ГУДЕНЬКИ (Жіночі теревені)

Марія Василівна сиділа у розкішній вітальні. Але розкіш тут була якась похмура, як і весь будинок. Жінка ніяк не могла того зрозуміти. Довкола були дорогі старовинні речі: важкі дубові меблі, порцеляна, срібло, та ніщо не тішило око. Хлопчик зник за масивними дверима, а по якімсь часі ті двері розчинилися, і хлопець знаком покликав вчительку. Вона стала на розкішний килим і тільки тепер подумала, що вартувало б зняти взуття. Та вже не стала того робити. На постелі лежав, властиво, напівсидів, худий, вимучений хворобою чоловік. Він важко дихав. Голос був хрипкий і ледве виривався з кволих грудей.

– Ти, Петрику, іди, почекай надворі. Я тебе покличу, і ти проведеш пані вчительку додому. Тільки щоб провів. Чув? А зараз іди. А ти, Маріє, сідай. Вибачай, що я так з тобою. Я набагато старший за тебе. А ще… Мій статус… Майже небіжчика дає мені таке право.

– Ну що ви таке кажете! Ви одужаєте.

– Не треба мене потішати. Я знаю. Але я не міг померти, доки не побачив тебе, отак зблизька. Називай це сповіддю, або як хочеш.

– Але ж я не черниця. Що переді мною сповідатися? Я така ж грішна, як і всі.

– То нічого, Маріє. Ти вислухай мене, бо інакше я не зможу померти. Потім зрозумієш. А зараз слухай. Я, Маріє, знаю тебе давно. Ще, мабуть, років з двадцять буде. А може й більше. Ні, таки більше. Ти мене не знаєш, а я за тобою всі ці роки дивився. Чи ти пам’ятаєш, як ти йшла пізно увечері через Срану балку? Може й забула. Бо що там пам’ятати? Ти тоді молода була і гарна. Ну, ти ще й зараз гарна, але тоді була молодша. Зовсім юна. Я б заборонив таких вчительок на роботу брати. Щоб хлопцям розуми не каламутили. Я в той вечір стежив за тобою. Ти мене не бачила, а я за тобою дивився. Ти поспішала. Воно й зрозуміло: поночіло. Ти спускалася в Срану балку, а я пішов тобі наввипередки. Я мав тебе перейняти, коли балка вже бралася вверх. Там така глуха місцина була. Дуже заросла. Я думав тебе згвалтувати, дуже вже ти гарна була, а потім я мав тебе вбити. Ти може чула: тоді про банду говорили, що нібито у Сраній балці водилася. Ніякої там банди не було. То я був. Не багатьох… Але двох чи трьох таки зі світу прибрав. Так… Здається, таки трьох… От і ти мала бути…

– Боже мій! За що?

– А хіба бандит завжди знає, за що він вбиває? Я знав, що грошей у тебе я багато не візьму. Хіба якийсь мізер. Бо ж з відпочинку приїхала. Які там гроші! Хіба який перстеник та кульчики. Та головне було – мати тебе в своїх обіймах. Нехай навіть не по твоїй волі. Гарна ж була, як намальована. Чекав я тебе, чекав у тій місцині, а ти все не йшла та й не йшла. Я вже почав нервувавати. Невже прогавив? Ні, не міг я прогавити. Ти не могла пройти повз мене, щоб я тебе не помітив. І тут я тебе побачив. Ти ішла у супроводі двох до зубів озброєних воїнів. Це не були звичайні солдати, а саме воїни. Але ж звідки вони взялися? Їх же не було! Ти пройшла повз мене, і я чув, як у воїнів дзвеніла зброя. Ти не могла мене бачити – я був у схованці. Ти пройшла зі своїми охоронцями, а мені раптом, ти не повіриш, стало так страшно, що я впав навколішки і став молитися. Я ніколи того не робив. Я не знав ніяких молитов. Але молився. Десь бралися слова. Ти не повіриш, але я плакав. З того вечора я вже більше не займався своїм ремеслом. Що нажив, намагався роздати: на церкву, бідним, сиротам. Всі дивувалися з мене, і я також сам з себе дивувався. У мене зосталося тільки те, що дістав у спадок від батьків. А мої батьки не бідні були. За тобою всі ті роки стежив. Молодиця – як молодиця: нічого особливого. Правда, що гарна. Але ж і гарних молодиць достатньо. Та я дивився на тебе, як на святу. Тільки що не молився до тебе. А тепер скажи мені, молодице, чесно скажи, звідки взялися тоді біля тебе ті воїни? Адже, коли ти спускалася в балку їх не було. Звідки вони потім взялися?

– І сказала б вам, та не знаю. Я нікого не бачила.

Чоловік аж дихати забув.

– Як не бачила?

– Отак. Не бачила я нікого. Сама йшла. Мені було дуже страшно. Сама не знаю чому, але такий на мене страх напав, що й досі пам’ятаю. Я молилася. Ще трава дуже росяна була. Потім я встала з колін і пішла. Острах зник, але зі мною нікого не було.

– То це тебе, молодице, небесні сили охороняли. Ну… А тепер тобі пора. Вже пізно. Хлопець тебе проведе. І не відмовляйся, бо пора пізня, а місцевості тут ти не знаєш. І подарував би я щось тобі на згадку, та згадка та не дуже приємна була б. Дякую, що прийшла і що вислухала мою сповідь. Священикові того не розказував. А тобі от розказав. Якщо тягар зі своєї душі на твою скинув, то вибачай. Прощай. Мені вже не довго зосталося. Може сьогодні, а може завтра.

Чоловік натиснув кнопку дзвінка. Вбіг Петрик.

– Проведи пані Марію. І приходь. Скажи своїй мамі, що будеш сьогодні в мене ночувати.

– Добре.

– Отаке хлопцеві випало. Воно ще мале, але тямуще і розумне. Я до нього якось так прив’язався, як до свого. Ну… Прощай, Маріє.

Наступного дня чоловік той помер. Марія Василівна на похорон не ходила, але ревно молилася за того чоловіка. Мабуть, і досі молиться. Отака неймовірна історія. Про таке в жодній книжці не прочитаєте, а між людьми, кажуть, ще й не таке трапляється.

– Ну й історія! Аж страшно.

– Чого ж страшно? Добре, що добре закінчилося. І молодиця жива зосталася, і чоловік навернувся до Бога.

– Але ж подумати тільки: смерть поряд ходила, а жінка й не знала.

– А так воно часто буває, щоб ви знали.

– Ви не про те кажіть. Що то значить провидіння Боже. Оберіг Бог ту жінку від безчестя і від загибелі. Воїнів їй послав.

– Бо молилася. А ще часом кажуть, що молитва нічого не значить. Бог бачить і чує, хто до нього звертається, хто у нього захисту шукає.

– Тільки треба ревно молитися, а не абияк.

– І вірити треба.

– Так. Конче треба вірити. Бо молитва без віри – це наче й не молитва.

– Ой, дівчата, що то весна. І день більший став, і жити наче легше стало.

– А я вам таке скажу: якщо Степанида зняла свою картату хустку, то таки вже весна.

Засміялися весело, по-молодому. А Семениха зітхнула і дуже поважно, аж з якимсь смутком додала:

– Будемо розходитися, дівчата. І певно до наступної осені, до наступних гуденьок. Земля прокидається – робота починається. От відсвяткуємо Великдень, – а там, – дай, Боже, сили і здоров’я.

– Так, здоров’я – то головне.

– Давайте, Семенихо, ще щось заспіваємо на останок.

– То давайте. Тільки що б його?.. А-а, отієї, либонь, ми ще не співали.

І почала, спершу тихо, а потім голосніше, наче набираючи сили.

По горам, по горам,

Там Господь ходив,

Сам Господь ходив

І сади садив.

Сам Господь ходив

І сади садив,

Молодим удовам

Та й приказував.

– Молоді удови,

Поливайте сади

Утренньою росой

І гарячою сльозой.

А одна удова

Не злюбила того,

Із-за гір-гори

Напустила води.

Із-за гір-гори напустила води,

І гарячої, і кип’ячої.

А по тій же воді

Грішні душі пливуть.

Грішні душі пливуть,

Ще й приспівують.

«Ой, гріх же нам, гріх,

Та ще більший гріх,

Що ми утренньою

Та й просиплювали.

Що ми утренньою

Та й просиплювали,

А обідньою

Прообідували.

А обіднюю

Прообідували,

А вечернюю

Та й прогулювали.

А вечернюю

Та й прогулювали

У зелених садах,

На прохладних вечорах.

У зелених садах,

На прохладних вечорах,

Ой, гріх же нам, гріх,

Та ще й більший гріх».

– От і закінчилися наші гуденьки. Дай нам, Боже, до нових дожити. А на Пасху, дівчата, щоб мені всі були в церкві гарні, як писанки. Бо то, як хочете знати, талант великий бути гарною на старші роки. Бо що то молодій гарною бути? Молодість сама по собі вже краса. А от в нашому віці – то талант. І не треба стидатися бути гарною. Це і людям відрадно, і Богу угодно. Бо ми ж таки його творіння. Ну… Не забуваймо ж одна одну. Здружилися – як зріднилися. Хай же дає нам Бог здоров’я і трохи радості.

У жінок на очах сльози, наче вони роз’їжджалися в далекі краї.

– Цур вам та пек! – Мотнула головою Варка, і собі витираючи очі. – Порозкисали зовсім. То ви, Семенихо, всіх розжалобили.

– Я? А що я? Весну Бог послав, день подовжив – то вже пора за роботу братися. А ще незабаром і соловейки заспівають – то зовсім гарно буде. А там як зацвіте все, як забуяє – живи і радій, що живеш. Бувайте здорові, мої хороші.

Семениха й собі витирла зволожені очі.

– Шкода, що піст, – сказала Варка. – Годилося б розходитися з чаркою та з веселою піснею.

– Нічого, Варко, – посміхнулася Федора. – Ми ще своє надолужимо. Здорові будьте та нас не забудьте.

Та й вигулькнули з хати у прохолодну свіжість.

 

 

 

Leave a Reply

Ваша e-mail адреса не оприлюднюватиметься. Обов’язкові поля позначені *

twenty − twelve =

Цей сайт використовує Akismet для зменшення спаму. Дізнайтеся, як обробляються ваші дані коментарів.