І щиро поцілувала Семениху.
– Е, Варко, – посміхнулася Парашка. – Ще ж ніби не пила. А що потім? Чи ти вже тихцем трохи без нас приклалася?
– Ой, дівчата, дивлюся на вас – аж душа радіє. Що ті роки? Нічого вони з жінкою зробити не можуть, коли у неї душа молода, а в тій душі живе краса.
– Баби, а з ким це наша Степанида? – Гукнула Федора, що з якоїсь причини незмигно видивлялася у вікно. Всі так і кинулися до того вікна. Йшла Степанида, в ошатному кожушку, без своєї звичної картатої хустки, а поруч із нею тупцяв…
– Мати Божа! Та тож Трохим Кирка!
– Нічого собі!
– Ото втяла наша Степанида!
Але тут вже загупало в сінях, застукали чоботи, оббиваючи сніг, і – гості в хату. І Трохим ще з порога загудів, а очима – як іскри викресав.
– Здорові будьте, молодиці! А куди ж то я попав? Тут либонь і молодиць нема. Самі дівки. Куди ти мене привела, Степанидо?
Галас, регіт.
– Курчаляга, – вилаялася про себе Федора і шмигнула з хати. Ніхто й не помітив.
– Хіба я гірша? І мій Петро нічим не гірший за Трохима. А вуса які!
Поза хату, поза хату – та й на Петрів тік.
– Збирайся, Петре, – гукнула ще з порога.
– Куди, Федоро? О, яка ти сьогодні чепуриста. Та зачиняй двері. Все тепло з хати випустиш.
– Тепло! Тепло! Сидиш тут у хаті, як той гриб.
– Ти що, Федоро? Підбілу наїлася? Чого ти на мене так?
– Кажу тобі: не розбалакуй, а скорше збирайся. На Колодку підемо.
– На Колодку? На яку Колодку?
– А ти наче забув, як у нас Колодку справляють? Скажи, забув?
– Та не забув, але… Ой, Федоро, та ми вже старі до Колодки.
– Які там ми старі? Це ми самі себе старими робимо. А роки собі сміються з нас. То давай ми з них хоч раз посміємося.
– Та… Не знаю.
– От не видумуй. Ти ще в мене козак хоч куди. Одні твої вуса чого вартують. Ти тільки подумай, Степанида Трохима Кирку до Варки привела. А ти в мене що, гірший?
– Якого то Трохима?
– Та кажу ж, Кирку.
– А-а, Кирку! Так то ж мій річник. Разом до школи ходили.
– А ти кажеш – старий. Збирайся, збирайся.
– Чому ж ти раніше на сказала, хоча б вчора? Я був би хоч підстригся.
– Нічого. І так добре. Вчора! Вчора я думала, що будуть самі баби. А тут дивлюся – а Степка з Трохимом чимчикує. То я швиденко поза хату – та й за тобою. Ну? Готовий? То пішли. Гарний, гарний.
– Чекай, треба ж горілки взяти. Як же ж я так піду?
– Та там є.
– Е, ти вже мене так не ганьби. Я парубок давній, знаю, як має бути.
Коли Федора з Петром увійшли, хата аж розлягалася від вигуків.
– О, Петро! Просимо, просимо до нашого гурту, до нашої Колодки.
– А ми собі думаємо: куди наша Федора ділася? А воно он що!
– Ану, дівки, признавайтеся, чий ще парубок вдома на п’єцу сховався?
– Е, якщо вже на п’єцу сховався, то нема чого його з того п’єца стягати. Нехай там сидить.
Забава кипіла до темної ночі. Не так вже й багато пилося, а співалося вже так, наче випито було барило.
– А наші хлопці ще нічого. Співати можуть, – ущипливо зауважила Варка.
– А ми не тільки співати можемо, а ще й випити, – незабарився з відповіддю Петро. А Трохим докинув:
– Ми ще багато чого можемо. Як у чому – то ще б молодого за пояс заткнув би.
А потім серйозно:
– От ще треба було Антона покликати. Те ж сам сидить, бідака. Жінка йому вмерла, то й сидить сам. А хлоп він ще нічого, при здоров’ї. Може б котра молодиця злакомилася.
– У нас хіба ще Варка і Парашка не заручені, – засміялася Федора.
– Ти ще Семениху забула, – докинула Варка. – Ти тільки глянь на неї! Як писанка. Ні, я не жартую. Навіть дивно, щоб у такому поважному віці жінка зуміла так зберегти свою красу.
Семениха зашарілася і від того стала ще кращою.
– Завтра й Антона покличемо. А чого йому там самому сидіти? В гурті і каша їсться. От ти, Петре, і покличеш.
– Е, ні, мені не випадає.
– А чому це тобі не випадає? Дивися на нього! Парубок та ще й з гонором.
– Мені не випадає, бо я сам кликаний.
– Кликаний! Ми всі тут кликані.
– Ні, за Антоном нехай котрась з вас піде. Ну, хоча б ти, Варко.
– Ха-ха! Ще Антін подумає, що я липну.
– Та ну, Варко. В наш вік вже про таке ніхто не думає.
– Отуди к бісу! Наш вік, наш вік! А що наш вік? Що нам бракує? Нам вас бракує, дорогі чоловіки.
Жінки посміхалися та сором’язливо прикладали хустинки до уст.
– Ну і Варка! Ото скаже – так скаже!
– А що, хіба не так? Добре, я сама покличу Антона. Покличу – і нехай собі думає, що хоче.
Хата розлягалася від пісень і сміху.
– Шкода, що музик нема, – зауважила Варка. – А то б ми з легенька і потанцювали б. А що, дівчата, хіба ні? Забули б, що у кого болить і…
– Завтра буде вам музика. Сяка-така, але буде, – пообіцяв Петро.
– Хіба, Петре, на затулі від п’єца заграєш, – засміялася Варка.
– А чого ж, можна й на затулі. Аби весело було.
– Чекайте, дівчата. А ви хіба забули, що Петро колись знаним гармоністом був? Та ще й яким гармоністом!
– А й справді. Невже і досі не забув грати?
– Не забув, дівчата. Як таке можна забути?
– І досі свою гармошку не пропив?
– Ну хіба ж я такий вже пияк? А коли так дуже захочеться випити, то хіба я вже ради собі не дам? Маю все, що треба для такого діла.
– Тссс! Ти, Петре, не дуже розбалакуй.
– А хіба серед нас є сексоти? То так і кажіть, я ж не знав.
– Та наче й нема, але знаєш, як воно буває…
– Ти, Парашко, дурного не пашталакай. Серед нас таких нема.
– Нема – то воно нема. Але пам’ятаєте Уліяна Кривого? Відсидів бідачисько. А хто його заклав? Пам’ятаєте? А ті, що з ним пили.
– Бо треба знати, з ким пити. Не так важливо, що пити, з чого пити, а от з ким пити – оце важливо.
За давньою традицією наступного дня треба було переходити з Колодкою до іншої хати. Та цього разу традицію вирішили порушити.
– Ну чого все переносити до кого іншого? – Казала Федора. – Ні, дівчата, ви не думайте, я не маю нічого проти, хоч і до мене. Але воза з кіньми ми не маємо, а переносити все таки ж не з руки. Он скільки всього позоставалося. Завтра ще трохи докуховаримо – та й буде з нас. Хіба що Варці буде трохи затяжко, що будемо товктися в її хаті. Чи як, Варко? Витримаєш? Не виженеш серед зими на мороз?
– Та куди вже я вас вижену, старі гріховодниці? Та вже Бог з вами, колодкуйте в мене хоч і до весни.
– Ні, ви чули? Старі гріховодниці! Що гріховодниці – то правда. А що старі – то брешеш, – обурилася Федора.
– Ой, не старі, дівчата, не старі, та вже трохи давні, – зітхнула Варка. І таки либонь сльоза затуманила їй очі. Всі раптом притихли, наче згадали, що й вони вже таки старі. Варка махнула головою, наче роки свої проганяючи, та й заспівала:
– Ой, кумцю моя,
Де ти вчора була?
Я до тебе приходив,
Пляшку пива приносив.
– А я пива не п’ю
І тебе не люблю.
А до мене той приходить,
Що горілочку приносить.
– Ой, кумцю моя,
Де ти вчора була?
Я до тебе приходив,
Кусок сала приносив.
– Я була у млині.
Нащо сало мені?
А хто мене вірно любить,
Принесе півсвині.
– Ой, кумцю моя,
Де ти вчора була?
Я до тебе приходив,
Черевички приносив.
– Ой, які ж то черевички?
В мене ніжки невеличкі.
Черевички купувати –
Добре ніжки треба знати.
Ти до мене не ходи,
Мені слави не роби.
В тебе жінка лиха –
Я боюся гріха.