Зажурився Олекса. Ходить, як та темна хмара. Хлопці вже його розраджують, запевняють, що на світі є багато гарних дівчат, як зірок на небі, і всі вони створені для них, для хлопців. Мовчить Олекса. Мовчить та й журиться.

От добув він нарешті свою службу та й їде додому. Нікому про свій приїзд не повідомляв – хотів зробити таку несподіванку. Їхати треба було поїздом. Їде Олекса та й все думає, як він з Христею зустрінеться. Мусить же він з нею зустрітися. Хоч і з заміжньою, та мусить. Що він їй скаже?  А вона йому?  Отак  думаючи, доїхав хлопець до своєї станції. Саме полудень був. Сонце світило, люди метушилися. Коли дивиться, а на пероні вона стоїть, Христя. На тому самісінькому місці, де й тоді стояла, коли проводжала його в армію. Тільки… Чому вона у весільній  сукні?  У вельоні…   Але про те ніколи зараз думати. Головне – вона є, вона його зустрічає. Зіскочив з приступки та до неї.

– Христинко!

Обняв, поцілував. А вона посміхається, така рідна, така люба.

– Як добре, що ти мене зустріла. Стривай, а як ти знала?  Я ж навмисне додому не писав, щоб несподівано. Як же ти знала?

– Ну… Знала. Пташка-вивільга мені розказала, червона калина листом прошелестіла, – отак і знала.

– Ти так якось чудно говориш, Христинко моя.

– Навчилася.

– Чому ж ти не писала мені, моя люба?  Я ледве з розуму не зійшов.

– Не мала як. Я до нової хати вибралася. А в тій новій хаті ні паперу, ні чорнила. Хіба сльозами написати?  Так вони росами випадуть – тих їх не прочитаєш.

– А чому ти у весільній сукні?

– Щоб ти подивився, чи гарно мені.

– Гарно. Дуже гарно. Така ти, як… Лілея. Тільки чому ти така бліда?  Куди поділися твої рум’янці?

Посміхнулася.

– Калині для ягід забракло – от вона й взяла у мене. Мені й не шкода, нехай бере.

– Ну, тепер ми вже будемо разом. Тепер нас вже ніхто не розлучить.

– Чому ніхто?  Ой, любий мій, є така розлучниця, зла та жорстока, що розлучить.

– Що ти, Христинко?  Яка там розлучниця?  Та я їй знаєш що зроблю?

– Ой, Олексо, та розлучниця нічого і нікого не боїться.

– Ой, Христинко, не лякай мене, не вигадуй якусь розлучницю, не засмучуй нашу зустріч.Я такий щасливий, що ти знайшлася. Я  вже готовий був повірити, що ти заміж вийшла.Тепер бачу, який  я був дурний. Ходімо, моя ластівко, відсвяткуємо нашу зустріч. Я тут знаю один симпатичний ресторанчик. Там і пообідаємо.

– То й ходімо, – тихо сказала дівчина.

– А ти однак якась сумна. Чи не рада нашій зустрічі?

– Чом би не рада?  Я так її хотіла. А що сумна – це тобі здалося, не зважай.

Всі на них дивилися. Вона у шлюбній сукні, а він у військовій формі. Та люди до всього  вже звикли. Спершу трохи подивуються, а потім подумають, що так либонь навіщось  треба, та й перестають дивуватися.

Зайшли у ресторанчик. Він був невеличкий і затишний. Дві пари сиділи за столиками. Глипнули на них, зашепталися, а потім поблажливо посміхнулися: самі були щасливі, то й іншим бажали щастя. Тим паче, що пара була така цікава.

Олекса замовив вина, фрукти, морозиво, а собі взяв таки картоплю з котлетою, бо був голодний. Випили за зустріч. Та п’ючи, Христина ненароком пролила вино на свою білу сукню.

– Ой, роззява. Піду, заполощу. Може плями не буде.

І вийшла. Начебто справа звичайна. Та хлопець довго і марно чекав її, а вона не приходила. Розрахувався, кругом обдивився, розпитав у кельнерів – ніхто не бачив. Ще почекав – та й повільно рушив геть. Не розумів нічого. Все було, якщо подумати, дивним: як дізналася Христина, що він мав приїхати?  Чому прийшла на зустріч у весільній сукні?І головне – чому так раптово зникла?  На жодне з тих питань хлопець не знаходив відповіді. Так і додому прийшов, сумний і задуманий. Батьки зраділи, заметушилися, та помітили, що син якийсь невеселий.

– Ти назовсім? – Спитала мати.

– Так, дембіль повний.

– От і Слава Богу, плеснув по плечу батько.

– Тепер можна і про роботу подумати. Я вже там дещо прикинув. Та ти чомусь сумний, сину?  Щось трапилося?

– Та нічого не трапилося. Тільки-от… Христя…

– Ну, тут вже нічого не зарадиш.  Вмерла твоя Христя.

Хлопець зблід.

– Вмерла?  Як вмерла?

Мати сплакнула і сумно сказала:

– Ти вже вибач, сину. Ми не хотіли тобі нічого писати, щоб ти там не дуже сумував.

– А ви думаєте, як Ви мені нічого не писали, то я там танцював від радості?  Ні, я там з   розуму сходив. Я думав, що вона заміж вийшла. Але не те, то все не те. Сьогодні, коли я приїхав, Христина мене зустріла. Я нічого не знав – то й…

– Зустріла? – Зойкнула мати. – Як зустріла?

– Не могла вона тебе зустріти, – по-чоловічому серйозно сказав батько і з підозрою подивився на сина:  чи не хворий?

– Отак і зустріла. Я сам здивувався, бо нікому не писав про свій приїзд. І Вам не писав.Хотів приїхати несподівано. А Христя зустріла. У весільній сукні, у вельоні. Тільки бліда якась і наче трохи сумна. Ще щось казала, що вибралася до нової хати. Та я на те уваги не звернув – радий був, що зустріла.

– Боже мій! – зойкнула мати і перехрестилася.

– Ми з нею зайшли в ресторанчик, щоб відсвяткувати нашу зустріч. А я таки й зголоднів.Христина собі на сукню вино розлила. Пішла замивати, щоб плями не було. І зникла. Більше до мене не повернулася. Я чекав її, чекав, розпитував про неї – ні сліду. От я тепер і не знаю, що думати.

– Помолися Богу, сину, за спокій її душі. Та й до церкви треба дати на Службу Божу.

– Але ж що це було?  Як вона могла встати?  А може це не її поховали, а якусь іншу дівчину?  У весільній сукні…  Я ще здивувався.

– У нас дівчат так ховають:  у весільній сукні і вельоні.

– Значить, все-таки то була вона.

– Не знаю, – мати ніяк не могла в таке повірити.

– А може ти помилився, сину?  Може то була якась інша дівчина?

– Мамо, хіба ж я Христі не знаю?  Я про неї тільки й думав. Я обнімав її і цілував, розмовляв з нею.

– Це ж як вона тебе любила, сину мій.

Всі троє витирали сьози, а потім молилися.

 

Олекса ходив по селі сам не свій. Його розраджували, навіть радили повести його до знахарів. Олекса сердився.

– Та навіщо мені ваші знахарі?  Хіба я хворий?  Але ж я бачив її. Може вона заміж вийшла, а Ви мені не кажете та й дурите мене?

– Олексо, та опам’ятайся. Вмерла твоя Христина. Все село було в неї на похороні. Помолися та й змирися. Проти смерті ми безсилі.

Вже й могилу йому показували. Не вірить хлопець і край.

– Якщо вона вмерла, я хочу побачити її в труні.

Вже й батьки потайки ходили в той ресторан, у кельнерів розпитували. Не може ж бути, щоб ніхто уваги не звернув на таку не зовсім звичайну пару.

– Так, була така пара, – відповідали їм. – А потім дівчина зникла. Ходили, дивилися за нею скрізь, думали – може дівчині зле стало, але її ніде не було. Хлопець розрахувався та й пішов, лишивши майже все, що замовив. Ми довго дивувалися з тієї пари, але так нічого й не придумали.

Йшли батьки додому, заклопотані та зажурені.

– Значить, то таки була вона, – занепокоєно казала мати. – І чого їй треба від нашого Олекси?  Вмерла – то ж Олекса в тому не винен. Його ж і в селі на той час не було.

– Любила, мабуть, його дуже, – задумливо сказав батько.

– Але ж це не піддається ніякому здоровому глузду. Ну як таке могло бути?  Покійна встає з могили і серед дня йде зустрічати свого хлопця. Йде з ним в ресторан, а потім зникає. Абсурд якийсь. Я розумію Олексу. Він не вірить, що то була померла. Правильно.І я б в таке не повірив. І він не заспокоїться, я вже його знаю. Доведеться… Хоч це буде складно… Доведеться брати дозвіл на ексгумацію.

– Чи ти здурів?  Де таке чувано?  В нашому селі такого ще не було. Хто таке бачив? Викопувати померлу!  Її батьки ніколи на таке не погодяться.

– Чекай. Але ж чого вона встала?  Ми з тобою переконалися, що то була вона, хоч в таке важко повірити.

– Ми переконалися, що це була дівчина у шлюбній сукні. А може це була не вона?  А може це була якась інша дівчина?

– То, по-твоєму, наш син не впізнав свою кохану?  Ти думай, що говориш.

– Не знаю. Мені робиться страшно. Хоч би нашому Олексі це не принесло ніякого лиха.

– Тим паче треба її відкопати і…  Не знаю, що в таких випадках  треба робити.  Це має знати священик. А може він гріб не запечатав?  Що ми з тобою знаємо?  Ми – прості смертні.