ГУДЕНЬКИ (Жіночі теревені)

ГУДЕНЬКИ

(Жіночі  теревені)

Я вже якось  зробила спробу, і здається вдалу, розказати фірманські історії – ті бувальщини і вигадки, котрі розказували чоловіки, збираючись до гурту довгими зимовими вечорами. Взимку поле дрімає собі під снігом, чекаючи весни, а чоловіки, чекаючи, доки прокинеться поле, відпочивали собі від одвічної селянської роботи та й згадували всяке, розказували про все, що з ними було і чого не було. Звісно, фірмани.

Але й жінки наші не пасли задніх. Вони теж часом збиралися, і маленькими гурточками, і більшими, чи просто сусідка до сусідки на «гуденьки» приходила. Але на відміну від чоловіків жінки збиралися не увечері, а вдень, і не просто теревені правити, а приходили з якоюсь роботою, бо в жіноцтва нашого завжди роботи вистачало: чи то влітку, чи то взимку.

– Парашко, – кликала Варка колишню свою товаришку, що вже, як і Варка, теж постаріла, посивіла, зігнулася, онуків дочекавшись. А колись була…

«Е-е, то було колись, – думала собі Варка, – та й я тоді не з гірших була. Минулося».

Та й зітхнула. І знову до товаришки:

– Чи чуєш, Парашко?  Я до тебе.

– Добрий день, – привіталася Парашка, підходячи ближче. – А я й не бачу. І думаю: хтось наче мене кличе. А то ти.

– Доброго здоровля. Давно тебе не бачила. Аж забула, яка ти з лиця.

Парашка засміялася.

– Помолодшала. Хіба ж не знаєш?  Як і ти.

– Е, що тобі?  Невістки дочекалася, все робить. Не те, що я, – скрізь сама.

– То правда. Гріх би мала щось казати. Таки все кругом робить. Добра дитина. Я хіба що їсти зварю. Та ще Миколку та Яринку бавила, як малі були. А тепер вже виросли. Самі бавляться. Вже їм баби не треба.

– Е, не кажи так. Баба завжди треба. А ти ще так нічого. Тільки гне якась холера нас. І що воно таке?

– Старість, Варко, старість. Від неї, клятої, ради нема.

– Не даваймося, Парасю. Ми ще зовсім не старі. Просто нам треба частіше збиратися. Як колись. На вечорниці.

Жінки стояли собі біля криниці та й розмовляли. Бо де ще в селі жінкам зустрітися, як не в церкві та біля криниці?

– Слухай, Парашко, приходь до мене на гуденьки. Бери якусь роботу та й приходь. Хоч  набалакаємось.

– То я завтра й прийду. Маю трошки вовни спрясти – то й прийду. Хіба ще й Семениху покликати?

– Клич і Семениху. Та й приходьте.

Ото й називалися гуденьки. Жінки, побравши з собою роботу, сходилися до одної хати, то вже й робота веселіше робилася, і день збігав, як одна година. Хіба що господині клопітно було:  треба було обід смачний приготувати. Та що там того обіду?  Борщ та каша, та ще м’ясо з борщу, та ще капуста смажена. А котра господиня спритніша, то встане зраненька та ще й пирогів (тобто вареників) наліпить. Сидять собі, про колишнє згадують, дівування своє, парубків колишніх, що вже давно дідами поставали, невісток судять (чого вже там? не без того), історії всякі розказують, а часом як заспівають, то аж за душу візьме, за серце стисне, а з очей сльозу вичавить. То були переважно стародавні пісні, тепер таких не співають. Хіба що вони, старші жінки, баби ті пісні пам’ятають …

 

За горами сонце палає,

За горами сонце блищить.

Поїхав мій милий

В далекую дорогу,

За миленьким серце болить.

В неділю ще дуже раненько,

В саду соловей щебетав,

Приходжу я стиха до хати,

А свекор листочок  чита.

– Ходи-но, невістко, до столу,

Послухай, що милий написав.

Він пише, що другу кохає,

Тобі написав «забувай».

– Ой, люлю, дитино малая,

Ой, люлю, пора тобі спать.

Тре сісти мені коло стола,

До батька листа відписать.

Ой, пишу я, пишу листочок,

Напевно, вже буду кінчать.

«Приїдь, приїдь, мій милий, здалека

Мене молоду поховать».

Вже третя неділя минає,

Як свекор невістку поховав,

А милий листи посилає

І пише: «Я так пожартував».

Хвилюється серце козаче,

Хвилює козацькую кров.

Він згадує жінку, дитину,

Він згадує першу любов.

 

Ну вже ті пісні. Скільки їх Варка наслухалася за своє життя. А скільки переспівала – то не здумати і не полічити. Вона й зараз ще співає, щоправда, все більше подумки.

Особливо вночі. Прокинеться часом серед ночі і заснути не може. А ще, коли за вікнами хурделиця, вітер у комині гуде, тепло з хати видуває. Або дощ періщить, громи блискавиці викрешують. Сумно тоді Варці, самотньо, аж страшно. Ото вона й співає.

Подумки…

 

Було мене, моя мати,

За п’яницю не давати.

Як п’яниця гроші має,

Сім день в тиждень п’є-гуляє.

Свою жінку зневажає,

Своїх діток не впізнає.

– Кидай, тату, вино пити,

Кидай, тату, маму бити.

Бо зостанешся сам один,

І не праний, і голоден.

А ми підем заробляти,

Нашу матір годувати.

Було мене, моя мати,

За п’яницю не давати,

Бо п’яниця не проспиться,

Бо п’яниці чарка сниться.

Ні, Варчин чоловік не був п’яниця. Прожиті з ним роки Варка згадує зі сльозами, бо то її найкращі роки були. Жалів її, беріг від важкої роботи, любив. Молодим пішов на війну у 1941-му та й не повернувся. Таких жінок-вдів у той час багато було по Україні, та й не тільки по Україні. Та в кожної боліло по-своєму. І той біль не могли втишити ні роки, ні сльози.

Двох дочок викохала Варка. Обидві заміж повиходили, у містах тепер живуть: одна в Києві, а друга у Львові. Добре живуть, Богу дякувати. Її, Варку, до себе кличуть.

– Пора Вам, мамо, кидати вже ту господарку. Не молоденькі, щоб коло того ходити. За свої роки наробилися вже. Можна й відпочити. У місті, знаєте, все по-іншому.

– Та знаю, знаю. Тільки що я там у вас буду робити?

– А що у нас робити?  Посуд помиєте, як захочете, їсти зварите, як зможете.

– А далі що?  З камінням буду розмовляти?

– Чому з камінням?  У нас теж люди живуть. З сусідами познайомитесь. У дворі бабусі на лавочках сидять, з ними будете розмовляти.

– Ет, знаю я ті розмови:  хто з ким пішов, хто в чому, хто що їв на сніданок.

– А хіба ж у селі не так?

– Е, не рівняй, дочко. На селі – то все люди свої, за них вболіваєш. Народився хто чи  вмер – все свої. А в місті – сказано, чужа чужаниця. Ні вже, діти мої. Рано ще мені на лавочці сидіти та по асфальту ногами човгати. Ви вже жителі міські, від села відійшли, вам мене не зрозуміти. Тут зі мною кожна травинка, кожна деревинка розмовляє. Кожна квіточка до мене посміхається. Бо все це мої руки знає. Та й я: до курки обізвуся, до качки, до корови. Вони не дурні, ні, вони мову людську розуміють, добре слово відчувають, голос мій впізнають. А навесні, коли город копаю, земля мені пахне, чекає, доки я кину у неї насіння, щоб воно проростало. Ні, діти мої, ще мені рано. А може дасть Бог мені так, що я тут і очі закрию.

– Щось Ви, мамо, таке говорите.

Молоді не люблять говорити про смерть. А про неї, костомаху, хоч говори, хоч не говори, однак прийде, як час настане.

Тоді, пам’ятає Варка, як заснула вона, задрімала, приснився Варці чоловік її Іван.

Молодий та гарний, такий, яким провела його на ту війну. Стоїть Іван і на неї отак нібито пальцем свариться. Образливо їй так стало.

– Чого ти, чоловіче, на мене сваришся?  Чим я тобі, чоловіче мій, не вгодила? – питає Варка. А він їй:

– Всім ти мені вгодила, дружино моя. Тільки рано ти про смерть заговорила. Ти маєш довго жити. Я таким молодим з життя пішов. Хіба ж не знаєш?  То мої роки, що я не дожив, на тебе перейшли.

Отак думаючи та згадуючи, заснула Варка і тієї ночі. Проспала так до самого ранку. Прокинулася – а вже світанок у вікно заглядає.

– Ой, лелечко!  Чого ж я лежу?  Сьогодні ж баби на гуденьки прийдуть. Борщ – то байка, звариться. Хоч би вареників встигнути наліпити.

Та й ну поратися біля плити. Метушиться, звивається, як молода. Все в Варчиних руках так і горить. От і вареники в окропі, і борщ докипає, і корова видоєна, і дробина на голову не летить, бо нагодована, свиня в кучі затихла. А тут і Парашка на поріг.

– Помагай Біг, господине. Чи я не рано?  Чи не розбудила?

– Еге, розбудила!  Буцім сама не знаєш, як воно зранку:  одне кричить, друге квичить.

– Та знаю. Як би не знала?

– Ну, сідай, вмощуйся, де тобі зручно буде. На ось тобі стільчик під ноги. А Семениха прийде?  Ти їй казала?

– Аякже!  Прийде. А ось і вона.

Увійшла повновида статечна молодиця, котру всі на селі звали Семенихою. А все через те, що в неї чоловік Семен був. І чоловіка того давно нема, а Марію так і називають Семенихою, наче вона ім’я своє загубила. Семениха всяку роботу робила повагом, так, наче в церкві правила.

– І як воно, Семенихо, у Вас так виходить? – Питали жінки. – Ніби й не дуже швидко Ви все робите, а за Вами не похопишся.

Семениха на таке тільки посміхалася.

Цього разу вона прийшла на гуденьки з шитвом. Знову сорочку комусь шила.

– Кому сорочка, Семенихо? – Спитала Варка.

– Та попросив чоловік аж з Гнилиць, щоб йому пошила. А мені що?  Роботи зараз такої не маю, то й взялася. І звідки він про мене почув – Бог його знає.

– Добра слава, Маріє, як і погана, між людьми ходить. То хай вже краще добра. Люди знають.

Про Семениху і справді йшла по селах добра слава, бо такої сорочки, як Марія, ніхто не пошиє, аби хоч яка кравчиня була. І то, зважте, без швейної машинки, руками. Чи то з полотна, чи з перкалю, чи з сатину, – що вже кому до смаку, – а сорочка, пошита Семенихою, наче оберіг, наче зберігала тепло Маріїних рук. Носили люди ті сорочки і запевняли, що і хвороба в них не береться.

– Чи Ви, Семенихо, якісь чари знаєте?  Чи слово якесь? – Допитувалися жінки.

– Ні, не знаю. Просто я думаю про того, хто ту сорочку носити буде, і хочу, щоб вона гріла йому не тільки тіло, але й душу. То пташечку на грудях вишию, то квіточку, то мережку зроблю. Ледь-ледь, крихітку малу, а щось воно та дає. Такий собі маленький оберіг.

– А шов який!  Господи!  Та я б зроду-віку таке не втяла. Не кожна модистка на машинці так пошиє, – дивувалися жінки, схиляючись над Семенишиною роботою.

– І не пошиє. Бо що машина, то не людина. Руки людські багато можуть. І добро можуть зробити, і зло скоїти.

– Хай Бог боронить, – обидві жінки в один голос.

– Нехай Бог боронить, але часто людина не слухає тих Божих засторог і таки робить зло.Часом не хотячи, а часом… Була я якось на гуденьках  в одної жінки, таки ж з нашого села. Самі знаєте, як воно набридає одній в хаті. І робота не робиться, і дурне в голову лізе, і туга душу огортає. Ото пішла я. Сиджу, шию, а вона, як ото ви, коло мене в’ється та роботу мою хвалить. Досиділа я так в неї до пізнього вечора. А вранці – біда:  рук не  зведу, все тіло мені болить, голова репається. Ой, світоньку!  Вмираю. І встати не можу. Аж на щастя дівчина Левкова зайшла. Сам Бог певно її до мене послав, бо пропала б.

– Змилуйся, – прошу її, – біжи до Явдохи Кружільчихи, нехай прийде та щось мені зарадить, бо гину. Тільки нехай вже йде.

– І прийшла?

– Прийшла. Вроки мені скинула, свяченою водою покропила, напитися дала, яйце викачала.

– І помогло?

– Так. Відразу помогло. Я встала, тільки мною хитало, йшла і за стіни трималася. Явдоха казала, що так могла і вмерти.

– І хто ж то така була, Маріє?  Що за сука така?  Ще й з наших.

– І не питайте, бо не скажу. Нехай воно іде на гори, на ліси. Але якщо вже таке око маєш, то й не треба і з людьми зустрічатися. А то ще й роботу мою хвалила. Та вже так хвалила, що куди там!

– Ми з Варкою, Семенихо, не врікливі. Ми по щирості кажемо, що такої майстрині і на селі нема.

– Отже й з чужого села чоловік сорочку замовив. Це таки щось значить, – докинула Варка.

– А я вам таке скажу, – повагом так сказала Семениха, – гарний шов, вишивка, мережка, – це так. Але ще треба, щоб у тому шитві добро було закладене, бо часом і вишивка гарна, і кольори добре підібрані, а не гріє те шитво душу. Не гріє – і все. Значить, без душі шилося чи вишивалося.

Жінки зітхали, кивали головами.

– Око людське чи людська рука має силу, ще й яку силу. А вже чи добру, чи злу, – це вже від людини залежить.

– Кажуть, що врікливі очі бувають тоді, коли мати починає годувати дитину з лівої цицьки. Не знаю, але так кажуть. А молодим мамам хоч би хто таке підказав. Звідки їм про те знати?

– То мають бабусі підказати, – сказала Парашка.

– Не у всіх вони є, ті бабусі…

– І Ви в таке вірите? – засумнівалася Варка. – От виродиться таке зле та недобре бозна-звідки, либонь, що від самого нечистого. Спершу своїй матері печінки з’їсть, а потім чужим людям пакості робить. І колись таке було. Мудрі люди про те писали.

– А я чомусь думала, що зараз таких нема, – тихо зітхнула Парашка.

– Чому там нема!

Варка покинула роботу та аж в боки взялася, немов збиралася тут-таки навкулачки битися з усіма відьмами та чарівницями. От аби ж тільки знати, де вони. Варка б їм показала. Вони б в неї пити просилися. Та їх тут не було, бо Парашка і Семениха – не чарівниці. Це чесні і богомільні жінки.

Leave a Reply

Ваша e-mail адреса не оприлюднюватиметься. Обов’язкові поля позначені *

ten − 5 =

Цей сайт використовує Akismet для зменшення спаму. Дізнайтеся, як обробляються ваші дані коментарів.