«От бісова личина, – думав собі Данило. – Зрадлива. А я ж її так любив. Ну-ну, нехай нащебечуться. Я почекаю. Я ж вам, сучі діти, покажу, як чесного чоловіка в оману вводити. Мусите ж ви колись поснути».
А в хаті тимчасом точилася розмова.
– Їж, любий, закусуй. Я така рада, що мій чоловік знову в дорогу подався. Я вже й не знаю, що б я так довго робила без тебе.
Та й ну обійматися та цілуватися. А потім і світло погасили. Чекає Данило, хоч самого аж трястя трясе від нетерплячки. Та стримує себе, знає, що мусить ще почекати, доки голубки налюбляться та й поснуть. Чекає Данило. Замашного бияка в руках тримає, ключі з кишені дістав, щоб потім бува не забряжчали.
«Аби тільки вража жінка двері на засув не взяла».
От вже ніби й пора. Поткнувся до дверей – так і є! Взяла клята жінка їх на засув. Що ж робити? Одне вікно відчинене, але ж вазонків на ньому наставлено до псьої мами. Можна ненароком грюкоту наробити та й зіпсувати все. А таке не входило в Данилові плани. Махнув рукою і таки пішов до відчиненого вікна. А що мав робити?
«Мають спати міцно, добре випивши та досхочу налюбившись».
Став Данило потихеньку вазонки з вікна знімати та на землю ставити. А тут, як на лихо, один вазонок, чорт би його побрав, саме цвів, то жінка гіллячки йому підвісила. Що ж робити? О, його жінка знала у всьому толк. І у вазонках також.
«І в хлопах, видать, також, шляк би її трафив!»
Дістав Данило з кишені ножик та й давай ті гіллячки по одній відрізувати. Поночі, при скупому світлі місяця, це важко було робити, та іншої ради не було. Та тут Данило якось не розрахував. Раптом ринка з тим вазонком як гепнеться додолу. Мало того, що розбилася, то ще й шуму наробила. Наче з гармати хтось стрельнув. Закляк Данило, затаївся, слухає, чи коханці не прокинуться. Жінка таки заворушилася:
– От котяра холерський, певно, вазонок розбив. Треба було вікно зачинити.
– Та нехай там. Спи, – промуркотів коханець та й захропів. Знову тихо в хаті. Данило вичекав ще трохи та й обережно став лізти через вікно.
«Як злодій, курча ляга, – лаявся подумки Данило та ліз помалу через вікно до своєї власної хати.
– Я вам, сучі діти, покажу! Я вам влаштую любощі! Будете довго пам’ятати».
Був босий, ставав тихенько, наче і справді злодій чи кіт. От він вже і в хаті. Та бияка свого не покинув. Ось він, замашний та зручний. Таким… Данило вже хотів випробувати його на ділі, як раптом місяць висвітив ноги жінчиного коханця, що стирчали з-під рядна. То були… Копита! Данило ледве не зімлів. Хлоп він був муровий, а тут так злякався, що, мабуть, зблід на виду. Та того ніхто не бачив. Ніч горнула все під своє чорне крило.
«І їх покрила та глупа ніч» – подумав Данило. Він зараз все на світі ладен був ненавидіти.
І ніч також. Хоча, якщо подумати, до чого тут ніч?
«З нечистим клята баба зв’язалася, – думав Данило, стоячи з бияком посеред хати. Руки йому тремтіли. – Свят! Свят! Cвят!»
Перехрестився Данило, змовив «Отче наш» і трохи заспокоївся. Коли Данило молився, лихий заворушився, застогнав у сні та й далі захропів.
– Чекай, сучий сину, – тихо, самими лише губами мовив Данило, – я ж тебе провчу, гаспиде проклятий, як чужих молодиць баламутити, як їх у гріх вводити. Чекай, Даниле, не гарячкуй, – тихо казав сам до себе. – Тут треба з толком. Справа не така вже й проста. Десь у нас свячена крейда була. Та хіба зараз поночі щось знайдеш? Ще можна ненароком щось скинути і… Стривай, стривай. Я бачив її, либонь, на лежаку. Ану ж, спробую. Боже, допоможи.
Пройшов до кухні, став на стільчик і мацнув на лежаку. Є! Є! Данило ледве не скрикнув від радості.
– Так… Тепер треба хрестики скрізь понамальовувати: по вікнах, по дверях, біля комина, щоб вража личина не могла нікуди втекти.
Навпомацки малював хрестики і не думав, як це в нього виходило. Головне, щоб вони були.
– Так… – поплював на долоні і ще раз перехрестився.
– А тепер можна і…
Та як вмастить бияком найперше по копитах.
– Ой, – застогнав володар копит, прокидаючись та ще не тямлячи, звідки на нього така біда. Та Данило не дав йому часу оговтатися. Він мастив його та й мастив своїм бияком.
А той все охав та стогнав і з того всього й забув, як йому рятуватися, бо ж також силу мав неабияку, тільки що нечисту. Тут і жінка прокинулася. Данило і її дістав раз чи два своїм бияком. Тільки злегенька. Не міг Данило бити свою жінку, хоч вона того і вартувала. Жінка найперша зрозуміла, звідки на коханців впало таке лихо, та й заблагала:
– Ой, Даниле, Христом-Богом молю, не бий його.
Данила її благання розлютили не на жарт.
– Ах, ти ж, шельмо! З нечистим спиш, а про Христа-Бога говориш. А на тобі!
І таки добре потягнув жінку своїм замашним бияком.
А панок оговтався, скаче по хаті, порятунку шукає. До Данила приступити не може, бо на ньому хрест лежить. Він би вже і втік, так нема куди – скрізь хрести намальовані.
– Змилуйся, Даниле, – проситься. – Ти ж мені всі кістки потрощив.
А Данило знай лупить.
– Будеш знати, бісів сину, як чужих жінок в блуд вводити.
– Та буду, буду знати. Обминатиму їх десятою дорогою. Схаменися, Даниле. Багатим тебе зроблю, паном будеш.
А Данило на те мовчить та знай цвічить нечистого. Аж зіпрів при такій роботі. Бачить панок, що не жарти. У Данила не відпросишся. Давай він на всяку звірину обертатися: то на кота, то на пса, то на лева. Нявчить, виє та рикає, проти Данила роги наставляє. Та не має він доступу до Данила. У Данила хрестик на шиї та молитва на устах. Замовкла Ксенька, побачивши, як її коханець на всяку звірину обертається. Зрозуміла тут баба, з ким вона гріховодила. Лежить, молиться, плаче від страху. Аж тут півень закукурікав – і нечистий попелом розсипався. Лежить посеред хати купка попелу, – от і все, що зосталося від нечистого.
Вже день у вікна заглядав. Стояв Данило серед хати і витирав піт з чола. Перелякана Ксенька сидить на постелі і до Данила руки простягає.
– Даниле, – жалібно так, аж у того серце зайшлося. – Прости мені. Доки мого віку…
– Цить, чортяча полюбовниця. Мовчи, бо тут тобі і амінь буде. Встиду мені наробила на все село. Вбирай, Даниле, жінку, як королеву, привозь їй срібло, золото, матерію дорогу, гостинців заморських, а вона буде хлопів водити. Та якби ж то хлопів, а то ж самого чорта. Ні, клята молодице, не буду я з тобою жити. Господарюй собі сама і, про мене, злигайся хоч із самим люципером.
– Даниле!
– І не проси, і не благай.
Того ж таки дня вибрався Данило з хати. Після такої ганьби і в селі соромно йому стало жити. Поїхав, кажуть, кудись аж в Іспанію.
– А то далеко? – поцікавилася Семениха
– Дуже далеко. Це далі, ніж Київ, далі, ніж Москва. Більше про Данила ніхто нічого не чув. Та, думаю, такий не пропаде хоч і в Іспанії, хоч де інде. Бо то такий хлоп: що візьме в руки, те зробить.
– А та лярва що?
– Ксенька? Висвятила хату, до сповіді пішла, священику все розказала. Він, кажуть, на неї тяжку покуту наклав, а яку – того ніхто не знає. Жила з того часу сама. Не гріховодила, бо хлопи до неї більше не ходили: боялися з такою щось мати. Дітей у них з Данилом не було – то отак і жила самотою. А може й досі живе, хто знає. А за Данилом, кажуть, все життя плакала.
– От тобі маєш! Певно, що буде плакати. Мала дурна баба доброго чоловіка, та шанувати не вміла.
– Так воно й буває.
– От якби наші чоловіки повставали, ми б вже їх так би пильнували, так би шанували. Правда?
– Ет, що там казати. Та наші вже не повстають.
– Та тюху на вас, – стрепенулася Варка, що не любила довго сумувати. – Завели! Доки живі, радійте та моліться, щоб Бог здоров’я дав. А чоловікам нашим Царство Небесне.
Нехай з Богом спочивають.
– Ой, бабоньки, гляньте-но, темніє, похопилася Степанида. – Пора йти додому. Треба все порати.
Жінки заметушилися, стали збиратися.
– Дякуємо тобі, Варко, за хліб, за сіль, за теплу хату та за добре слово.
– Дякую й вам, що хату мою звеселили, душу мою розрадили. Коли тепер?
– Ні, тепер вже до мене, – і Парашка, і Семениха в один голос.
– Е, Парашко, до тебе ні, – сказала Варка. – У тебе син, невістка, онуки. Ні, краще вже до Семенихи.
– То й що, що невістка? – Аж образилася Парашка. – Чи я в своїй хаті вже не хазяйка? Чи я доброго борщу вже не зварю? Та й невістка в мене – добра дитина. Нехай би і вона щось послухала, до чогось привчалася. То й що, що молода? Звідки молоді й знатимуть, як старі їх не навчать?
– Добре, Парасю, добре, – заспокоїла приятельку Варка. – Післязавтра йдемо до Семенихи, а там і до тебе забредемо. Тільки ти вже, будь така ласкава, попередь свою невістку, щоб не перелякалася, як наше дівоцтво до тебе на вечорниці прийде.
– Не гризися, не злякається. Вона ще й сама до нас пристане, дарма що молода. То що, Семенихо? Після завтра до вас?
– Аякже, до мене. І ти, Степанидо, приходь. Чого будеш сама вдома нидіти?
– Та прийду. Авжеж, прийду.
Жінки одна по одній розходилися, залишаючи в хаті свої голоси. Ті голоси поховалися по кутах, чекаючи, доки Варка засне. А коли вона засне, ті голоси повиходять з кутів та й лящатимуть, дзвенітимуть, навіваючи Варці солодкі сни і теплі спогади про її, Варчину, молодість. Ой, літа, літа молодії, верніться хоч у гості. Не вернуться. Ой, не вернуться.