ГУДЕНЬКИ (Жіночі теревені)

Чоловік мовчав, супився, а потім відвів жінку в іншу кімнату і тихо, але з притиском сказав:

– І ти, Маріє, в це віриш?

– Вірю.

– Я з тебе дивуюся. Приїхала якась сільська глупа баба, нарозказувала тобі казок, а ти й повірила.

– А звідки ж вона знала про нашого Іванка?

– Не знаю. Звідкись знала. Хтось їй розказав.

– А ти дивився в очі тієї жінки?

– А навіщо я мав би в її очі заглядати?  Хіба вона дівка?

– Бо її очі не можуть збрехати. І як ти так можеш?  Людина приїхала, билася в таку далеку дорогу, потратила такі гроші, які їй, між іншим, ми маємо повернути.

– І не подумаю. Нехай би була не їхала. Хто її просив?

– Іванко наш просив, – сказала молодиця та й знову заплакала.

– Ну от.  Знову ревеш. Іванка нашого нема. Давно нема. Як він міг би когось про щось просити?  Тим паче таку забиту бабу. Очі!  Не збрешуть!  Вони навмисне таких вибирають.

– Хто це «вони»?

– Злодії, ось хто.

– Перестань, Василю.

– А я тобі кажу, що вона – наводчиця. А ви з твоєю матір’ю – дві безмозкі курки, вірите всяким забродам і їхнім бредовим розповідям. Позасинаємо, а вона і відчинить двері злодіям чи бандитам. Прокинемося – а хата порожня. Якщо ще прокинемося.

І докинув свою коронну фразу:

– Це вам Москва, а не якийсь там Богом забутий Дорошів.

– То коли та твоя Москва така красна злодіями та бандитами, то давай поїдемо в наш Дорошів і будемо спокійно людям в очі дивитися і не підозрювати в кожному злодія чи бандита.

– Ага, розігнався!  Із-за якоїсь дурної баби я буду з Москви переїжджати!

– А я тобі ось що скажу:  твоя партія навчила тебе не вірити ні в Бога, ні в людей. Ти віриш тільки в свою партію і молишся своєму Леніну.

Тут чоловік зійшов на крик:

– Не смій!  Не смій зачіпати мою партію!

– Не кричи, навіжений. Ти ж мою маму обізвав безмозкою куркою?

– Обізвав. Бо вона така є. І ти така сама.

– Тоді твоя партія – це партія злодіїв і душогубів.

Василь знову зійшов на крик.

– Бандерівка!  За тобою давно Сибір плаче.

– Та не боюся я ні тебе, ні твого Сибіру. Там стільки порядних людей, мабуть, більше, ніж у вашій Москві. І не кричи, я тебе прошу. А якщо вже ти так боїшся тієї доброї жінки, то замкни двері на ключ – та й по всьому.

– Так і зроблю. А ти ж як думала?

Приїжджа помітила насуплені брови Василя і сльози на очах у Марії.

– Скажіть, – озвалася вона до старої, – я бачу, діти щось не дуже задоволені. То може я  поїду собі на вокзал. Тільки таксі мені викличте, бо я зовсім не знаю міста. Та й я вже собі поїду. Головне, що я вам переказала все, про що просила мене та дитина.

– Що ви!  Який вокзал!  Я гріх би мала. А на зятя не зважайте. Я вже давно на нього не зважаю. А дочка, якщо хоче терпіти йому, то нехай терпить. Він у нас…

Та й зітхнула.

А вранці все було так, як казала та бабуся. Пішли до церкви, панахиду відправили, пом’янули свого Іванка та й поїхали на Україну, в село Дорошів, в якому вже не були вісім років. Тільки Василь, як той відлюдник, ні до церкви не ходив, ні на могилу сина не захотів їхати.

– Бог йому суддя, – сказала старенька, – а ми поїдемо. І нехай Бог нам простить і наш Іванко нашу провину.

Отаку історію я почула вчора у млині.

– І той чоловік все так розповідав? – Аж не повірила Варка.

– Так і розповідав. Не одна я слухала, а всі, хто був у млині.

– І не боявся!  Відважний.

– Та він з Галичини, а галичани – вони такі. Я знаю.

– Але скажіть, чому та дитина не наснилася своїм?  Чому звернулася по допомогу до чужої жінки?

– А Бог його знає.

– А може й снилося, та ви ж бачите, яка то родина була. Подумали собі, що то сон, – та  й байдуже.

– Як то воно є. Вісім років, каже, нічого не їв.

– Бо всяка душа молитви потребує. Не даремно ж і в церкві за померлих правиться.

– Так, цікава історія, – підсумувала Варка.

Жінки вже пильнували своєї роботи, тільки Степанида сиділа, згорнувши руки, аж ніяково їй було так сидіти, але дуже не хотілося влазити у свою картату хустку та й іти  звідси. Тепла хата, ситий обід, ті немолоді вже жінки, – все це якось так притягувало, що годі було зібратися з силами та й піти на холод, на мороз та у сніг. І Степанида сиділа.

– От… Свято собі заклала. Згорнула руки та й сиджу, ніби у мене роботи ніякої нема.

Свято святого неробітника, – докоряла сама собі Степанида.

– Та посидьте, віддихніть. Ще наробитеся, – казали жінки. – А чи в житті ще не наробилися?

І Степанида сиділа.

– Ти, Степко, розказувала майже побожну історію, – сказала Варка. – А от я вам розкажу грішну історію.

– Давай грішну, – сказала Парашка, – бо наш світ, хоч і кажуть, що він Богом створений, більше грішний, ніж побожний. А що зробиш?

– То от… Було це не в нашому селі, а либонь у Щаснівці. А може й не у Щаснівці. Вже зараз не пригадаю. Жили собі чоловік і жінка. Добре жили. Були ще не старі. Дітей не мали. Обоє гарні були, що всі на них задивлялися. Особливо ж Ксенька. Вже така гарна молодиця була, як лялька, хоч малюй її. І то не велика мудрація бути гарною, коли чоловік тебе жаліє, роботу важку сам на себе бере. То ж не даремно кажуть: не родися, а вдайся.

Данило фірманив, добрі гроші заробляв. Бувало натомиться в дорозі, але приїде додому – а тут йому і варене, і парене, бо Ксенька, сказати правду, господиня добра була. Та й сама припадає коло чоловіка, як ясочка.

«Любить, – радіє Данило. – Не один чоловік мені заздрить, що маю таку гарну жінку».

Тішився Данило і не знав, що, як тільки він за поріг, його красуня інших розваг собі шукає і не боїться ні гріха, ні людського поговору. А що в житті чоловіки до неї липли, то як мухи до меду. А Данило й байдуже. Вбирає свою жінку, як дівку. А що?  Дітей нема – ніякої замороки. А вже з фірманки, як буває в місті, то яких тільки гостинців їй не понавозить. І матерії всякої, і камінців коштовних, що аж горять. Не одна молодиця позаздрила Ксеньці, що їй так добре живеться. А де заздрість, там самі знаєте…  Стали вони за Ксенькою пильнувати – хто і коли до неї заходить. А як стали пильнувати, то не одна і свого чоловіка у Ксеньки побачила. Назрівала велика сварка, а може й бійка. Та раптом всіх чоловіків від Ксеньки, як корова язиком злизала – не йдуть. Що за чудасія!  Чи то Ксенька їх відвадила, чи самі перестали до неї ходити. От стежать баби за Ксенькою далі.

Цікаво ж. І таки допильнували, що до Ксеньки ходить якийсь нетутешній панок. Весь такий ошатний, в капелюші. Деякі жінки заспокоїлися:

«Добре, що не мій чоловік», а декотрих цікавість розбирала аж до нетерплячки, аж до кольок в животі. Є й такі.

Той панок завітав до Ксеньки якось увечері. Данила не було, а вона й відчинила.

А чого ж не відчинити?  Чоловік статечний, а головне – не з тутешніх. Бо вже Ксеньці так набридли косі погляди молодиць, чиї чоловіки до неї вчащали. Так і гляди – Данилові щось бовкнуть. Щоб дуже вона боялася того, то ні, але мусила трохи стерегтися. А панок той і каже:

– Чи не пустите, хазяєчко, переночувати?  Я чоловік подорожній, натомився в дорозі, зголоднів.

Тут на столі, як вродилося: і вареники, і вудженина, і, звісно, чарка. Отак все і почалося.

А Данило на той час поїхав у дальню дорогу. Щось з тиждень чи й більше його не було.

От панок той і занадився. Як тільки  вечір – він у Ксеньки. А та й не питає, чому він облишив свою мандрівку, де він цілий день пропадає. Ні про що Ксенька в нього не питала, раювала собі, доки чоловіка не було. А треба вам знати, що був то не просто собі панок, а сам нечистий, не при хаті згадуючи.

Жінки заохали, захрестилися.

– А так воно й буває, – вела далі Варка. – Де гріх, там і він. Ріжки свої пишним чубом замаскував, а на копита Ксенька й не дивилася – не до того було. Дивилася Ксенька лише на вроду його та на золото й коштовності всякі, що той панок їй приносив. Гульня, любощі з пізнього вечора і до самого ранку.

А баби вже добре все допильнували. Тепер Данила чекають, злоязикі, аби йому все розказати. Бо яка ж то втіха – першою розказати чоловікові про гріх його жінки. Та ще й якої жінки!  Такої, що все село з неї сміється. А її чоловік, як той бовдур, нічого й не підозрює. Одні за своїх чоловіків на Ксеньку злість тримали, що ті не утрималися від спокуси, а другі просто заздрили, бо й собі так би хотіли погуляти, та в них нічого не виходило. Тому й на Ксеньку  злословили.

Допильнували таки кляті баби. Їде Данило. Грошенят заробив, гостинці жінці везе, радий, що вже незабаром і вдома буде. А тут баби – так, мовляв, і так. Зблід Данило. І сам не знає, чи вірити йому в таке, чи не вірити. Краще б не вірити – менше клопоту. Але відчуває чоловік, що десь так воно і є, в бабських теревенях є якась доля правди.

От приїжджає він додому. Жінці гостинці віддає, приглядається до неї – нічого.

Любенько так його зустрічає, горнеться до нього, стіл накриває, всякими наїдками та напитками уставляє.

«А може це ще й неправда, – думає собі Данило, потішає себе. – А може все це видумали кляті баби, на мою жінку наклеп звели».

І хочеться Данилові так думати, але щось йому наче не дає: якийсь шашіль точить його душу.

«Треба перевірити, – думає чоловік, – бо інакше – не буду я мати спокою до кінця днів своїх».

Цілує, милує Данило свою жінку, бо ж таки любив її. Та й гарна ж, як намальована. І каже їй Данило:

– Я, жінко, не надовго приїхав.

– О, а чого так?  Ще й не відпочив як слід, а вже про дорогу річ заводиш.

Ніби засмутилася молодиця, а сама рада-радесенька, як ніби сто рубів їй хто подарував.

Спостеріг те Данило і ще більше впевнився, що баби йому таки правду казали. Треба перевірити кляту жінку, бо до кінця днів своїх спокою мати не буде – сумніви точитимуть душу.

– Таке наше фірманське життя, – зітхає. – Знов жид наймає. Коли платить гроші, то треба їхати. Поїду далеко, хто знає, чи й за тиждень вернуся.

Побув Данило вдома ще день чи два та й в дорогу ладнається. Виїхав  здому, коней і воза у кума поставив, а сам з того горя горілку п’є. Та до корчми не йде, щоб часом хто не побачив та Ксеньці не сказав. Бо всякі люди є на селі. З кумом собі обидва п’ють. Кум свою жінку цілий день в хаті тримав, щоб нікуди не пішла та нікому нічого не розляпала.

Вони собі з кумом так міркували: добре, що баби Данилові сказали, бо пропасти міг чоловік ні за цапову душу. Бо той панок, видать, з недоброго тіста. Міг би й згубити Данила. А йому що?  Аби тільки до любки своєї вільно ходити, щоб ніхто не заваджав.

П’є Данило, та не дуже, бо у нього сьогодні пильне діло є. А що то п’яний  чоловік?  Потім і сам не розбере, чи так було, чи це йому здалося. От ліг Данило собі, переспався  гарненько, аж доки хміль з голови не вишумів, а коли вже глупа ніч настала, тихенько вийшов з хати та городами, городами до свого двору. Заросився, забрьохався, але зараз не до того було, щоб тим журитися. В хаті світилося. Припав до шибки. Ага,  сидять голубочки за столом. П’ють та їдять. Таки баби не збрехали. А вже його жінка так і витьохкує, як біля нього колись в молодості.

Leave a Reply

Ваша e-mail адреса не оприлюднюватиметься. Обов’язкові поля позначені *

1 × 5 =

Цей сайт використовує Akismet для зменшення спаму. Дізнайтеся, як обробляються ваші дані коментарів.