Жінки слухали, аж роботу покинули. Тиша була така, що, здавалося, якби ангел пролетів,  то було б чутно шурхіт його крил. А потім таки ж Варка сказала:

– Який той наш народ розумний. Скільки в нього пісень всяких. І не записані ніде, а збереглися і співаються.

– А може й записані, Варко. Просто ми того не знаємо, – тихо сказала Семениха, а Федора докинула:

– Ні, ви не те кажіть. Скільки той наш народ гнобили і церкви наші руйнували, а пісня жива і віра жива.

Степанида обвела всіх сумними очима.

– Бо велика сила живе в нашому народі і в його пісні. Велика сила.

– Дівчата, – тріпнула головою Варка, – а давайте все-таки якусь історію. Невже ж таки у піст зовсім нічого не можна?

Всі засміялися, а Федора аж у боки взялася.

– Я ж казала, що для Варки піст – то найбільша кара.

– А що я винна, що Бог наділив мене такою вдачею? Скажіть, Семенихо, невже ж таки не можна щось розказати?

Семениха посміхнулася. Вона себе серед жінок мала за старшу і це надавало їй ще більшої поважності.

– Можна й розказувати. Чому б ні? Але щось таке не дуже гріховне.

– От я таку історію знаю. Якщо хочете, то розкажу.

– Ще одну пісню я вам заспіваю – та й розкажеш, Степанидо. Не забудь свого, – повагом сказала Семениха. – Бо без тієї пісні – і піст – як не піст.

Всі затихли – і Семениха почала.

Страждальна мати

Під хрестом стояла,

Плакала-ридала,

Слізьми промовляла:

– Сину мій!

Ой, сину, сину,

За яку провину

Переносиш нині

Тяженьку годину

На хресті?

Я ж тебе купала

Дрібними сльозами,

Я ж тебе хранила

Поміж ворогами,

Сину мій!

Ой, сину, сину,

За яку провину

Переносиш нині

Тяженьку годину

На хресті?

А тепер я бачу

Твоє тіло вмите,

Твої руки, ноги

До хреста прибиті,

Сину мій!

Ой, сину, сину,

За яку провину

Переносиш нині

Тяженьку годину

На хресті?

На твоїй голівці

Віночок з тернини.

Болить моє серце,

Болить воно, ниє,

Сину мій!

Ой, сину, сину,

За яку провину

Переносиш нині

Тяженьку годину

На хресті?

Закінчила Семениха свою пісню, подивилася по жінках – Варка плаче, аж заходиться.

– Варко, ти чого? – Здивувалася Семениха. А Варка не могла й слова вимовити, тільки хлипала. Дехто з жінок й собі витирав очі крайчиком фартушка. А з Варкою робилося щось неймовірне: вона ніяк не могла заспокоїтися.

– Дайте їй води, – попросила Семениха.

Федора перша метнулася до відра з водою. Варка пила, а руки їй тремтіли. І кухоль тремтів в її руках. Вода з кухля хлюпалася Варці на кофтину. Нарешті вона затихла, тільки очима кліпала і все дивилася на жінок, наче вперше їх побачила. Ще якийсь час мовчали жінки, а потім котрась сказала:

– І правда, що сильна пісня. Такої послухаєш – і наче гріхи з тебе спадають, наче у сповіді була. От як воно… І хтось же їх придумав, ті постові пісні.

Стало тихо. І виглядало так, що ту тишу ніхто не хотів порушувати. Потім Семениха сказала:

– Ну, а тепер, Степанидо, давай свою історію, якщо вона не дуже скоромна. Бо, знаєте, в піст воно не годиться.

– Ні, зовсім не скоромна. Один чоловік з Галичини розказував. У нього і спеціальність така… Богоугодна. Він церкви відновлював. То у них називається… Ой, забула те слово… Розумне таке… Ні, дівчата, голова таки вже стара. Не варить.

– Реставрація то називається, – серйозно сказала Варка.

– Так-так, реставрація, – втішилася Степанида, що знайшлося потрібне слово.

– Так-от… Поїхав той чоловік церкву відновлювати у якесь глухе село на Галичині. Не сам поїхав, ще двох хлопців з собою взяв – нехай привчаються молоді до доброго діла. Та й зароблять щось. Зайшли до священика, розказали, хто вони і чого сюди приїхали. Священик вже немолодий був, статечний і спокійний. Про себе багато не розказував, та було видно, що пережив він чимало всякого.

– Добре, хлопці, що ви приїхали. Храм наш давно потребує не тільки вмілих рук і добрих знань, але й доброї душі. Ви ж розумієте, що без душі та без молитви такі справи не робляться. Я вас розташую в старій плебанії. Будинок міцний, добротний і просторий. Трохи позаростало докруг, та це не біда. Як захочете, то наведете лад, а коли ні, то й так поживете.

От розташувалися вони в тій плебанії. Хлопці підібралися спокійні, непитущі, з такими – хоч на край світу. Після вечері сіли в доміно пограти. Стукають, ввійшли в азарт. Коли чують, хтось у вікно стукає. Затихли, дослухаються. Може вчулося? Ні, таки стукає. Вони до вікна – нікого.

– Хто б це міг бути? – Загадалися.

– Мара його знає. Пора пізня. Нас тут ще ніхто не знає, щоб на вогник зайти.

– Ні, хлопці, це щось непевне. Ви бачили, які там зарості? Я це добре примітив. Біля цього вікна зарості найбільші. Через них ніяка людина до вікна не доступиться.

– Ну… Нехай там собі. Давайте вже лягати, – скомандував Тиміш, котрий був за старшого і котрий, власне, розказував ту історію.

– Давайте лягати, бо завтра вже треба за роботу братися. Моліться, вимикаємо світло – та й спати.

– Ні, ви собі як хочете, а я буду спати при світлі. Якщо засну.

– Ну, якщо вже так, то можна й при світлі. Але ж не дівчата ми з рештою.

Та, хоч вони й не дівчата були, всім було якось не дуже затишно. Ніхто не міг заснути. Тиміш, хоч і гарикав на хлопців, сам крутився без сну.

– Хлопці, ви не спите? – По якімсь часі перелякано озвався Іван – наймолодший у товаристві.

– Я не сплю, – відгукнувся Петро. Тиміш кашлянув і повернувся на другий бік.

– Спи, Іване. Чого ти? Завтра спросоння з рештування впадеш. Тоді відповідай за тебе.

– Яке там спи! На мене хтось дивиться.

Тиміш розсердився.

– Та хто там на тебе дивиться! Кому ти потрібний? Дівок тут нема. Жодної! Спи.

Тиміш змусив себе заплющити очі. Та не можуть же вони і справді піддаватися якомусь нерозумному страху. Тільки спробував задрімати, як відчув, що хтось легенько гладить його по голові. Повернувся – нікого. Тільки очі, що і справді дивилися на нього. Тиміш ледве не вилаявся. І що воно за мара? Лампа ж горить. Хлопці вже солодко спали, аж хропли, а Тиміш не міг заснути. То в тому, то в другому кутку ввижалися йому якісь тіні, а часом вчувалося якесь шемеркання. Врешті-решт Тимошеві це набридло і він встав.