Довго все це тягнулося. Спершу не погоджувалися Христинині батьки. Потім їх якось переконали. Тоді запротестувала санстанція і ще невідомо хто. Нарешті всі перепони подолано. Дозвіл є. Тепер… Розкопали могилу. Відкрили домовину. Дівчина лежала, як жива, ледве що не дихала, наче щойно її поклали. Лежала не навзнак, а на боці, а на її сукні була пляма від вина. І досі ніхто не розгадав тієї таємниці.

Замовкла Семениха. Жінки також мовчали. Потім Варка сказала:

– Виходить, дівчата, що любов сильніша за смерть.

– Цікава історія. Як у кіно, – замріяно сказала Парашка.

– Яке там кіно!  Хто тобі таке в кіно покаже? – Заперечила Степанида. Одна тільки Федора мовчала.

– А ти, Федоро, чого мовчиш? – Спитала Варка.

– Та от… Думаю. Яку силу має в собі любов. Вона може навіть з могили людину підняти.

– Ет, дівчата, – мотнула головою Варка, ледве хустка їй з голови не злетіла, – давайте переходити до живих. А покійники нехай собі з Богом спочивають та нас не займають. А ми їх не будемо.

– Про живих?  То давайте про живих. – Жваво озвалася Федора. – Вчора я була у млині.

– Почекайте, дівчата, – зупинила Парашка. Це вже потім, після обіду. Щось моя невістка з обідом загаялася. Олено, – гукнула Парашка, – як там у тебе з обідом?  Чогось ти мовчиш.Чи тобі борщ не вдався?

– Обід у мене вже давно готовий.

– То чого ж не кажеш?

– Та чекаю, доки ви скажете подавати.

– То давай скорше, а то нам вже животи до спини поприлипали. А я собі й байдуже. Думаю, не впоралася моя Олена. Що ж, буває, молода ще.

– І як Ви, мамо, таке могли подумати?  Хіба я обіду ніколи не варила?  Все, ставлю вже.

– Став, став. Та ще  там в коморі чого-небудь пошукай.

– Та вже пошукаю. Знаю, не маленька.

Жінки порозпрямляли спини від роботи, стали розтирати попереки.

– Ото вже клята старість, – зітхнула Степанида, – нічого, здається, не робила, а крижі болять. І що воно таке?

– Це твоя молодість, Степанидо, озивається, – сумно сказала Варка.

– А чому молодість?

– А що, мало ти в молодості наробилася?  Мало нажалася, накосилася, намолотилася?

– Ого!  І на себе наробилася, і на людей.

Зітхнула.

– От воно й озивається. А ти ж як думала?  Та ти не дуже дослухайся, що там і де болить.Нехай там. А ти піснею та сміхом все заглуши – то й болячки зникнуть. Бо чого боліти, коли людина на те не зважає?  О, Олена вже й пляшку несе. Нема чого журитися. Молодість, кажуть, не вернеться, а старість… Треба її належно прожити – от і все.

– Сідайте, господині, – запросила привітно Олена.

– Сідайте, – потвердила запрошення Парашка, – спробуємо, що моя невістка нам наварила.

– Та вже не вводь молодицю в краску. Що наварила, те й з’їмо.

– А як буде що не так, то свекруха винна. Чому невістку не навчила?

Розпробували борщ. Кожна похвалила, який він добрий. А за «кручені» бараболі так вже Олену хвалили, що таки ввігнали молодицю в краску. Як?  Ви не знаєте, що таке «кручені»  бараболі?  Тоді ви багато втратили. Треба взяти великі бараболі, викрутити в них середину і начинити, хто вже чим знає. Найкраще, звичайно, перемеленим  м’ясом, але то вже таке. М’ясо є не завжди і не в кожній хаті. Тоді вже господиня докладає трохи фантазії.

Пообідавши, жінки ще довго хвалили Олену, були благодушні, спокійніші, Варка не так завзято розмахувала своїм починком. Згадали й про Федору.

– Ти щось там збиралася нам розказати? – Спитала Варка. – Щось там про млин?  То що там в тому млині було?

А Федору довго й просити не треба. У неї все на похваті.

– Вчора я була у млині, то почула там таке, чого ви, либонь, ще не знаєте. І то вам не байка, а правда.

– Ану ж, розказуй, Федоро, швидше. Не тягни.

– Та от…  Федора Слимака знаєте?

– Та хто ж його не знає? – І Варка скривила губи, очевидно, передражнюючи того Федора Слимака. І як тільки у неї  так виходило?  Аж всі засміялися.

– І жінку його знаєте.

– Та як же!  У неї, як не спідниця внизу не підрублена, то фартушок. Ой, почекай, Федоро, бо так і проситься приспівка.

І Варка заспівала, вимахуючи в такт своїм починком.

 

Ой, дана, дана, дана.

Чого ходиш задрипана?

Чом фартушка не підрубиш?

Чом не скажеш, кого любиш?

 

– Ото про Слимачиху. Вибач, Федоро. Кажи далі.

– Та що там казати?  Отой Федір покинув свою Слимачиху.

– Як покинув? – Не йняла віри Парашка. – Так вони ж старі.

– То й що, що старі?  Вік звікували, а на старість покинув. Знайшов собі дівку – дочку Ганки Дзюнихи.

– Свєтю?  Так вона ж смаркуля. Недавно школу закінчила.

– То й що?  Має тепер Федора.

– А мати що?

– А що мати?  Мовчить.

– Та той Федір більше б матері пасував.

– Ну, то вони вже самі розберуться, хто кому пасує.

– Я вам скажу, Федір ще так нічого, хлоп видний. Ну, трохи кривить рот, але так ще цілком  пристойний.

– Але не для такої смаркулі.

– Та якби я була молода, то я б на такого і дивитися не хотіла б.

– Ну, теперішні дівки не перебірливі. Аби в кишені шелестіло.

– Ой, я не думаю, щоб у Федора в кишені щось шелестіло. Хоча хто його знає. Він був завербований, то може й приховав щось від жінки.

– А певно, що приховав. А Свєтя й злакомилася. Не так на Федора, як на його гроші. Тепер ходить, як пава. Вбрав її Федір, як ляльку.

– Кінець світу! – Побожно склала руки Семениха. – Той народ вже нічого не боїться:  ні гріха, ні людського поговору.

– А я вам таке скажу, – замахала своїм починком Варка. – Не вчать батьки своїх дітей. Я теж маю двох дочок. Та якби моя котрась за жонатим повіялася… Не дай Бог!  Та я б на ній граблі побила, чи гралі, чи мотовило, чи ще там що. Хай би тільки спробувала.

– Ой, Варко, не кажи, – сумно сказала Федора. – Нічого б ти не зробила. Тепер не ті діти пішли.

– А я тобі кажу, що зробила б. Зв’язала б, гадюку, та й замкнула б в коморі.

Жінки сміються.

– Ти, Варко, не баба, а генерал в спідниці, – сміялася Парашка.

– А я вам таке скажу, – перестала сміятися Федора. – Харитона Безпалого знаєте?

– Та знаємо. Хто ж його не знає?

– Це той, що жінку п’яницю мав?

– Той самий.

– Тільки щось його тут не чути. Виїхав кудись чи що?

– Виїхав. Либонь, у Кривий Ріг.

– Де ж би не виїхав!  Соромно з такою жінкою в селі жити. У місті менше хто знає.

– Не бійтеся, і в місті люди знаються між собою, – запевнила Федора.

– Ото слухайте, що було. Пила та Харитонова жінка безпробудно. Не було з нею ради. Вже й не робила ніде, тільки пила. Бідний Харитон вирішив замикати її в хаті. Щоб не пила.

– І так небезпечно. Якби, не дай Бог, що сталося, пожар який чи що. Всяке буває.

– Не знаю. Але так Харитон вирішив, бо не мав вже з нею ради.

– А лікувати не пробував?  Кажуть, що тепер таких лікують.

– Пробував. Як би не пробував?  Та то все байки. На місяць того лікування  тільки й хватило. А далі знов за своє.

– А я вам таке скажу:  бабу тяжче лікувати, як хлопа. Як бабі на те зайде, то нічого їй  не поможе.

– Та не перебивайте, баби, – гарикнула Варка на товаришок, – нехай Федора розказує.Сороки!  Розказуй, Федоро.

– Так от… Жили вони на четвертому поверсі. От йде Харитон на роботу. Перевірить гарненько, чи нема ніякого запасу, замкне жінку і спокійно цілий день працює. А що робити?  День чи два все добре було. А якось приходить бідачисько додому… Що за холера?  Жінка п’яна, як швець. Всю хату перерив, думав, що у неї десь горілка захована. Ні, нема. Тільки порожня пляшка валяється. На другий день – знову п’яна.І так цілий тиждень. А потім таки дослідив. А вона, сучка, порвала простирадло, позв’язувала та й опускає вниз, а там такі, як вона, підчеплять їй пляшку – рятують приятельку.

– І що той Харитон далі з нею робив?

– Не знаю. Либонь вона йому дуже швидко померла.

– Такі довго не живуть.

– А ну їх к лихій матері, – махнула починком Варка. – Давайте краще заспіваємо.

– Давайте, давайте, – пожвавішала Федора, що, як і Варка, страх любила пісні.

– Починай, Варко.

– Починати – то й почну. Тільки ви помагайте.

І почала.