Рік по року народила Софія Романові п’ятеро хлопців. Всі міцненькі та здорові, як горішки. В ті часи в родинах  багато дітей було. А Софіїні батьки так ні разу й не звідалися. І сусіди їх ганьбили, і навіть священик казав – нікого не послухали.

– Я ні в чию сім’ю не вмішуюся. Чого хтось має лізти в мою?

– Але ж Софія і Роман живуть добре. От і хату поставили, і хлів, коровою розжилися.

– Живуть – то нехай живуть. Мені до них діла нема.

Та коли обоє зістарілися, записав Петро своє поле і всі свої статки на онуків, на  всіх п’ятьох. Чи так було, не знаю. Але так розказували мої бабуня.

Тільки закінчила Семениха свою розповідь, як щось загупало в сінях. Хтось оббивав сніг з чобіт. В хаті притихли і дивилися на двері. Чекали, хто ж увійде. А в дверях з’явилася кремезна молодиця, рум’яна від морозу і швидкої ходи.

– О, Федора!  Попелу, попелу!

– Чого там попелу?

– Бо від гурту відбилася.

– Чого там відбилася?  Просто не знала, що дівки на вечорниці збираються.

– Та збираємося. Але без тебе і вечорниці – не вечорниці.

– Ану, дівчата, Федора ж у нас перший раз.

– То й що, що перший раз?  Чи ви, може, містове берете?  Чи вступне яке?  То я миттю, за мною не заіржавіє.

– Містове? Ні, поки що не беремо. Але це слушна думка. Як, дівчата, надалі будемо з новоприбульців брати містове?  Будемо?

– Будемо, будемо. Але Федора ще проходить без містового, бо то її думка.

– Проходить, проходить. Просимо до гурту. Сідай, коли твоя ласка.

– А то я вже подумала:  чи Федора вже вовни не пряде?  Чи пісень не співає?

– І вовну пряду, і пісень співаю. Вовну пряду, як не зі своїх овець, то з чужих, а пісні співаю, які доведеться.

Галас, гармидер, веселощі. А посеред хати стоїть Паращина невістка і посміхається. Варка постукала веретеном по столі.

– Ану, сороки, тихо. Бо мене перебили – і я мало не забула. У нас Федора перший раз, то давайте ми їй заспіваємо пісню про Федору.

– Давайте, давайте.

– А що, хіба про мене і пісня є?

– Є, є. І саме про тебе.

– А я й не знаю.

– То слухай. А ти, Парашко, знаєш?

– Та знаю, знаю. Починай.

 

У Федори фартушок,

в ньому повно грушок.

Не так Василь за грушками,

як за тими фартушками.

– Ой, Федоро-душко,

дай же мені грушку.

Дай же мені грушку,

що в твоїм фартушку.

Дай же мені грушку,

що в твоїм фартушку,

а я завтра принесу

від шинкаря ковбасу.

Ковбасу та пляшку,

ой, Федоро-пташко.

Горілочка з перцем,

ах ти ж, моє серце.

– Гей, тьху та агій!

Неси жінці своїй.

Не будь ласий до грушок

та на чужий фартушок.

Гей, тьху та агій!

Скажу жінці твоїй.

Як візьме вона віжки,

то забудеш про грушки.

У жінки Наталки

є аж дві качалки.

То забудеш про грушки

й про жіночі фартушки.

– Якби не Федора,

не знав би я горя.

Мене жінка лає,

дурнем називає.

Ой, якби я розум мав,

то б Федору не займав.

Маю тільки дулі

та на плечах гулі.

 

Регочуть жінки, сміється і Паращина невістка, бо вона такої пісні й не чула. Не чула й Федора, хоч вона тих пісень знає силу-силенну.

– А бодай вам!  І де ви таку пісню взяли?

– Еге ж, взяли. А скажи, чи це не про тебе?

– Та може й про мене.

– А ще ми тут історії всякі розказуємо – і страшні, і смішні. Хто що чув або може сам потрапив у якийсь тарапат. Чи ти, Федоро, часом чого такого не знаєш?

– Та чом би не знала?  Хіба ж я не серед людей живу?

– То розказуй, Федоро, – на правах господині сказала Парашка. – А ти, невістко, чи слухай, чи не слухай, а обід готуй. І щоб все смачне було.

– Чекай, Федоро, зараз розкажеш. Бо тут пісня саме до слова прийшлася. Помагайте, дівчата.

 

Чому бджоли не йдуть в поле?

Чому не рояться?

Чому дівки не йдуть заміж?

Бо свекрух бояться.

Бо свекрухи-говорухи

Не хочуть робити,

тільки ходять по сусідах

невісток судити.

Ой, дай, Боже, і мені

свекрушеньку мати,

то би я її навчила

в решеті гуляти.

Гуляй, гуляй, свекрушенько,

на одному місці,

абис кривди не робила

молодій невістці.

 

– А що, Парашко, про тебе пісня?

– І не про мене. Бо я своїй невістці кривди не роблю. Скажи, Оленко. Заступися за свою свекруху.

– Ні, ні, в мене свекруха добра.

– Гляди ж мені, Парасю, – накивала пальцем Варка. – Бо й я дочок маю –  також чиїсь невістки. Ну, Федоро, тепер вже розказуй. Я більше перебивати не буду.

Всі затихли, а Федора почала свою розповідь.

– Якось пізнім вечором йшла собі дівчина попри цвинтар. Боялася, та йшла, бо мусила йти. А було це не в селі, а в місті. А в містах цвинтарі великі, значно більші, ніж по селах. Йде собі дівчина та молитву шепоче. Страшно їй. Вона була ще зовсім молоденька, а тому й не знала, що живих треба боятися більше, ніж мертвих. Про те дівчина якось не думала.

Аж тут хлопці. Машиною. Стали та до неї.

– Сідай, дівчино, підвеземо.

– Ні, хлопці, дякую, не треба.

– Сідай, сідай. Потім дякувати будеш.

Бачить дівчина, що не відкрутиться. Хлопців троє, а вона одна. А дівчина, видно,  метикувата була. Та й каже:

– А я, хлопці, власне, вже й вдома. Мені сюди.

Та й звернула на цвинтар. Перелякалися хлопці не на жарт. Мерщій в машину та газу.

Отак дівчина ґвалтівників перехитрувала.

Жінки засміялися.

– Але ж додумалася.

– То добре, що додумалася.

– Ото, щоб ви знали:  живих треба більше боятися, ніж мертвих, – підсумувала Семениха, – бо від мертвого молитвою можна захиститися. А від живого чим?  Хіба силою та зброєю.А якщо ні того, ні іншого нема, як у тієї дівчини?  Тоді познущаються з тебе, а можуть і вбити. Такий світ. Грішний, Господи.

– Ой, а я мертвих боюся, – сказала Парашка. – Вже стара, а однак боюся.

– Тоді ця розповідь для тебе, – засміялася Варка.

– Ішла якось жінка через цвинтар. Пора була пізня, а їй конче треба було йти. Може від поїзда йшла, а може так звідки. Там за цвинтарем був її дім. Йде вона через той цвинтар, а так боїться, що вся аж тремтить. Коли дивиться – чоловік іде. Такий статечний, елегантно одягнений. Вона до нього:

– Коли ваша ласка, переведіть мене через той цвинтар, бо так боюся, що край.

От перевів той чоловік її через цвинтар, подякувала вона йому та й питає:

– Скажіть, а ви мерців не боїтеся?

– Ні, чому ж…  Як був живий, то боявся. Але чого нас боятися?

Тут вже й Олена заойкала, аж жінки засміялися. А Семениха, як завжди, підсумувала:

– Бо й справді, не треба боятися мертвих. Боятися треба живих.

– А чому люди все-таки так бояться мертвих? – Задумливо спитала Степанида, що до всіх тих розповідей ставилася дуже серйозно.

– А я вам скажу, чому, – взялася пояснити Семениха. – Бо це зовсім інший світ. Людина того світу не знає, а дуже хоче знати. Людині кажуть: не можна. Не треба лізти, куди тебе не просять. Прийде час – все знати будеш. А людині кортить знати вже, тепер. От і наражається на небезпеку. Не треба зачіпати того світу. Не треба – і все. І тоді він не буде нас лякати. За померлих можна тільки молитися, не згадуючи нікого злим словом.

– Ну так. А якщо людина паскудна була при житті?  Що тоді?  Хвалити її, як вона померла?

– Ні, хвалити не треба. Просто не згадувати її провину перед людьми. Бог сам знає, кого простити, а кого покарати. А з живими і померлими всякі дива трапляються, такі, що ніхто того пояснити не може. Розкажу я вам, – сказала Семениха. Всі налаштувалися на цікаву розповідь. Семениху слухали особливо уважно, тим самим виражаючи повагу до тієї найстаршої серед них жінки.

– Розкажу я вам… Навіть не знаю, як її назвати: історія, бувальщина, вигадка чи казка…Бог його Святий знає, що воно таке і чи було воно на світі, але люди розказують, кажуть, що так було. Казали навіть, що в якійсь газеті про те писалося. Але то вже я не вірю, щоб  наші газети про таке писали. Про газети либонь-таки хтось вигадав. Казали, що декотрі пробували навіть щось в тих газетах шукати, та нічого не знайшли. Так-от…  Розкажу те, що сама чула, а якщо хтось збрехав, то не від мене та брехня пішла.

Жили собі в місті чи в селі – також того не знаю, либонь-таки в невеликому містечку – хлопець і дівчина. Любилися між собою так, що всі з такої любові дивувалися.Думали вже й про весілля. Аж тут хлопця до армії забирають. Вирішили весілля відкласти, а вже коли Олекса повернеться, тоді й весілля. Поплакала Христина, не без того, та хлопець її заспокоїв, пообіцяв, що на жодну дівчину, крім неї, і не гляне. Розлучилися. Олекса служить, а Христина його чекає. Вона писала йому довгі листи, а він вже так тих листів чекав, так ними тішився, що всі хлопці дивувалися. Відповідав їй коротко і стримано, бо не вмів довгих листів писати, але в кожен рядок вкладав всю свою любов.Чекав хлопець, коли нарешті закінчиться його служба, коли він повернеться додому і вони з Христею поберуться.

Час минав, не вішчуючи лиха. От вже й недовго служити зосталося. Та раптом від Христини перестали приходити листи. Що таке?  Олекса пише їй, просить, благає, щоб відповіла, – а листів нема. Вже й домашніх просив щось йому про Христю написати. Якщо вона заміж вийшла, – в таке не вірив, але всяке могло статися – то волів би вже знати  і про те. Роки ж пройшли. колись же в армії довше служили, либонь, три роки чи що. Домашні, як змовилися, листи писали, але про Христю – ні слова.