Тече вода в синє море,

а на мене впало горе.

Впало горе ані звідки,

від найближчої сусідки.

Сама ходить, чепуриться,

підманула мого Гриця.

Ой, ти, Грицю!  Ой, ти, Грицю!

Не буль ласий на дурницю,

бо дурниця тебе зрадить,

що й ти мати не порадить.

Не дивись, що вона гарна.

До роботи незугарна.

Вітер хату замітає,

Гриць у вікна заглядає.

– Вставай, вставай, моя мила.

Що ти їсти наварила?

– Бараболі пригоріли,

вареники не вкипіли,

нема м’яса у борщі,

а перина на дощі.

Ой, ти, Грицю!  Ой, ти, Грицю!

Кидай тую молодицю.

Бо хіба ж ти сам не бачиш?

Вона гарна, та ледача.

Кидай! Кидай!

 

– І де ти, Варко, береш тих пісень? – Ледве посміхнулася кутиками вуст Семениха.

– Та де ж беру?  В народі, Маріє, й беру.  Наш народ всього має:  і сумних пісень, і веселих. А ще ось така… Цієї, певно, ніхто не знає.

 

Ой, летіла пава,

на городі впала.

Через тії воріженьки

була б я пропала.

Ой, летіла пава,

за городом сіла.

Бери мене, Іваночку,

поки я ще ціла.

Як ся розволочу,

то тебе не схочу,

як побачу яку гречку,

то й у неї скочу.

Ой, скочу у гречку,

ще й скочу у просо,

бери мене, мій Іванку,

хоч голу та босу.

Буду господиня,

буду файна жінка.

Бери мене, Іваночку,

доки я ще дівка.

 

Регіт, шарварок – аж хата ходором. Нарешті Варка знову починком махнула.

– Тихо, дівки.  Ще трохи подуріємо, а там – піст. А в піст таке не заспіваєш. В піст буде нас Семениха побожних пісень вчити. Правда, Семенихо?

– Як захочете, то буду.

– Ой, Варко, тебе й піст не втримає, – сміється Парашка. – Така вже гріховодниця.

Варка, здається, навіть трохи образилася.

– Гріховодниця!  Не більше за других. Таке пашталакаєш. Запам’ятай, Парашко:  хто язиком багато плеще, той поганого нічого не зробить. А ті тихі та смиренні… Ні, Семенихо, я не про вас. Ті найбільше й грішать. Пам’ятаєте Маринку Мотовилиху?  Яка була?  Га?  Так той писок складе, так ті очі опустить – сама невинність. Як хтось при ній щось таке скаже, відразу хусточкою затулиться та й відвернеться. Що ви!  Як можна!Та ви пам’ятаєте. А що виробляла?  Це теж всі пам’ятають. Так що ти, Парасю, на мене бочку не коти.  Не така я вже грішниця. От язик мій – це так, він грішний. Колись в пеклі чорти заставлять гарячу пательню лизати. То правда.

– Та ти, Варко, не ображайся, – виправдовувалася Парашка, – то я просто так сказала, без мислі.

– Та тихо, дівчата, – вмішалася Федора. – Всі ми тут не святі. Святі на небі. А ми всякі  буваємо. Давайте краще подумаємо, як нам бути з Колодкою. Чи як?  Чи Колодка без нас буде?

– Ой, а про Колодку я й забула, – вдарилася об поли руками Парашка.

– Це ж вже незабаром. Як це колодка без нас?  Колодка без нас ніяк не обійдеться.

– А то вже скоро. І не зоглядишся, – сказала Федора. – Треба думати.

– А що там думати? – Мотнула головою Варка. – Кожна по курці, по десятку яєць, по мисці муки, а в кого є, то ще й по мищині сира – та й тобі Колодка.

– Ти, Варко, про горілку забула.

– А то вже само собою. Що за Колодка без горілки?  Серед нас непитущих нема.

– А Семениха?

– А що Семениха?  Вип’є й вона трошки. Аякже. Як, Семенихо?

– Як громада, так і баба.

– От бачите. Так що думайте не про коханців, а про Колодку.

Регочуть жінки.

– А коли ж то ми, Парасю, останній раз Колодку справляли? – Трохи сумовито запитала Варка.

– Гай-гай!  Коли то було…

– А пам’ятаєш, ми тебе тоді за молоду вбрали, а мій чоловік був тобі за молодого. Пам’ятаєш?

– Пам’ятаю. Чому ж не пам’ятаю?  А дід Трохим на затулі грав. Старий вже був, а на витівки великий мастак. Ото сміху було. На все село шуму наробили.

– Що не кажіть, а веселитися колись вміли. Бідно жили, але весело. Вип’єш на копійку – а вдаєш на цілого карбованця.

– І чого ми якось так все це закинули? – Наче аж здивувалася Варка.

– Закинули, бо не до того було. Ти подумай, які роки ми пережили.

– Так. То правда. Роки були страшні. Що там казати.

– Діти маленькі, голодно і холодно. А ще кожного дня новина:  того забили, того забрали.

Федора не витримала:

– Ет, дівчата, нема чого згадувати. Добре, що минуло. Нащо давнє ворушити?  Повні очі пороху.