійно і не збиралися звідси нікуди переїжджати, а другі – переважна столична еліта – приїжджали сюди на всякі наукові конференції чи для відпочинку. Ті вчені, що жили тут постійно, дуже відрізнялися від своїх столичних колег. Вони були трудяги. Часто зовсім забували про свої наукові ступені і звання. А ті, що приїжджали на відпочинок чи на якусь конференцію, вимагали до себе поваги, а на місцевих «гречкосіїв» дивилися скептично і навіть трохи зневажливо.
– Теж мені професор! – казав хто-небудь про професора Северина Вернигору. А він і справді не був схожий на професора. По своїй садибі він розгулював у старенькому спортивному костюмі, а на прогулянку і на роботу вибирався у старомодній «трійці» з не менш старомодною краваткою і сердився на свою дружину, коли вона йому тим дорікала.
– Соромно за тебе, – казала інколи Галина Оверківна. – Хіба ти не можеш купити собі новий костюм?
– Можу. А навіщо? Цей ще цілком… Пристойний. А головне – я до нього звик. Мені в ньому зручно.
– Та зрозумій ти: так вже ніхто не ходить. З тебе люди сміються.
– Так це ж добре, що сміються. Гірше було б, якби плакали.
Розсердиться Галина Оверківна та й геть іде. А Северин (дуже не любив, коли його називали по батькові), нахилившись над своїм квітником, ще довго невдоволено мурмотів:
– Соромно! І чого має бути соромно? Я ж не краду, не шахрую, не валяюся п’яний – оце соромно. А костюм… Нехай вже модними будуть всякі нероби, що за батькові гроші готові нап’ялити на себе всякий мотлох, особливо, коли той мотлох заграничний.
Донька пана Северина Афіна мала жаль на батька, що наділив її таким незвичайним іменем.
– Афіна! Коли називаю своє ім’я, кожен неодмінно перепитує:
– Афіна? Що це за ім’я таке?
І я кожному мушу пояснювати. А часом аж до сліз мене доводять. Тоді я кажу:
– Я ім’я собі не вибирала: мені батьки таке ім’я придумали. Всі претензії до них. А особливо до мого розумного батечка, професора Северина Вернигори.
– Невігласи! Невже вони не знають, хто така Афіна Палада?
– Може й знають. Але щоб дівчина носила таке ім’я – зустрінеш не часто.
– От і добре. Скажи краще: такого імені не носить ніхто. Тільки моя невдячна донька. А то – Маруся, Галина, Ганна, ще там які – на кожному кроці. А щоб Афіна – такого нема ні в кого.
– Ти, тату, старий дивак. Але як мама таке дозволила – ніяк не можу зрозуміти.
– Бо ти не маєш чоловіка. Мама йде мені на поступки, бо вона – моя дружина. І ти своєму чоловікові не будеш перечити – йтимеш йому на всякі поступки. Ще й як йтимеш.
– Нізащо! А як захоче калічити мені дитини дурним іменем, то я йому…
– От ніколи не думав, що ти будеш проти такого гарного, такого оригінального імені. Але ж ім’я можна змінити.
– Думаєш, це легко, коли всі вже тебе знають? Але я зміню, обов’язково зміню.
Увійшла Галина Оверківна.
– Ти б, Северине, подивився до Рекса, – сказала, – у нього явно щось перемикає. Вже й на мене починає гавкати.
– Подивлюся.
– Не дім, а божевільня якась. Собака штучний, кіт штучний, папуга теж. Послухай, тату, а може і я штучна?
– Ні, ти справжнісінька. Тому й бунтуєшся. Штучні інтелекти не ремствують. Вони слухаються людину.
– А колись вони як збунтуються. Буде тоді вам.
– Не вигадуй, Афіно. І чого ти така обізлена на увесь світ? Професорській доньці це не пасує.
– От і завів би собі штучну доньку, назвав би її Дуриндою і тішився б з того, що вона не бунтується. А я хочу живого собаку, живого кота, живого папугу і нормальних батьків.
– Ну знаєш, Афіно, ти переходиш всякі межі. Це вже занадто. Ти маєш все, що хочеш. Тобі ні в чому не відмовляють, а ти, невдячна, ще й батьків своїх зневажаєш. Ти ж донька професора. Ти маєш бути інтелектуальна, інтелігентна, розумна і стримана.
– Словом, штучна. Нізащо!
– Вже й про освіту пора подумати. І про роботу.
– Про освіту? Про роботу? А хіба в нашому захолусті можна здобути освіту чи знайти роботу? Де? Яку? Іти до вашого штучного інституту, щоб вигадати штучні котлети? Ні вже, таточку, годуй вже сам чим хочеш своїх штучних собак, котів і всяких потвор, доки колись їм щось не перемкне і вони не з’їдять тебе разом з усіма твоїми регаліями.
– Ніяк не доберу, Афіно, чому ти така зла. В нашому містечку вся природа налаштовує людину на мирний лад. А в тебе все навпаки. Ну чого ти себе накручуєш і нам з матір’ю спокою не даєш? Слухай, а може тобі заміж пора? Я якось про те й не подумав. Тоді шукай собі якось хлопця та й з Богом! Хіба ж ми що?
– Штучного хлопця зі штучним інтелектом. Бо ж хіба нормальний хлопець тут витримає?

Leave a Reply

Ваша e-mail адреса не оприлюднюватиметься. Обов’язкові поля позначені *

14 + seven =

Цей сайт використовує Akismet для зменшення спаму. Дізнайтеся, як обробляються ваші дані коментарів.