Через день збиралися у Семенихи. У неї в хаті було, як у віночку: чисто, вичепурено, по стінах образи в рушниках, портрет її чоловіка Семена також був у рушнику. А що то за рушники були!  А вже що тих вишивок – то й не здумати і не сказати: і подушки, і над дверима, і макатки, і на вікна, – словом, могло видатися, що ти десь на виставці чи в якомусь дивовижному храмі. Здавалося, що в тій хаті поселилося свято, і йому тут було так добре, що воно не збиралося звідси нікуди йти.

– Маріє, – притишено сказала Варка, – у вашій хаті хочеться молитися. Як у церкві. Невже всі ті вишивки могла вишити одна людина, одні руки?

– Так. Все те я вишила сама. Від першого і до останнього хрестика. Все отими руками.

І Семениха показала свої спрацьовані руки. А Степанида докинула:

– Йдучи до вас, треба було наші грішні язики вдома залишити.

– Ну що ви таке вигадуєте, – зашарівшись, боронилася Семениха. – Хата як хата. Дітей нема, смітити нікому, корови я вже давно не тримаю – ради не дам, свині також нема.Бо хто те сало чи м’ясо буде їсти?  Тримаю десять курок – та й з мене досить. Ото сиджу собі та й вишиваю.

– І без окулярів?

– Без окулярів. Маю такі очі, що зблизька бачу добре. От здалека можу й не побачити. Часом на дорозі  людей не впізнаю. Вітаюся з усіма, бо тут всі свої, а вже потім придивляюся, хто ж то пішов, і то скорше здогадаюся, ніж роздивлюся.

Жінки вже повмощувалися, як кому зручно, вже й за роботу взялися, а Парашка все ще стояла перед Маріїіними вишивками і очей відвести не могла.

– Парашко, – покликала Варка, – сідай вже.

Парашка зітхнула і наче вигулькнула з іншого світу та й повернулася на землю.

– Маріє, – тихо сказала Парашка, – таке добро гріх у своїй хаті тримати. То все одно, що закопаний талант. Пам’ятаєте, наш священик у церкві казав?  Все це мають бачити люди, то може б добра на світі побільшало.

– От як помру, тоді може хтось такий знайдеться, що з моєї хати музей зробить – нехай тоді люди дивляться. А душа моя, як їй Господь дозволить, так і буде жити серед моїх  вишивок.

– А зараз що вишиваєте?

– Рушник до церкви. Офірувати хочу Матері Божій. То має бути мій найкращий рушник.Бо хто знає… Може колись, як я вже буду перед Богом, заступиться за мене Пречиста.

Та й зітхнула.

– Я ніколи раніше якось не сміла спитати, Семенихо, – зашарілася Варка. – Скільки вам років, Маріє?  Ви з нами не дівували, це знаю. То скільки вам?

– На Першу Пречисту, як доживу, буде вісімдесят п’ять. Прожила, Слава Богу.

Замовкли жінки, задумалися. Тільки вишивки мрійно зносили до Бога свої молитви. Чи то свої, чи Маріїні, що вклала в них, коли вишивала. Мороз замуровував шибки на вікнах, вишивав на них якісь дивовижні візерунки, наче завидки його брали, що у Семенихи в хаті така дивовижа, а він, мороз, незугарний хоч сяких-таких квіток по вікнах намалювати.

Сонце сріблило і золотило ту морозову  роботу, а розтопити ті холодні квітки не могло.

А може й не хотіло… Нехай собі будуть…

В цій хаті жінки розмовляли якимись притишеними голосами, наче боялися когось сполохати. Когось чи щось… Може тих ангелів, що були вишиті на рушнику?  Може.

Лише пісня могла порушити цей супокій. От пісню можна. Тільки не якусь сороміцьку, а таку, щоб як молитва. І Варка почала високим чистим голосом. Чистим, як оті Маріїні вишивки. Здавалося, вишиті ангели спустилися нижче, щоб краще чути ту пісню.

 

А Божая Мати

По світу ходила,

Ще й Божого сина

За ручку водила.

– Покайтеся, люди, –

Благала-просила,

Бо у тій дитині

Вся Божая сила.

Одні перед нею

На коліна стали,

Малого Ісуса

Просили-благали:

– Ісусе маленький,

Любий Божий сину,

Вирятуй з неволі

Нашу Україну.

Рятуй Україну

Від лютой напасти,

Не дай, Божий сину,

Нам усім пропасти.

Люди у Сибірі

Без сповіді гинуть.

Дай нам, Боже, віри,

Рятуй Україну.

 

Варка замовкла. Жінки переглянулися.

– І де ти, Варко, такої пісні навчилася?  Я такої й не чула, – тихо, наче в задумі, спитала Степанида.

– Ну… Навчилася.

– Хіба сама склала?

– Чого сама?  Не така я вже й розумна, щоб пісні складати. В народі співають. А я почула й перейняла.

– Смілива ти, Варко, – зітхнула Парашка. – Я б нізащо не зважилася такої заспівати. За таку пісню, знаєш…

– Овва!  Я так думаю, що мені нема чого боятися. Кому я вже потрібна?  А ще я думаю собі, – Варка весело підморгнула жінкам, що сексотів між нами нема. Чи як?  Ану признавайтеся, сучі діти.

Всі засміялися, заворушилися.

– А я вам скажу так, – раптом посерйознішала Степанида, – що тепер вірити нікому не можна:  ні найближчій товаришці, ні найближчій родині. Такі часи…

– А я от Парашці вірю, – знову посміхнулася Варка. – Парашці я все могла б довірити:  і секрети, і навіть гроші, – все, крім хлопа. Хлопа – нізащо в світі, бо то така жучка, що відіб’є.

Жінки зареготали.

– То холера не Варка. Всі розмови до одного зведе.

– Бо на тому, щоб ви знали, увесь світ тримається.

Парашка зітхнула.

– Е, Варко, тепер мені можеш і хлопа довірити:  нічим не ризикуєш. Все вже.

– Ну-ну, не прибідняйся. Ще якби музики заграли, то б і гуляти пішла.

– Гуляти може б і пішла, а до хлопа вже ні.

– А я тобі не вірю. Нізащо не повірю, – сміялася Варка, – бо знаю тебе, як облуплену.

– Тихо, гріховодниці, – припам’ятала Степанида. – Он святі на вас дивляться. У Семенихи вони якісь особливі. Як живі.

– Бо я з ними розмовляю, – тихо сказала Семениха.

– А що святі? – Не вгамовувалася Варка. – Колись і святі були людьми. Аякже. І грішили.Це вже потім вони святими стали.

– Грішили. Таке скажеш, – не повірила Степанида. – Якби грішили, то як би вони стали святими?  Бог би такого не дозволив.

– Грішили. Так і було. І в книжках про те написано. А потім увірували, покаялися, за віру нашу страждань  натерпілися – от Бог і простив їм, і зробив святими, щоб і після своєї смерті добро на землі робили. Вони й роблять. Тільки молитися їм треба. А ми часто забуваєм. Лягаєш спати, «Отче наш» як-небудь схарамаркаєш, п’яте через десяте, – та й по всьому. Хіба ж не так?

Степанида і Парашка закивали головами, а Семениха звела очі на образи і побожно стиснула губи.

– У нас хіба що Семениха достойно молиться. Вона в нас така. Це всі знають. І Бог те знає.

– Не дивуйтеся, – тихо сказала Семениха, – у мене батько священиком був. Загинув у Сибірі. Я хотіла в монастир піти, щоб там за нього молитися, та влада того не допустила.

Як можна!  Отак і живу. З гріхом та молитвою.

– Ви, Маріє, потайна, – тихо сказала Парашка. – Живемо поряд, а я про таке й не чула.

– Не чули, бо я сюди переїхала аж з Полтавщини, з Лохвиці. Не хотіла там ревним «доброзичливцям»  очі муляти. А не хвалилася, бо не було чим. От тепер до слова прийшлося – то я й сказала. Що вже тепер?  Минулося.

Треба було якось перевести розмову на інший лад. Варка спробувала.

– А скажіть, Семенихо, ви тут серед нас найстарші. Чи то правда, що люди кажуть, нібито колись Матір Божа і всі святі по землі ходили?

– Не знаю, так кажуть. Ще колись мої бабуня розповідали, що… Ходила Матір Божа по землі під видом бідної старчихи. Хотіла знати, чи живе добро і милосердя поміж людьми.

От прийшла Пречиста в бідну оселю та й просить Христа-ради. А там бідність з кожного кута виглядає, дрібні діти голодні плачуть, у матері їсти просять.

– Біда в нас, – сказала господиня. – Самі бачите, яка біда. І не знаю, чим вам допомогти.

Хіба от що… Дам я вам шматок полотна, то може колись сорочку вам хтось пошиє.

Пішла далі Діва Марія. Зайшла вона ще в одну хату, котра ще бідніша була. Жінка худа аж чорна. Хворий чоловік на ліжку лежав, своєї смерті чекав. Дрібні діти світили голодними очима – аж страшно було на них дивитися. Заморена нестатками жінка співчутливо дивилася на старчиху.

– Навіть не знаю, що вам таке дати. Хліба у нас вже давно нема. Хіба…

І відчинила стару скриню.

– Є у мене вовняне рядно. Ще колись мені мати дала, коли я заміж йшла. Я думала для дочки своєї до весілля дотримати. Та що вже тримати, коли на світі така біда?

Далі пішла Божа Мати в хату до багатих. Стала на порозі та й просить Христа-ради.

А там – чого тільки нема. Столи вгинаються від напитків та наїдків, а в хаті все так і сяє від золота і срібла.

– Іди, іди собі звідси. На вас не напасешся. Бог подасть, – гарикнув гладкий господар, що  йому очі аж жиром позапливали. І тут-таки на слуг насварився:

– За що я тільки вас хлібом годую?  Як це ви ту старчиху сюди пустили?

Повернулася вже Мати Божа, щоб піти геть з тієї непривітної хати, аж тут господиня вилізла з-за столу.

– Почекай, – кинула вона та й пішла на город. Вищіпнула там пучечок зеленої цибулі та й подала їй.

– На, візьми. Може, хтось дасть тобі шматок хліба, то так і поснідаєш.

Вийшла Матір Божа на гору, зняла до неба руки та й сказала:

– Боже наш милосердний, ти все бачиш, Господи. Заплати, Отче, кожному за його діла.

Сказала так та й пішла з того села.

Та колись їй ще захотілося повернутися сюди. Прийшла – і не впізнала тих місць.

Де колись дві бідні хатини стояли, там стоять добротні будинки, а на оборі – коні, корови, вівці, а там, де багата хата стояла, згарище чорніє, а край дороги убогий чоловік Христа-ради просить. Як придивилася, а це той багач, що колись шматка хліба пошкодував бідній старчисі, хоч у самого столи вгиналися від напитків та наїдків. От захотілося Діві Марії знову зайти до тих бідних людей, що тепер у добрі жили. Зайшла до першої хати, де колись бідна жінка не пошкодувала їй шматок полотна на сорочку. А там саме господиня хліб з печі вийняла. Свіжий і пахкий, лежав він на столі і аж сяяв достатком.

– Подайте Христа-ради, – просила Мати Божа в образі старчихи.

– Бог подасть, бабуню, ідіть собі з Богом. Хіба більше хатів нема? – сказала господиня, що колись в бідності своїй була такою щедрою.

– Може, хоч скибку хліба не пошкодуєте, паніматко.

– Ідіть з Богом. Хіба не бачите, що хліб ще гарячий, щойно з печі?  Як його краяти?

Сумна вийшла Мати Божа з тієї хати. А їй услід чувся сердитий голос господині:

– Ходять тут всякі. Двері за ними не зачиняються. Хіба на них напасешся?

Зітхнула Мати Божа і перехрестилася.

– Не карай їх, Боже, тільки просвіти мудрістю своєю. Пошли в їхні душі добра і милосердя.

Зайшла Мати Божа і в другу хату, де господиня їй колись останнього вовняного рядна не пошкодувала. Чоловік, здоровий та дужий, у дворі порається, діти, веселі та повбирані, м’ячиком бавляться. Хотіла Діва Марія вже у хату зайти, аж тут господар її зупинив, на неї гукнувши:

– Ти куди, жінко божа?

– Та от… Я по світу ходжу та в добрих людей на прожиття прошу. То чи не споможете хоч шматочком хліба?

– Нема хліба, – гарикнув чоловік, – багато вас таких ходить.

А тут і жінка з вікна виглядає.

– Ти б, Іване, ворота зачиняв. Такі ще й потягнути що-небудь можуть.

Пішла Мати Божа, сльози витираючи. Жаль їй того добра та милосердя, що кудись зникає з-поміж людей. Аж тут бачить – хлопчик малий її доганяє, аж задихалося, бідне.