ГУДЕНЬКИ (Жіночі теревені)

Жінки ще якийсь час сиділи мовчки, а потім котрась сказала:

– Хіба ж то коляда? То народні сльози.

– А в нас завжди так було: народ свої сльози в пісню переливає.

Ще якийсь час панувала мовчанка, а потім таки ж Варка:

– Ну… Давайте вже щось розказувати.

Семениха прокашлялася і витирла хустинкою уста.

– То я й розкажу, коли на те йдеться.

Жінки принишкли.

– А розкажу я вам про одного безбожника. Вже не знаю, то й брехати не буду, чи був той безбожник комуніст, чи ні.

– Тсс, Маріє, – перелякано прошепотіла Федора. – Бо хто зна…

– А я нічого кепського не сказала. Всім відомо, що комуністи Богу не моляться і до церкви не ходять. Так от… Мандрував якось той безбожник по Україні і прибився в одне село саме під Різдвяні свята. Пустили його господарі до хати – не замерзати ж людині на Святий вечір – а він шапку, правда, зняв, сказав господарям «добрий вечір» та й сів на лаві біля порога, радіючи, що в теплі. Глянули господарі на гостя – та й нічого. Поклали на стіл ще одну ложку та й за нашим звичаєм просять прибульця до Святої вечері. Дивиться той на миску з кутею, на свічку, на узвар, на вареники та й не знає, що йому робити. Їсти страх як хочеться. Та як йому їсти, коли кутя, свічка і всяке таке…

– Сідайте, пане, – просить господар. – Не погребуйте нашою вечерею. В такий вечір гість від Бога.

– А я в Бога не вірю, – понуро мовив прибулець.

– Воля ваша, пане. Тільки в такий вечір не гріх і повечеряти. Тим паче, що ви з дороги. Ні наша кутя, ні свічка кривди вам не зроблять. Тільки вже вибачайте, але в нас сьогодні вечеря пісна, і навіть заради вас ми від того звичаю відступитися не можемо. Так що призволяйтеся тим, що нам Бог послав до сьогоднішньої вечері.

Хмикнув гість на ті господареві слова та й сів до стола, лоба так і не перехрестивши. Чи не вмів, чи не хотів – Бог його знає. Таки відважився і скуштував кутю.

«Смачна штука. А я ніколи не їв. І взагалі… Ти дивися, як ті селюки смачно готують. Ну, вареники – це зрозуміло. Вареник – є вареник. А щоб горох був такий смачний – не сподівався. І не скажеш, що все це пісне».

Ум’яв кілька пампухів, запив все це узваром та  чекав вже, коли йому де-небудь постелять, аби лягти, бо таки натомився в дорозі. Дорога в зимовий час тут між селами дуже нелегка. Хай їй біс! А господарі вставати з-за стола не спішили. Колядували собі, розмовляли, дітей слухали, а ті якісь віршики розказували – словом, люди собі святкували по трудах своїх і мали з того втіху. Прибулець був неговіркий, про себе не розказував, як то звиклося, дітей за віршики не хвалив (хоча б заради пристойності). Вибравши слушний момент, жінка шепнула чоловікові:

– Пустили до хати, а воно якесь таке, прости, Господи… І може, бандит який? Га?

– Та ні, не бандит. Він просто безбожник. Та хто вже є. Не виженеш же серед ночі. Та ще в мороз. Та ще проти свята.

Постелили йому в світлиці на канапі. Заснув він відразу, тільки-но до подушки доторкнувся. І приснилися йому з якогось дива його батьки. Вони померли давно, але ніколи йому не снилися. А тут, в чужій хаті… Вони стояли біля стола і їли кутю. А він ще дивувався, чому господарі на столі кутю залишили. Спитав про те у господині.

– Для покійників, – сказала жінка, – і йому стало моторошно. Звичайно, він не вірив, що покійники приходять кутю їсти. Він взагалі ні в що не вірив. І треба ж таке! Його батьки стояли коло стола і їли кутю.

«Чому вони не сядуть?» – Подумав Григорій, але нічого не сказав. Підсвідомо він розумів, що це сон, але нічого не міг зробити. І прокинутися не міг. Він так виразно бачив своїх батьків, що ледве стримував себе, аби з ними не заговорити. Потім батьки, тримаючись за руки, підійшли до нього і стали в узголов’ї.

– Бачиш, сину, – обізвалася мати, – і ти в чужій хаті вечеряєш. А ми вже давно ходимо по чужих хатах кутю їсти, бо твоя жінка незугарна Святу вечерю зготувати. Хоча б кутю. Хоча б саму кутю.

– Я їй скажу, щоб вона зварила.

– Не зварить. Бо вона в тебе ледача. Та й не вірите ви ні в що. Ти в своєму житті ні разу й не перехрестився. Це моя вина. Гріх маю за тебе. І як я тебе таким виховала? Все на школу оглядалася, на комсомол. Та вже що тепер?..

І зникли батьки. Наче відпливли, а потім зникли десь під образами. Хотів затримати, щось сказати, та їх вже не було. Вранці прокинувся якийсь приголомшений, розтерзаний. Господарі просили зачекати сніданку, але Григорій спішив покинути ту гостинну хату. А чому – сам не знав. Господиня зготувала йому на дорогу клуночок. Подякував. Сердечніше, ніж то було вчора.

Церковний дзвін славив народження Христа і кликав вірян до церкви. Той церковний дзвін ще ніколи з такою тугою не озивався в серці Григорія. Григорій ішов, забувши, куди мав іти. А перед очима, побравшись за руки, стояли його батьки. Він бачив їх чітко і виразно.

«Як живі, – подумав. – Щось у тому є. А я не вірю. Я ніколи ні в що не вірив. Ні в сни, ні в Бога».

І раптом Григорію нестримно захотілося перехреститися. Сам здивувався від такого бажання. Оглянувся, чи ніхто на нього не дивиться. Не дивився ніхто. Люди були заклопотані святом, а він був тут чужий. І Григорій перехрестився, не вміло, нічого при тому не кажучи. Просто поклав на себе хрест. І це важило дуже багато, може більше, ніж прожите досі ним життя.

 

Жінки зачудовано слухали ту незвичайну історію, а потім якось разом зітхнули.

– Бачите, як воно… – аж підперлася рукою Степанида. – Мати з того світу прийшла до сина в сон, щоб навернути його на путь істиний.

І тут жінки заговорили – загули всі разом.

– Нехай би була у земному житті сина вчила, а не на комсомол оглядалася.

– Воно не завжди надається до науки.

– Ні, Варко, що не кажи, а таки від матері багато залежить.

– Найважніше те, що він таки навернувся до Бога.

– Це ще хто зна, чи навернувся. Може вийшов за село та й забув.

– Е, ні, не забув. Як такий безбожник перехрестився, то значить його пройняло.

– Скажіть, Семенихо, а таке насправді буває, щоб людина ні з того ні з сього навернулася до Бога?

– Буває, голубоньки, буває. Не без Божого втручання. Я так думаю, що Бог побачив щось добре, в тій душі і захотів її порятувати.

 

Наступного разу збиралися у Федори. Все було вже звично, ніхто ні перед ким не ніяковів. Всі були, наче свої, наче родина. Як годилося, поколядували, а потім перейшли до свят-вечірніх страв. О, це була така тема, на яку з захопленням говорила б кожна до самісінького вечора. Хто яку кутю варить, які вареники, які пампухи. Тільки Семениха скромно мовчала. Бо що вона? Сама самотою. Не виготовляла багато страв. Бо хто їх їстиме? Кутя та узвар. Та ще хіба кілька вареників. Та й усе. То чим їй хвалитися? А жінки вже цокотіли – аж хата розлягалася. А Парашка все свою невістку хвалила.

– Ви не повірите. Я вже стара, а часом у неї вчуся, як і що. Такого гороху, як моя Олена, я не зварю. А вже що за голубці у неї виходять – то й наїстися ними не можна.

– То мати навчила, щоб ви знали.

– Як воно ледаче, то й мати не навчить.

– То правда, – сказала Варка і глипнула на Семениху. Та сиділи тиха і сумирна, немов безборонно корилася своїй долі.

«Боже мій! – Подумала Варка. – Це ж вона на Святий Вечір сама свою кутю їстиме. До всіх діти з’їдуться, Парашка своїх біля себе має, Степанида… Ну, та до когось піде. Та вдома сидіти не буде. А Марія? Сама сидітиме. Ні дітей у неї, ні родини».

– Маріє, – озвалася тихо, наче боялася когось сполохати чи збудити. – Приходьте до мене на Святу вечерю. Мої доньки приїдуть, зяті, онуки. І ви з нами посидите. Все ж веселіше буде, ніж ото самотою сидіти.

– Дякую, Варко. Та я вже якось звикла.

– Звикла! До самоти не треба звикати. Що в ній доброго? Ми ж тепер якось так зжилися, що як родина.

– Хоч би й до мене можна прийти, – підхопила Парашка.

– Мою Олену ви вже знаєте. І справді. Чого самій сидіти?

– А хоч і до мене, – долучилася й Федора. – Мої теж обіцяли приїхати. А чи приїдуть?..

Готуюся. А там може сидітиму та й плакатиму, як не приїдуть.

Зітхнула.

– А я до себе не кличу, – засміялася Степанида. – Бо мене й самої вдома не буде. А чого б же я в такий вечір сама вдома сиділа? І ви не сидіть, Семенихо. Хіба ж нема до кого піти?

– Ні, дівчата. Це свято сімейне. Чого я зі своїми болячками буду людям очі муляти?

– Ну… Як хочете, Маріє. Але ми щиро вас кличемо. То хіба от що. На другий день свят приходьте всі до мене.

– Це ж Марії буде.

– Отож. Нашу Семениху вшануємо та й поколядуємо. Мої вже на той час поїдуть, так що будемо самі. То чи прийдете?

– А чому б і не прийти? Нас, Варко, двічі просити не треба.

– От і добре. А зараз давайте вже щось розказувати, бо так можна і занудитися.

– А страшне розказувати можна? – Спитала Федора.

– Дивися, яка хитра, – засміялася Степанида. – Сама вдома сидітиме – то й страшне можна. А нам ще ж додому йти. А там у мене такі кущаки, що за кожним вовк чи ще якась мана ввижається.

– То я не буду.

– Та давай вже. Ми Степаниду проведемо, щоб не боялася.

– Давай, давай, Федоро, розказуй. То Степанида навмисне на себе страх напускає. Не зважай.

– То слухайте ж.

Жив собі в одному містечку чоловік. Був багатий – що тобі князь. Але багатство своє чесно нажив: працював, не крав, не жулікував, допомагав, кому сутужно було. І була у нього одним-одна дочка. Вдома її Дарусею звали. Але їй здавалося, що це ім’я дуже вже мужицьке. Тому веліла себе називати Неонілою. То всі так її і звали. А їм що? Батько ж на ті витрибеньки не зважав. Але водив її, як панянку: до роботи не заставляв, а вже того вбрання мала вона – скільки душа бажає, а ще й того більше. І виросло з тієї дочки таке велике казна-що, що аж сам батько здивувався: і як воно так?.. Що вже гарна була, то як намальована, а що горда – то тієї гордості на кількох би стало. Воно б може нічого, нехай би собі, та пора було дівці заміж іти, роки заходили. А вона затялася:

– Нема мені рівні. Нема – і все. Той зростом не вдався, той вродою не вийшов, а той бідний, як церковна миша. Словом, біда з дівкою.

– Я вже б і за бідного віддав, – журився батько. – Аби тільки йшла. Так не хоче, хоч ти їй що!

А дівка собі сміється:

– Ще встигну з козами на торг.

– Дивися тільки, щоб ті кози не поздихали від старості, – сердився батько.

Отак собі жила, пишалася, хлопцям голови крутила, сватачів віднаджувала та обсміювала.

Аж якось вона зі своєю трохи біднішою, та такою ж гарною товаришкою забрела на старий цвинтар. І чого їх туди занесло? Яка цікавість молодим по старих цвинтарях ходити? То десь певно вже мало так бути. Ходять вони по тому цвинтарі, старовинні пам’ятники розглядають, написи читають. Кругом сумно, понуро, як то на цвинтарі, та ще й на такому старому.

– Ліно, Ліно, – нараз аж скрикнула гордячка. – Дивися.

– А що там таке? – Підійшла приятелька.

Перед ними був дуже давній пам’ятник, понизу весь мохом поріс. В камені був зовсім молодий ще хлопець. Час не пошкодував його обличчя, хоч і в камені. Та те, що ще зосталося, свідчило про його мужність і вроду. І напис:

«Станіслав – син графа Розенберга».

– Оцей мені до пари, – зареготала Неоніла. – За нього я й піду заміж.

– Що ти мелеш! Отямся.

– А я сказала, що тільки за нього піду.

– Та він же покійник.

– То й що? Хіба заради мене не можна воскреснути?

Та й все собі сміялася.

– Ходімо звідси, бо ти мелеш дурне.

– А ти мені заздриш? Заздриш, я знаю. Бо ти бідніша за мене, і тобі такий наречений не по зубах.

– Та, Господи! Опам’ятайся ти нарешті. Не можна такого казати. На цвинтарі тільки молитися можна.

– Мені все можна. Це тобі не можна, бо ти бідна.

Посварилися дівчата та й розійшлися в різні боки.

Leave a Reply

Ваша e-mail адреса не оприлюднюватиметься. Обов’язкові поля позначені *

eleven + 9 =

Цей сайт використовує Akismet для зменшення спаму. Дізнайтеся, як обробляються ваші дані коментарів.