ГУДЕНЬКИ (Жіночі теревені)

З кожним днем марніла Софія. Вже не мала сил ні до роботи, ні до чого другого.Жінки вже їй нічого не говорили, нічого не радили. Бо що казати?  Що радити? Однак не послухає. Лише, коли проходила Софія, бліда і втомлена, нікого перед собою не помічаючи, то жінки поза її плечима шепталися.

– Яка вона страшна, – казали.

– Хто?  Софія?  Ще б не страшна!  Не спить по ночах. Все доньку свою чекає. Як не живе на світі. Живе тільки нічними примарами.

– Вона, людоньки, хвора. Нехай мені язик відсохне, але кажу вам, що та дитина виведе її з того світу.

– Свят! Свят! Свят! – Захрестилися жінки.

– А виведе. От побачите. Бо то не від доброго. Самі подумайте:  хто по ночах ходить? Добрі сили ходять вдень, при Божому світлі.

– Але ж це ангелятко. А може, людоньки, і справді та дитина до матері приходить?  Кажуть, що таке буває. Ми ж нічого не знаємо. Ми собі можемо міркувати, а як воно насправді – того ніхто не знає.

– А я таки піду до священика, все йому розкажу і про все в нього розпитаю. А що?  В писок мені не дасть. Нехай розкаже. Він за нас більше знає.

– А я вам, люди, таке скажу:  Софії до лікаря треба. Вона хвора.

– А як ти її запровадиш до того лікаря?  Як ти її переконаєш?  Вона вірить, що до неї  з того світу донька її приходить, її Христинка.

– А хто б з нас в таке не повірив?

– Не приведи, Господи.

– І все-таки…  А може й справді приходить?  Не вигадала б жінка такого з доброго дива.

Отак говорили між собою жінки, а Софія кожної ночі чекала свою Христинку. Цілий день тільки тим і жила. З нетерпінням чекала, коли нарешті… Софія готувалася до тих зустрічей. Купувала нові іграшки, ласощі. Але на нові іграшки Христинка не звертала уваги, наче їх не бачила, наче їх зовсім не було. Цукерки, тістечка, мандарини брала в руки, наче бавилася ними, але не їла, а назад клала на місце. І чому так – Софія відповісти не могла. Під ранок Софія засинала, тривожно, важко, наче і в тому сні її мучили якісь жахи.

Якось Софіїна кума Явдошка, намовлена жінками, підійшла до Софії і тихо сказала:

– Софіє, я б теж хотіла побачити її.

– Христинку? – Кинулася та. Софія була рада, що хоч з кимось може про те поговорити, а то всі дивляться на неї, як на божевільну.

– Ти хочеш побачити Христинку? – Перепитала.

– Так, я хочу її побачити. Вона ж моя похресниця. Я любила її. І вона мене любила. Ти пам’ятаєш?

– Так, пам’ятаю. Христинка завжди тішилася, коли ти приходила.

– Дозволь мені, Софіє, прийти до тебе на ніч. Я буду тихенько, ні слова не зроню.

Софія завагалася.

– Скажи, Явдошко… Тільки чесно. Це тебе наші баби намовили?

– Ніхто мене не намовляв. Я і справді хотіла б її побачити.

– А як вона злякається і не прийде?

– Та чого б мала не прийти?  Я ж їй не чужа.

І Софія погодилася.

Як повечоріло, Явдошка з трепетом і острахом прийшла до Софії. Софія була якась наче сама не своя:  напружена, не чула, що до неї говорила Явдошка. Вони ще вечеряли, а Софія вже чекала. Явдошці ставало дедалі страшніше, але вона вирішила побути цю ніч тут, разом з Софією. Так її просили жінки. Та й сама вона зрештою мала перед Софією якийсь обов’язок.

Швиденько й полягали. Явдошка, натомившись за день, навіть задрімала. Коли десь так опівночі Софія легенько штовхнула її під бік. Явдошка прокинулась і миттєво згадала, чого вона тут. Подумки вилаяла себе і розплющила очі. Ніч видалася ясна, місячна. Посеред Софіїної кімнати було щось біле і легеньке. Наче хмаринка. Як не вдивлялася Явдошка, більше вона нічого не бачила. Поступово хмаринка розвіялася і Явдошка побачила… Христинку. Від несподіванки жінка ледве не скрикнула, та спинила себе, бо пам’ятала, що дала слово Софії мовчати. Скосила погляд на Софію. Софія лежала, як нежива. Місяць висвічував її бліде лице і непорушний погляд, спрямований на дівчинку. Христинка… Так, тепер Явдошка не сумнівалася, це була вона. Сиділа на стільчику, колисала свою улюблену ляльку і легенько похитувала ніжкою, як робила при житті. Незнаний досі страх напав на Явдошку. Вона не вирішила, кого їй більше боятися: чи тієї дитини, що для чогось приходила вночі в цей світ, чи Софії, що непорушно лежала поряд, ще жива і наче вже не жива. Жоден її м’яз не здригнувся, не виявляв ніяких ознак життя. Явдошка подумала, що Софія вмерла і подумки стала молитися. Не сміла звести руку, щоб покласти на себе хрест. А Христинка, здавалося, дивилася просто на неї, на Явдошку, і посміхалась. Ледь-ледь, кутиками уст. І страшно було, і плакати хотілося. Такого з Явдошкою ще ніколи не було. І ні з ким нехай не буде.

Ледве дочекалася ранку та й чимдуж з хати, не снідавши. Софія її не дуже й затримувала. Була після ночі, наче з іншого світу у цей повернулася. А цікаві жінки вже чекають біля криниці: що то Явдошка їм розкаже.

– Нічого не розкаже, бо нічого там нема. І Христинка не приходить. Все це Софія вигадала. Сама вигадала і сама повірила.

– А я вам, людоньки, кажу: нічого Софія не вигадувала. Вона, бідолашна, з того горя захворіла. Можна сказати – розум втратила.

– Бідна жінка. І не дивота, що захворіла. Таке пережити. Тепер сама зосталася.

– А той пияк десь по світу вештається. Хоч би звідався коли.

– А може й самого вже на світі немає. Горілка – вона, знаєте…

– Тихо, тихо. Явдошка йде. Явдошко, що там? Розказуй швидше. Аж нетерплячка бере.

– Ой, дайте віддихатися. Бачила, люди добрі, бачила. На власні очі. Якби хтось сказав, то нізащо б не повірила.

– Кого бачила?

– Що бачила?

– Та кого ж… Христинку бачила.

– Як?

– Отак, як вас бачу.

Всі замовкли і з подивом дивилися на Явдошку, наче це вона щойно прийшла з того світу.

– Чого так на мене дивитеся? Тьху на вас! Ще врічете. Часник в очі. Кажу вам, бачила Христинку. Це було так самісінько, як Софія розказувала.

-І що Софія? Як вона?

– Я більше Софії боялася, ніж Христинки. Лежала, як нежива. Жоден м’яз не здригнувся. Нехай Бог боронить. Нізащо в світі не погодилася б ще ніч у неї переночувати.

– І що ж це таке? Хто це може пояснити?

– Ніхто.

– І що робити? Шкода Софію. Пропаде молодиця.

– Свяченого маку треба. Тільки свяченого маку. Обсипати Христинчину могилку і Софіїну хату. От і все.

– А хто це зробить?

– Хто! Я зроблю. А що ж тут такого? Треба рятувати Софію.

– А я б таки зі священиком порадилася.

– А священик в таке і не повірить. Скаже – бабські видумки.

– А може й повірить. Чого мав би не вірити? Тим паче, що Явдошка бачила.

– Скаже – обидві дурні.

– Нічого такого не скаже. Він чоловік розумний.

Судили жінки, рядили – так ні до чого й не прийшли. Тільки Дарка мовчки постановила собі, що таки обсипле свяченим маком і Христичину могилку, і Софійчину хату. Нехай собі з Богом спочиває ангелятко. Нащо матір тривожити?

 

А жив у тому селі вчитель. Розумний чоловік був. І хоч радянська влада забороняла вчителям у Бога вірити, той вчитель був віруючий. До церкви, правда, не ходив. Не можна було. А жінка ходила. І паску святила, і на Різдво кутю варила, – все як годиться. Сварили того вчителя за таке. Кудись викликали, грозилися з роботи зняти, що не може перевиховати свою несвідому жінку.

– А що я їй зроблю? Нехай собі ходить. Я ж не можу їй заборонити. І розлучитися з нею не можу – у нас діти.

Дали йому спокій. А жінка і далі до церкви ходила. Поважали в селі того вчителя, хоч він і не тутешній був. Дійшли і до нього ті балачки про Софіїну Христинку. Не вірив у таке. Бо ж важко було в таке повірити. Розум не міг такого збагнути. Та коли почув від жінки, що і Явдошка бачила Христинку, задумався.

– Масовий гіпноз у них чи що? Де ж таке видано? Щось треба робити, – сказав учитель та й собі пішов до свяшеника: може таки щось порадить. Що вони там говорили, того ніхто не знав, та обидва прийшли до висновку, що Софію може врятувати тільки дитина, дівчинка років шести, схожа на її Христинку. Обидва їздили по дитячих будинках, шукали таку дитину. Після війни таких дітей було багато. Дитячі будинки були переповнені. Часто матері самі підкидали своїх дітей у дитячі будинки. Надія була, що тут їхні діти якось виживуть. Хоч і тут жилося нелегко, та все-таки хоч щось.

А тим часом Дарка таки обсипала свяченим маком Христинчину могилку і Софіїну хату. І не побоялася. Ото вже навіжена молодиця!

– Кажуть, Дарко, що то гріх великий, – казали жінки, – бо та дитина мусить весь той мак визбирати, до останньої мачинки.

– Який же то гріх? Не з Божої волі та дитина приходить з того світу до матері. То нехай вже краще свячений мак збирає.

– Ой, Дарко, і ти не боїшся? Я боялася б.

– А чого я мала б боятися? Може хоч так врятую бідну Софію.

І дивина: Христинка перестала приходити. Знову горе для Софії. Плаче, побивається.

– Не приходить. Не приходить моя квіточка. За щось нагнівалася на свою маму. Ангелятко моє! І чим я їй не вгодила? – Жалілася Софія жінкам біля криниці.

– Софіє, але ж вона померла. А якщо померла, то нехай з Богом спочиває. Померлі до живих не мають приходити. То злий дух над тобою, Софіє, збиткується. То й добре, що не приходить. Молися за упокій її душі. Може панахиду відправити треба.

– Злий дух! Таке скажете! Це ж моя Христинка! Моє ангеляточко! Злому духові до неї зась. Бог такого не допустить. Я тільки думаю: чим я не вгодила своїй дитині, що вона перестала до мене приходити?

Жінки скрушно хитали головами і не знали, чим зарадити нещасній матері, для якої життя втратило весь свій сенс, всю свою принаду.

Leave a Reply

Ваша e-mail адреса не оприлюднюватиметься.

fifteen + six =

Цей сайт використовує Akismet для зменшення спаму. Дізнайтеся, як обробляються ваші дані коментарів.