Та якось знову отаман прийшов блідий та сердитий. Мокрий, забрьоханий, стояв він перед матір’ю і похитувався, наче п’яний.
– Що знову трапилося? – спитала Сонора.
– Щезли коні. Дванадцятеро найкращих коней.
– Коли?
– А чорти їх батька знають. Задощило – то й всі розслабилися. П’ють, в карти грають – ніякої дисципліни, ніщо їх не обходить. Тільки сьогодні похопилися, що коней нема. А непогідь вже цілий тиждень. Біжи знай.
– Олухи, лобуряки! І «виконавців» нема, аби хоч трохи чогось боялися. Погоню послав?
– Послав. Та що толку? Незабаром хлопці й повернулися. Ніяких слідів. Але ж, мати, не те. Мої хлопці, ясна річ, лобуряки і тюхтії. Але ж ти скажи інше: значить, втікачі досі були десь тут. Де ж вони були? Де ховалися? Цей ліс обжитий давно, всі печери відомі.
«Не всі, не всі, – думала Галина. – Федір втік. Значить, я можу сподіватися на порятунок. Тільки коли? Коли?»
Її серце билося і радісно, і тривожно. Спокою не було.

Для Галини наближалися вирішальні дні. Найвирішальніші в її житті.
«Треба боротися, – думала Галина, – не так боротися, як боронитися».
Сонора поїхала за покупками. Галина лишилася сама. Не сама, а з Кусиком, а це вже був неабиякий захист. Лягаючи спати, поклала біля себе зброю – невеличкого пістоля. Бо хто його знає. Сподіватися можна було всякого. Наче й заснула, але сон був поверховий, чуткий.
Десь опівночі Галина почула злісне гарчання Кусика. Сіла і стала дослухатися.
Десь біля входу в печеру почувся шурхіт. Скидалося на те, що хтось ішов. Дівчина прицілилася. Тепер вона стріляла досить влучно. І куль у неї було достатньо. Сиділа і чекала.
Кусик злісно ричав. Він був готовий до нападу. Скупе світло каганчика не могло освітити всю печеру, але вхід Галина бачила добре. До печери увійшов отаман. Його голос прозвучав вкрадливо, з нотками улесливості.
– Не бійся, Галинко, це я.
– Ти? Серед ночі? Чого тобі?
– Та я подумав… Сонори нема, то… Та забери ти того вовка. Набрид.
– Він виконує свої обов’язки. Він стереже мене.
– Так це ж я.
– Від тебе й стереже.
– Я уб’ю його.
– А я тебе.
– Мене? Із-за вовка? І ти смієш?
– А ти смієш приходити серед ночі і тривожити мій сон?
– Смію. Бо ти моя дружина.
– Ще ні.
– Яке це має значення? Днем раніше чи днем пізніше… Я подумав: Сонори нема, нам з тобою ніхто не буде заваджати. Тільки того вовка кудись забери. Прив’яжи його чи що.
– Ти зле подумав. Ніби ж розумний, а от…
– Та опусти зброю. Кому сказав? Ти однак станеш моєю дружиною.
– Це ще ми побачимо.
– Я, як той дурень, беріг тебе досі, слухався своєї матері, а тепер ти ще й впираєшся? Та я тебе…
У якійсь дикій звереднілості отаман кинувся до Галини. Він розраховував, що дівчина таки не вистрілить. Але Галина зреагувала блискавично: вона вистрілила. І це був її перший постріл в людину. Не в людину, а в нападника. Це її виправдовувало. Перед ким?
Перед собою, перед світом. Та зараз вона не мала часу для роздумів. Галина не хотіла в нього влучити. Вона хотіла тільки його зупинити. Куля зачепила отаману вухо. Це була навіть не рана, а подряпина, та це його вкрай розлютило. Він мусить її мати. Сьогодні, зараз. Ти глянь! Вона ще думає, що вона щось може! Даремно він слухався матері.
Його мати розумна жінка, але… Він міг вже преспокійно її мати і не стримувати себе, як той монах. Розвели тут з нею! А вона тепер он що виробляє. Це навіть не були його думки, а скорше відчуття. Бо то була лише коротка мить і думати було ніколи. Отаман кинувся до дівчини. Ось вона! З вуха цебеніла кров, та це пусте. Галина заклякла. Вона навіть не мала сили закричати. Та й навіщо? Хто її порятує? Дівчина бачила звірячу лють в його очах. Вона вже чула на собі його нечистий подих. Та в цю мить на отамана кинувся Кусик, про котрого чомусь всі забули. О, це вже не було маленьке цуценя, це вже був справжній вовк. Він мав перед собою свого давнього ворога. І як це отаман про нього забув? Тепер Кусик шматував його з усією вовчою люттю. Він віддано захищав свою господиню. Отаман кричав і відбивався від свого нападника, але боронитися йому було незручно, бо вовк був у нього на спині. Та він все-таки якось спромігся видобути ніж і штрикнути Кусика в бік. Кусик скрикнув і на мить облишив свою жертву, щоб потім накинутися з подвоєною люттю. Та тієї миті було досить. Отаман обкрутився, вивернувся з-під вовка і, лишаючи кривавий слід, кинувся з печери. Він пішов до своїх, щоб там йому надали допомогу. Галина кинулася до Кусика. Тепер вона вже плакала. Від розпачу, від жалю до Кусика і до себе, від своєї слабкості.
«Могла ж убити його, але не вбила. Не змогла. Чому?»
Заспокоїла Кусика. Кинулася зупиняти йому кров і перев’язувати йому рану. Вона тут всього навчилася. Сонора її навчила. Спершу Галина боялася крові, а тепер… І тепер боїться. Але мусить. На щастя, рана була не глибока, але дуже кровила. Кусик скімлив. Йому боліло.
– Потерпи, мій хороший. Нічого, загоїться. Все буде добре. Ти мене сьогодні врятував. Потерпи. Он вже світає. Скоро ми звідси підемо. Мусимо піти, поки за нами ще не прийшли «виконавці».
Кусик іти не міг. Його треба буде нести. Це вкрай незручно, але треба. Добре було б дати йому снотворного, щоб йому менше боліло. Пошукала у Сонори. Знайшла.
– Але скільки йому давати, щоб не переборщити? Ой, Господи, як я ще мало знаю.
Почекала трохи, поки Кусик засне. Обережно примостила його в простирадло. Спершу хотіла нести Кусика на руках, та це було важко.
«Тоді я довго буду йти. А мені треба якнайшвидше. Потерпи, Кусику. Мусиш».
Галина поспішала. Сходило сонце. Треба було скорше добиратися до свого прихистку, доки ще не кинулися її шукати. Шлях був не дуже далекий, але доволі незручний. Особливо та крута скеля.
– Чекай-но, може легше буде пройти через запасний хід. Так і є. Краще. Ось ми, Кусику, і на місці. Ти живий? Живий, мій вовчику. Ну, поспи. А я подумаю, чим тебе погодувати. Тут нас з тобою ніхто не знайде. Можемо жити спокійно. Якщо Федора з втікачами ніхто не знайшов, то й нас не знайдуть. Але треба бути дуже обережними. Особливо, Кусику, тобі. Не гавкати, не вити і нікуди не бігати. Зрозумів?
Та Кусик міцно спав.
– Добре, що ти в мене є, а то я була б зовсім самотня.
Галина й собі прилягла біля Кусика та й після недоспаної ночі і всього пережитого умиротворено заснула, без тривог, по-молодому. Їй, здається, навіть щось снилося.
Прокинулася раптом, наче від чиєїсь присутності. Рвучко сіла. Зброя – ось вона. Людина чи звір? Біля входу в печеру стояла Сонора. Стояла і хижо посміхалася. Галина пополотніла. Кусик все ще спав.
– Ти чого сюди прийшла? – різко спитала Галина. Тут не твоє володіння. Це моя печера. Я її відкрила.
– Помиляєшся, люба. Тут скрізь мої володіння. Ти ж не захотіла стати отаманшею.
– Не захотіла. Нехай твій виродок пошукає когось іншого.
– Но-но! Ти не дуже. Спершу народи, виховай, а потім вже…
– Якби я народила, то виховала б людину, а не бандита.
– Ти не смієш мені дорікати, дурна дівчино. Ти ще не жила в таких умовах, в яких жила я.
– Навіщо ти прийшла, Соноро? Тепер я мушу тебе вбити. Чи як? Ти тепер знаєш мою таємницю. Тепер чи ти мене, чи я тебе.
– І ти б в мене стріляла?
– Не знаю. Тяжко мені, Соноро, бо я по-своєму тебе люблю. Ну навіщо ти сюди прийшла?
– Прийшла, щоб довести тобі, що Сонора не така вже й дурна, як ти про неї думаєш.
– Довести? Мені? Навіщо, Соноро? Хіба мені не однаково, чи мудріша ти, чи ні? І вже напевно, якби ти була мудріша, то сюди б не прийшла. Дала б вже мені спокій і таким чином проявила б своє милосердя.
Сонора засміялася.
– Милосердя? Ти ще хочеш у нас знайти милосердя? Не там шукаєш, дівчино. Тут його нема. То чи можна мені увійти? Так мені стояти досить небезпечно. Тебе ж шукають, дурна дівчино. Дуже ретельно шукають. То можуть і знайти.
– Ти ж знайшла. То хіба ще треба мені ховатися?
– Я вистежила тебе давно.
Сонора увійшла в печеру.
– Я вистежила тебе ще тоді, коли ти обшмульгана і обдерта поверталася з своїх прогулянок з таким просвітленим поглядом, наче у пророчиці. От мені й цікаво стало, куди це ходить наречена мого сина, на які такі прогулянки. От я тебе й вистежила. Та промовчала, дала тобі можливість обжити ту печеру. Подумала собі:
«Нехай дитина бавиться».
А коли тут поселилися втікачі, тоді я зрозуміла, що це не забавка. Та теж промовчала. Чому? Й сама не знаю. Від слабкості жіночої, напевно. Бачу, ти тут добре влаштувалася. З розумом. Добре все продумала.
– Ти стежила за мною, шпигувала. Мовчала, мовчала, а тепер вирішила мене здати?
– Помиляєшся, дурне дівчисько. Я прийшла, щоб тебе попередити.
– Про що?
– Мій син дуже сердитий.
– Я знаю. Ще б пак!
– І на тебе, і на твого Кусика. До речі, він живий? А то він якось так дивно лежить.
– Він спить. Я взяла в тебе для нього снотворного, щоб йому менше боліло.
– А-а, он воно що.
– Тепер переживаю, чи не переборщила.
– Нічого, поспить та й прокинеться. Це не смертельно. А я приїхала – а тебе нема. І скрізь кров. Я так і зрозуміла, що тут була якась баталія. Найперше, ясна річ, пішла шукати сина. Дуже понівечив його твій вовк.
– Сам винен. Не треба було мене займати.
– Отаман не може бути винен, запам’ятай. Всі можуть бути винні, окрім нього.
– А я так не думаю. Навіщо він вкрав мене у моїх батьків?
– Забудь. Минулося. Скорися йому і стань його дружиною, тоді може він отямиться і відмінить те, що надумав. А надумав він страшне. Я й уявити боюся, не те, щоб тобі сказати.
– Уб’є мене твій син. Я й сама те знаю. Чого ще чекати від розбійника?
– Якщо я навіть тебе не викажу, рано чи пізно, а тебе однак знайдуть.
– Але ти викажеш, я знаю, бо ти його мати.
– Тебе знайдуть. І тоді… Отаман надумав одягнути тебе, як наречену, а вбрання я вже купила, прибрати тебе найкращими коштовностями, а потім стратити перед своїм товариством. Тільки ще не придумав, як саме стратити. Чи спалити, чи повісити. Щоб довше насолоджуватись твоїми муками.
– Не диво. Фантазія гідна розбійника. Що ж, я готова доставити йому таку насолоду. Це краще, ніж терпіти його, осоружного, поруч все своє життя.
– Одумайся.
– Ні. Журюся тільки за Кусика. Прошу тебе, Соноро, якщо зі мною щось станеться, відпусти його в ліс.
– Він в лісі не вижеве. Від вовків він вже відійшов. Кусик не зможе роздобути собі поживу.
– Нехай краще загине там, на волі, ніж від рук розбійника. А ще, Соноро, прошу тебе, доглядай за Бароном. Візьми на себе цей клопіт. Я знаю, він за мною буде сумувати, та я не зможу його провідувати. Це досить небезпечно. Поки що так мусить бути. Я тебе прошу, Соноро, доглядай Барона. Постарайся зробити так, щоб він залишався на своєму місці. Ти це зможеш зробити. Так треба, Соноро. А ще… Барон любить хліб з сіллю.
– Добре. Зроблю, що зможу. Ну… Я піду вже. Не тривожся, я тебе не викажу. Ти знаєш, я вмію мовчати. Не виказала ж я втікачів, хоч знала, де вони ховаються. Я мовчатиму, якщо навіть це буде змова проти мого сина.
– Дякую.
– Ти сильна. Ти дуже сильна. Я б так не змогла. Знай, якщо тебе все-таки знайдуть, то це не з моєї вини.
– Дякую, Соноро, я вірю тобі. Але все-таки краще ти сюди не приходь. Не треба. Хіба якісь вкрай важливі новини. Прощай, Соноро. Якщо так трапиться, що мене таки знайдуть… Якщо так трапиться, що мене захочуть стратити, то ти неодмінно прийди.
– Ні, я не зможу.
– Прийди, Соноро. Я хочу в останні свої хвилини бачити хоч одне рідне обличчя.
– Дякую.
– Я буду дивитися на тебе – і мені буде легше. Я буду знати, що за мною проллється хоч одна сльоза.
– Якщо так трапиться, я своєму синові ніколи того не прощу.
Вони обнялися і обидві розплакалися.
– Це вже зовсім по-жіночому, – сказала Галина, витираючи сльози.
– Так, – тихо погодилася Сонора. – Але хто сміє нам дорікнути? Ми – жінки, це правда. Але далеко не кожен чоловік може дорівнятися до нас своєю витримкою.
Вони попрощалися. Сонора пішла. Саме в цей час заворушився Кусик, і дівчина нахилилася до нього.

А в Галинчиному селі тривога і переполох. Ні княжич, ні заморський королевич не забули про дівчинку-красуню, що бачили тут колись. Прикинувши її роки, не змовляючись, обидва подумали, що саме час вести її під вінець. Приїхали з дорогими подарунками, а зустрівшись, мирно вирішили, що дівчина має сама котрогось з них вибрати, а другий мусить скоритися її волі. Не можна ж дівчину присилувати. Приїхали – а тут така новина: нема дівчини. Плаче батько, плаче мати.
– Певно, нашої донечки вже й на світі нема.
Зажурені стояли всі біля криниці. Коли дивляться – аж вершник скаче на баскому коні.
Всі мимоволі замилувалися і конем, і вершником, що був уже немолодий, та так тримався в сідлі, що й молодий позаздрив би. А вершник прямісінько до гурту під’їхав. Зіскочив з коня та й відразу до засмучених Галинчиних батьків.
– Певно, я вас шукав. Всю дорогу гнав коня, не шкодуючи. Добре, що знайшов. Я впізнав вас по вашому смутку. Не плачте та не побивайтеся. Жива ваша Галинка. Я її посланець. А якщо треба, то й поводирем вашим буду, бо знаю, де знайти дівчину. Тільки треба поспішати, щоб наш… Щоб розбійницький отаман з неї не поглумився. Вона – його полонянка. Він хоче взяти її за дружину і зробити отаманшею.
– Хто ти такий, чоловіче? – суворо спитав княжич.
– Не питайте, хто я такий, а коли хочете вирятувати дівчину, то збирайте людей, дайте мені свіжого коня, бо моєму потрібен відпочинок, та й рушимо в дорогу. Я буду вашим поводирем. Дорога далека і небезпечна. А ще треба буде битися з ватагою головорізів.
Якась недовіра промайнула в очах княжича.
– А чи не хочеш ти, чоловіче, заманути нас у пастку?
– Жаль мені, княжичу, що я з чистим серцем хотів допомогти дівчині, а зустрів образу та недовіру. Мені шкода, та дівчину без мене ви не знайдете.
Тут мати перед лицарями навколішки впала, гіркими сльозами обливається та до княжича і до королевича руки простягає.
– Допоможіть, лебедики. Не свою наречену вирятуйте, бо нікому слова дівчина ще не дала, а доньку мою рятуйте, допоможіть нещасній матері.
Зглянулися між собою княжич і королевич.
– Ну що? Допоможемо?
– Мусимо. Не гоже відмовлятися. Ще, чого доброго, скажуть, що ми страхопуди.
– Та й дівчина вартує того. Ти пам’ятаєш?
– Пам’ятаю і довіку не забуду.
– А зараз яка ж вона?
– Думаю, ще кращою стала.
– Їдемо збирати армію.
– Не баріться, хлопці, їй там непереливки, – сказав Федір.
Військо зібрати було не так вже й проблемно. Виступити проти розбійників то була справа честі. Вони вже всім добряче-таки набридли. Грабежі і безчинства на дорогах, напади на мирні оселі. Скільки можна було все це терпіти? Ніхто не знав, де їх шукати і як їх переловити. А тепер, коли знайшовся поводир, то треба було вже нарешті покінчити з тим лихом.
Зібрали чимало озброєного люду. Всі були досвідчені вояки, на добрих конях, знали, що справа небезпечна, та це було зло, з яким треба було боротися. Коли всі вже були готові рушити в похід, до княжича підійшов хлопець ще зовсім юний, та вже під чорним вусом, і сказав:
– Княжичу, я теж хотів би піти з вами, але я сирота і в мене нема спорядження.
– А що ти вмієш? Ти ще такий молодий.
– Молодість, княжичу, швидко минається. Кожен старший був колись молодий. В молодості не навчишся – в старості не вмітимеш. А я вмію все, княжичу. І стріляти влучно, і на шаблях, а коли треба, то й навкулачки. Тільки-от спорядження не маю.
– Добре, парубче. Дамо тобі спорядження. І коня доброго дамо. Молоді сили нам потрібні. Хто знає, може колись з тебе відважний воїн вийде.
– Вийде, княжичу, неодмінно вийде.
Мабуть, ви й самі вже здогадалися, що це був Іванко, що колись з Галинкою корови пас і ще з тієї далекої пори любив дівчину, колись і сам того не знаючи, що це вже була любов.
Нікому про те й не казав. Раз те, що був бідний, а друге те, що Галинка зникла з села і ніхто не знав, де її шукати і як її додому повернути на втіху батькам. Іванко теж того не знав, а то пішов би шукати її хоч на край світу. А тепер така нагода трапилася. То хіба міг він стояти осторонь? Соромно було хлопцеві перед княжичем зізнаватися, що він такий бідний, що ні коня, ні зброї не має. Та мусив, бо конче хотів долучитися до тих воїнів, що йшли рятувати його дівчину. Його… Хіба ж його? Княжич і королевич хотіли б її посватати. Куди там йому! Але хоч би глянути на неї, хоч би глянути. Хоч би тільки знати, що вона буде щаслива. І серце його шалено билося. За ту дівчину, що так і стояла перед ним у вінку з польових волошок, він ладен був хоч би й вмерти.
Дорога була важка і мало відома. Власне, не дорога, а бездоріжжя. У всьому мусили покладатися на Федора. Лячно було так йому довіряти, та мусили. Він був єдиний, хто міг їх провести до розбійницького кубла. Всі дивувалися, що Федір, такий вже немолодий, так легко долав всі труднощі і так хвацько тримався в сідлі.
Їхали довго. Давали відпочити коням і знову їхали. На перепочинку княжич підходив до Федора і тихо питав:
– Ну що, Федоре? Ще далеко? Люди вже потомилися. Нічого не кажуть, та я сам бачу. Та й коні…
– Знаю, княжичу. Ще буде один важкий перехід через гори. Чому важкий? Бо ні люди, ні наші коні до такого переходу не звикли. Та мусимо те здолати. Вона нас там чекає. Я їй слово дав. За горами буде лісок – останній наш перепочинок. Там, княжичу, вели не розкладати вогнища. Далі буде бій, кривавий бій. Ми мусимо перемогти.