Минуло ще кілька літ. Настала пора думати про Софіїне заміжжя. Батьки все частіше поглядали на Софію прискіпливо і цікаво, наче ніколи раніше її не бачили. Аж дівчина те спостерегла та й занепокоїлася. Молоді теж зрозуміли, що прийшов їх час вирішувати свою долю.

Якось увечері сказав Роман Софії:

– Треба нам, серденько, щось робити з нашим коханням. Ми вже давно виросли.

– А що робити? – Стривожилася Софія.

Пригорнув її хлопець, посміхнувся та й сказав:

– А ти хіба не знаєш?

– Ні, не знаю.

А в самої аж голос затремтів.

– То я тобі скажу, моя ти ластівко. Прийду я тебе сватати.

– Ой, Романе.

– Чого ж ти злякалася, моя лебідонько?  Чи не любиш?  Чи може ще рушників не надбала?

– Що люблю тебе, Романочку, і ти знаєш, і Бог бачить. І рушники надбала. Тільки-от…Батьки мої якось на мене дивно поглядають і шепочуться поміж себе. Хоч би вони проти мене чогось не намислили.

– Я й сам того боюся. Бо ти в батьків одиначка, багата наречена. А я що?  Бідний сирота.Ні поля, ні хати. Тільки руки дужі та вправні, що, коли треба, то й гору можуть зсунути.А більше в мене нічого нема.

– То хіба так, Романочку… Я у своїх запитаю, вивідаю їхні наміри, а там – будемо бачити, що нам робити.

– То й запитай, Софієчко. Тільки боюся, аби ми собі не нашкодили. Бо, коли батьки щось намислили, то щоб часом не прискорили свій задум.

– Ні, Романочку, не прискорять. Вони знають, що ми з тобою давно любимося. Ніхто мені й слова проти тебе не сказав. Я упрошу їх, ублагаю, я на коліна перед ними стану, аби вони не розлучали нас.

– Чи ж то поможе, Софієчко?

– Поможе, Романочку. Вони ж мене люблять, дуже люблять. Я ж у них одним одна, більше нема нікого.

– Молитимусь, Софієчко, щоб так і було.

– Так і буде, голубе. Бог не допустить, щоб нас розлучили.

 

На землю зійшло свято Петра і Павла. Софія з батьками, як і годиться, пішла до церкви. В церкві люди, здається, тільки на Софію й дивилися – така вона гарна та пишна була, так розкішно була вбрана.

– Як панянку, водять Софію, – тихо шепнула стара Секлета.

– Мають за що, то й водять. Якби не мали, то б не водили.

На жінок зашикали, і вони замовкли. Прийшли з церкви, пообідали, батьки вже зібралися лягти на перепочинок. Аж тут Софія до них. Стала перед ними, гарна, як царівна, в косах квітки, лице пашить.

– Що ти хотіла, доцю? – питає мати, голублячи доньку своїм поглядом.

– Хотіла сказати вам…

Софія аж на лиці міниться. Ніяково їй з батьками про таке говорити, та мусить.

– Ви знаєте, що ми з Романом любимося здавна.

Батьки насупилися.

– То от… Роман прийде мене сватати. Чи буде на те ваша згода?

Сказала та сіла на ослоні, розчервоніла і присоромлена, бо де ж пак дівчині таке казати.

Батьки зглянулися між собою. Помовчали. А потім батько прокашлявся і сказав:

– Знаєш, дочко, проти Романа ми нічого не мали б. Хлопець він путящий: роботящий, не пиячить, дівчат по селі не баламутить. Одне тільки лихо: бідний сирота.

– То й що? – Софія підхопилася з ослона. – Обоє будемо робити – то й не пропадемо, себе прогодуємо.

– Себе!  А нас?

– Ви ще, Слава Богу, й самі при силі. А як треба буде, то й для вас кусок хліба знайдеться.

– Чула, стара?  Той бідачисько і нам колись скибку хліба вділить. А ти кажеш.

Тут і мати подала свій голос.

– Ти, дочко, не так кажеш і не те думаєш. Пора вже розумом до всього доходити. Ми знали, що ви з Романом під вишнями собі вистоюєте. Дивилися та й не боронили тобі – діло молоде. Аби тільки Бог милував, щоб у подолі не принесла. Та ми знали, що Роман хлопець порядний, а ти дівчина чесна і богобоязлива. Але настав час думати про заміж.І тут вже, моя доню, любов любов’ю, а для життя треба вибирати пару гідну себе. Якщо є поле, то до того поля ще одне поле долучити треба. Отак воно має бути.

– То ви хочете нас з Романом розлучити?

Та й вхопилася за груди, наче її серце мало ось-ось з грудей вискочити.

– Мамо, тату, не губіть мене. Я ж таки ваша донька. Не буде мені життя без Романа. Я з ума зійду, я світ цей покину. Не губіть.

Впала на коліна, плаче, до батьків руки простягає. Мати й собі на сльози взялася, та від свого наміру відступатися не хоче.

– Бачиш, стара?  А я казав. Треба було давно їх роз’єднати, ще тоді, коли їхнє кохання щойно тільки проклюнулося. А ти все казала, щоб я не здіймав веремію. А тепер бачиш, до чого дійшло. Ще й ти на старості літ сльозами вмиваєшся із-за доньчиного кохання.Вигадки все це!  Дівочі фантазії!

І гримнув кулаком по столу, аж мати і доня здригнулися.

– Батько я тут чи не батько?  Буде так, як я сказав. Заміж вийдеш за того, за кого ми з матір’ю тобі скажемо. Бо ти ще дурна, свого розуму не маєш. Я не хочу, щоб моя єдина дочка жила у злиднях, щоб моє поле та все, що я надбав, за вітром пішло.

– Не треба мені вашого поля. Не треба мені вашого багатства. Тільки не розлучайте ви мене з Романом.

– Ні, жінко, ти чула?  Їй не треба!  А що люди скажуть?  Свою одиначку дурний Петро за злидаря віддав. Та ж мене засміють.

– Не засміють, таточку, не засміють. Навіщо вам мої сльози?  Я буду щаслива тільки з Романом.

– Дурня!  Ти будеш щаслива з добрим господарем. Коли у тебе в хаті буде достаток, коли в твоїх дітей буде і хліб, і до хліба.

Того вечора не вийшла Софія до Романа – батьки не пустили. Марно простояв хлопець ледве не всю ніч, сподіваючись, що вийде до нього його дівчина хоч на часиночку. Не вийшла Софія. І зрозумів Роман: щось трапилося. Біда, видно, над ними нависла.

А Софія серед дня до Романа в поле прибігла – знала, в кого він робив.

– Біда, Романочку! – Руки заломила. – Мої батьки хочуть нас розлучити. Не упросила я їх, не ублагала. Не хочуть вони мого щастя, не хочуть, щоб ми з тобою в парі були.

Та й плаче, аж сльозами захлинається.

– На осінь вже мені й весілля готують. А я скорше в домовину ляжу, ніж з нелюбом руки зв’яжу.

– За кого ж вони тебе віддати хочуть, моя пташко?

– Не знаю, Романочку. За когось не з нашого села. Ще сердилися, що про нашу з тобою любов всі в селі знають, і що жоден хлопець не схоче тобі дорогу переходити.

– Нехай би спробував. Та ні, у нас в селі парубоцтво чесне, ціну собі знає, побратимство береже. А тепер, Софієчко, утри свої слізоньки і слухай мене. Чи готова ти, моя горличко, жити зі мною хоч і в бідності, та в любові?

– Готова, Романочку.

– Тоді завтра після полудня виходь за село до каплички. Там нас будуть чекати мої хлопці з возом та кіньми. І в інше село поїдемо шлюб брати. Я зараз кидаю роботу та й побіжу про все домовлятися. Часу, правда, малувато, та думаю, що встигнемо. Відкладати не можна. Тільки чуєш, Софієчко, нічого здому не бери, щоб батьки не здогадалися. А тепер іди і більше не плач.

– Романочку, а де ж ми з тобою жити будемо?  Мої ж нас не приймуть.

– Тим не гризися. Скажи тільки, чи готова йти за мною, куди я покличу?

– На край світу, голубе.

– Тоді посміхнися мені і більше не плач.

 

Другого дня Роман з Софією на вистеленому возі, запряженому добрими кіньми, їхали в сусіднє село вінчатися. Крім них, їхало ще двоє хлопців – побратими Романові.

Софія, бліда, але усміхнена, в спідниці та у вишиванці, Роман в білій сорочці.

– Мені страшно, Романочку.

– Чого тобі страшно?

І посміхнувся їй так, як вмів посміхатися тільки він один.

– Мені страшно, що хтось нас перейме, наздожене, що все пропаде.

– Не бійся, Софієчко. Мої хлопці надійні. Все добре буде. І старий священик погодився нас обвінчати. Обіцяв навіть дружок по селу для тебе назбирати. Так що не бійся.

 

Поночіло. Пора було йти додому – порати живність. А так же кортіло знати, що ж було далі.

– І чого ті зимові дні такі короткі? – зітхнула Степанида.

– А тому, що нам би й довгого дня було б замало, – засміялася Варка. – Ходімо вже, дівки.А ви, Семенихо, не забудьте свого. Докажете після завтра у Парашки. Чи так, Парасю?

– Так, так, як домовилися.

– То кликати Федору? – Ще раз перепитала Степанида.

– Клич і Федору. Аякже!  Нехай приходить.

Жінки дякували Семенисті за хліб, за сіль і за теплу хату та й розходилися, забираючи з собою свої дзвінкі голоси та молодий задирикуватий сміх.

 

Через день збиралися у Парашки. Сюди сходилися не так сміливо, бо тут була сім’я: Паращин син, невістка і двоє Паращиних онучат. Та поступово всі порозходилися: діти пішли до школи, син до якоїсь роботи, Олена поралася біля плити. Можна було починати гуденьки. Найпізніше прийшла Степанида.

– Довго спиш, господине, – дорікнула Варка.

– Ні, дівчата, – відхекувалася Степанида, скидаючи свою картату хустку.

– Встала я зарання, та вчора вже було пізно, то я зранку до Федори  бігала. Шкода жінки, що сама десь там чужу вовну пряде, сама й пісень співає. То я ото бігала.

– То буде Федора?

– Буде. Так зраділа. От попорає все та й прийде. А ми вмощуймося скоренько та й нехай Марія докаже ту історію. Повірите, я заснути не могла. Все думала, як же ж то в тих молодих далі життя склалося.

– А я вже й Олені розказала. Вона просила, щоб і її гукнути, коли розказувати будуть.

– То вже й гукайте. Я вже буду розказувати, – посміхнулася Семениха.

– Олено, Олено, – покликала Парашка, – кидай там та ходи слухати. Ще встигнеш. А таке гріх не послухати.

Прийшла Олена та й вмостилася на маленькому ослінчику. І Семениха продовжила свою розповідь.

– Доки молоді приїхали на вінчання до сусіднього села, то все село вже знало їхню історію. Людей до церкви набилося, як на свято. Повбирані дружечки вчепили молодим букети та й почалося вінчання. Співав церковний хор, все було, як годиться, тільки молода була без вельона, та від того гірше вона не виглядала. Щастя – воно всіх красить.

Священик за вінчання грошей не взяв. Дружки прибрали коней у стрічки. Дехто з жінок чим могли, обдаровували молодих. Софійка плакала. Та це були щасливі сльози, сльози від щастя та від людської доброти.