Був гарний літній вечір. Родина багатого чоловіка сиділа біля хати. Вже й повечеряли, вже й смеркло зовсім, а до хати йти не хотілося. В хаті спекотно, а тут вечір повіяв прохолодою. Коли дивляться – аж вершник їде на білому коні. Їде – то нехай собі їде.

– Е, та це, либонь, до нас, – здивувався батько. – Може ще якийсь сватач? Але це не з наших. А кінь під ним який! Колись на таких конях тільки знатні люди їздили.

Не встигли й додумати, а вершник вже тут як тут. Ворота перед ним самі собою відчинилися – і кінь зупинився перед ними. Всі були зачудовані. Вершник був якось не по-нашому одягнений. Чи то може артист який, чи то дивак, що так вирядився. Ніхто й не дивився на Дарусю, а вона раптом зблідла і затряслася, як осінній листок під вітром. А вершник, ні з ким не привітавшись, сказав:

– Я за тобою, дівчино.

Даруся ще більше зблідла і закричала:

– Тату, не віддавайте мене йому. Він…

– Це дурниці. Не слухайте її. Вона мене сама вибрала, сказала, що я їй до пари. А тепер приндиться. Поїхали, красуне.

– Та ми ж… Ще не вінчані. Куди ж я маю їхати?

– Нічого, там обвінчаємося, – сказав наречений і якось хижо посміхнувся. Його білий кінь не міг встояти на місці і перебирав копитами.

– Я – син графа Розенберга. Чи тобі того замало? Я тебе не шукав. Ти сама мене вибрала.

– Тату! Тату! Він…

– Дурниці. Я поспішаю. Нас чекають в замку.

Не встиг ніхто й оком мигнути, як панич легко підхопив дівчину на коня. Кінь з місця пустився чвалом та й поїхав, не розбираючи дороги. Родина не знала, що й думати. Ніхто нічого не міг зрозуміти. Як таке могло статися? У всіх на очах якийсь зайда забрав їхню панночку, а вони сиділи, як заворожені, і не знали, де її тепер шукати.

Тієї ночі в Дарусиній хаті ніхто не лягав спати. Побігли до Ліни. Дівчина усе й розказала, але це не зняло їхньої тривоги, а ще її додало. Шукали дівчину вперто і настирливо, але так і не знайшли. Ходили і до пам’ятника молодому Розенбергу. Стояв собі той пам’ятник непорушно, внизу порослий мохом – і ніяких слідів. Отака неймовірна історія.

– Бодай тобі, Федоро, добре було – таке проти ночі розказала.

– Я питала.

– Та хто ж знав, що це така страховина?

– Так все-таки… Хто ж це був? Хто і куди забрав ту дівчину?

– Та, мабуть, той, про кого й справді не згадують проти ночі. А куди… Ну, це вже його справа.

– Свят!Свят!Свят! – Захрестилися жінки.

– І прийде ж таке до голови – таке видумати.

– А я щось не вірю, щоб таке могло бути.

– А може й було. Хто його знає. Язиками б ніхто дурно не плескав.

– А я вам таке скажу. На цвинтарі не можна нічого говорити просто так. Прийшла одна з другою, помолилися та й ідіть собі в Божий час. Нема чого дурне пашталакати. Цвинтар – не розважка. Тут своє право і свої закони, яких ми не знаємо і нема чого нам туди лізти.

– Ну… Давайте з Богом розходитися. До Різдва.

– До Різдва.

– Степанидо, давай може ми тебе і справді проведемо.

– Або лишайся у мене. А що тобі? Діти не плачуть.

– Діти не плачуть, то правда, але мій кіт буде плакати, як мене не буде.

– Це той кіт, що на двох ногах?

– Ой, дівчата, ті коти, що на двох ногах, за мною вже давно не плачуть. На жаль.

– Знаєм, знаєм. Не прибіднюйся.

Та й висипався сміх з Варчиної хати у зимовий вечір. У хаті стихло. Зітхнула Варка та й стала розстеляти постіль. А в голові – добрі, погідні думки, жодної злості ні на кого.

– Так і має бути, – тихо сказала Варка і стала до молитви.

 

На другий день Різдвяних свят йшли жінки з кошиками до Варчиної хати. Щось у тих кошиках таки було, бо кожна час від часу перекладала той кошик з руки в руку.

– Христос Родився!

– Славімо Його!

І ожила Варчина хата, зраділа, заусміхалася поливаними глечиками на полиці, затріпотіла вишиваними рушниками під образами.

– Ой, Варко, у тебе тут так прибрано, що хоч роззувайся.

– Ще чого! У мене ж не панські покої, а звичайна людська хата. І болота зараз нема. Сніг, слава Богу.

– Так і має бути на Різдво.

– Має так бути, але не завжди так буває.

– Що Бог дає, те й маємо приймати, – зітхнула Семениха. – Аби здорові.

Та й стали виймати зі своїх кошиків все, що принесли. Варка аж руками сплеснула.

– Мати Божа, царице небесна! Та хто ж і коли все це з’їсть і вип’є? Та чи ви думаєте, що у мене порожньо?

– А ще кажуть, що у нас люди погано живуть.

– Хто таке каже? Дай йому в писок.

– Ой, що не кажіть, як не тяжко у будні, а господиня на свята таки щось припасе. Навіть найбідніша.

– То правда.

Коло стола господарювали всі. І нарешті, помолившись, сіли. Не встигли жінки ще й по ложці куті з’їсти, аж гульк – колядники до хати. Та не прості колядники, а ті, що на церкву колядують – та все чоловіки, та все поважного віку. Одна лише Марта Соколючка поміж них затесалася. Її не хотіли брати, мовляв, жінці не годиться. Аж до сліз молодицю довели. Вперлася – і таки пішла з чоловіками колядувати.

– Я ж не для себе, а на церкву.

Махнули рукою – ай, нехай іде. Тим паче, що голос мала чистий і потужний, як дзвін.

Були заскочені обидві половини: і ті, що прийшли, і ті, до кого прийшли. Поважні чоловіки здивовано дивилися на гарно зодягнутих жінок, що були за віком старші за них.

– Ну… Давайте, хлопці, і коляду відповідно…

І заколядували – аж хата луною озвалася.

Рожество Христове,

Знищим всі окови.

Рожество Христове,

Знищим всі окови

На землі.

І мир буде на землі,

І ми – діти України.

Рожество Христове

Святкуймо всі нині.

Честь Божій дитині,

Слава Україні!

Слава її!

– О, після такої коляди не гріх і причаститися.

– Е, голубоньки, якщо ми в кожній хаті будемо причащатися, то під кінець ми вже будемо не коляди співати, а казна-що.

– В кожній хаті – ні, а в нашій можна.

– Ну… Хіба що по чарочці. За ваше здоров’я! Аби ті свята провести і наступних дочекати.

Марта зачудовано дивилася на жінок, а потім спитала:

– Скажіть… А як це ви так всі разом позбиралися?

– А у нас гуденьки. Ми вже звикли бути разом, то й сьогодні зібралися. А чого ж нам на п’єцу сидіти?

– Це добре. Це дуже добре. А у нас на кутку про гуденьки, либонь, ніхто не чув. Тільки-от… Чого ви мене не гукнули? Я б прийшла, бо я кобіта гуртова.

– Тебе не кликали, бо ти таки молодша за нас.

– То й що, що молодша?

– То по святах і приходь.

– Ми ще не розходимося.

– До весни.

– Е, до весни ще далеко.

– Та чого там далеко? Як той казав: по Різдві – то й по зимі.

– Ну, зима ще своє покаже. Ще як закрутить, то начувайся.

– Однак сонце вже на весну повернуло.

– То приходь по святах.

– То й прийду.

– Та історію якусь приготуй.

– Яку історію?

– Та ми тут історії всякі розказуємо. Може, хтось щось чув, або з ним щось було.

– Е, то у вас тут цікаво. Справжній тобі театр.

– Авжеж, що цікаво, бо ми не з гірших.

Випили, а потім ще заколядували та й пішли. А жінки сиділи собі любо та щиро і засиділися до пізнього вечора. А вже що наколядувалися – то й самі дивувалися, скільки тих колядок є на світі.

– Скажіть-но, дівчата, чи є ще такий співучий народ, як наш? – Задумливо сказала Варка. Всі раптом посерйознішали, споважніли, наче й не вони щойно банделюки гнули.

– А либонь, що нема, – тихо сказала Семениха. Бо наш народ у пісню переливає свою сльозу і свою радість. Тільки, на жаль, в тих піснях сліз чомусь більше.

А потім почала колядку, котрої таки ніхто не знав.

Хто там по дорозі

Йде до Вифлеєму?

Що це за невіста

Пречудна при єму?

То Марія-Діва,

Йосип коло неї

Йдуть шукати місця

У рідні своєї.

Не йшли у гостину,

Бо їх серце чуло,

Що там для Ісуса

Вже місця не було.

Одні хоч вчиняли,

Другі не приймали,

Треті перед ними

Двері зачиняли.

Марно довго ждали

В кревних під дверима.

Цілі вже дрожали

Від вітру і зимна.

Пішли ген за місто

У яскиню темну,

Там Марія-Діва

Клякнула на землю.

– Це раба Господня, –

Стала говорити.

– Хочу твою волю,

Господи, сповнити.

Єсли так бажаєш,

Нехай так ся стане.

Це раба господня

В твоїй воли, пане.

А Йосип старенький

Вийшов у ту хвилю,

Щоб дров назбирати,

Огріти яскиню,

Вогонь розпалити,

Щоб тепліше було,

Щоб дитятко Боже

Так зимна не чуло.

Аж тут залунали

Голоси предивні,

Чудно відбивались

Ніжно-мелодійні.

Оглянувся Йосип –

Яскиня вся ясна,

Ангели співають,

Звізда світить красна.

Біжить Йосип спішно,

Богу поклонився,

Що для нас на сіні

В яслах положився.

З ними він співає.

Тіштеся, всі люди,

За гріхи покайтесь –

Він нам все забуде.

– Яка довга колядка.

– Ціла розповідь.

– І де ви, Семенихо, їх берете?

– У народу, дівчата, у народу. Ця колядка чисто галицька. Я почула її від одної старшої жінки. Вона була, либонь, ще старша за мене. А голос мала, як молода. У нашого народу ще стільки скарбів, котрі ще нікому не відкрилися.

– А як так і не відкриються? А як пропадуть?

– Ні, не пропадуть. Завжди хтось такий знайдеться, що ті скарби позбирає і освятить. Доля таких сама вибирає.