Поверталися додому вже під вечір. Довго сперечалися, чи заїжджати до Софіїних батьків.

– Таки треба заїхати, – сказав старший дружба. – Так годиться. Ясна річ, молодих вони не приймуть, але заїхати треба. І щоб ти, Софіє, не плакала. Чуєш?  Я тобі наказую: не плакати. Бо батьки подумають, що ти за багатством плачеш.

В’їхали в село. Вибігали люди, дивувалися, одні в одних питалися:

– Що таке?  Коні вбрані по-весільному, а молода без вельона.

– Люди, так це ж Софія Петрова!  А що ж таке?  І Роман.

А дід Михтод все скоренько розшолопав і всім пояснив.

– Що таке! Що таке!  Вітайте молодих – та по всьому. Петро, видно, не хотів віддавати дочку за Романа, бо, бачте, бідний. А молоді взяли та й повінчалися. Молодець Роман, хвалю. Люблю таких. Агей, громадо, та що ж ви дивитеся?  Зустрічайте молодих. Чи ви забули, як це робиться?  Скоренько. Щоб встигнути.

Хтось виносив столик, хтось рушник, хтось хліб і сіль. Звідкись взялися два відра з водою і житній сніп.

– Оце по-нашому, – посміхався дід Михтод і пішов за образом, щоб благословити молодих.

– Я, вибачайте, на правах найстаршого в селі. Бо Петро з Настею не поблагословлять. А де ж таке видано, щоб без благословення?

– А може батьки приймуть? – Все ще надіявся хтось.

– Та де там!  Жмикрути!  Одну дочку мати – і ту не звінчати по честі. Свого багатства, бачте, їм замало. Ще чиєсь захотілося долучити. Почекайте, будьте готові. Зараз вони назад будуть їхати.

– А може ж таки…

А молоді тимчасом  під’їхали до воріт батьківської садиби. Старший дружба тричі стукнув у ворота. Вийшов насурмонений Петро і сердито гукнув:

– Чого гримаєш?

– Пане господарю, ми вам молодих привезли, повінчаних по закону православному. Чи приймаєте?

– Не приймаю. Я своєї згоди на цей шлюб не давав. Нехай їдуть, звідки приїхали.

А тут і мати вийшла.

– Ой, донечко, Софієчко!  Що ти наробила?  Нащо ти рід наш зганьбила?

Тут і другий дружба голос подав:

– Нащо, паніматко, на свою дочку наклеп зводите?  Не зганьбила вона роду вашого, а честь по честі в церкві обвінчалася з достойним парубком Романом. По любові шлюб взяли. А що Роман бідний – то не біда. Обоє робитимуть – то й матимуть. Приймайте молодих, поблагословіть та нам дякуйте, що добре діло до кінця довели.

– Нехай собі їдуть, куди знають. Була в мене одна дочка – а тепер нема.

Мати плакала. Софія ледве стримувала сльози. Роман тримав її  за руку і тихо шепотів:

– Софієчко, голубко, тримайся. Ти на те свою згоду дала.

– А де ж ми з тобою жити будемо?

– Не журися, я про те вже подбав. У бідній хаті жити будемо. Доведеться звикати.

– Я звикну. Я до всього звикну.

Хлопці вже розвернули коней і їхали від садиби Софіїних батьків.

– Їдуть, їдуть, – загукали люди, що приготувалися хлібом-сіллю перейняти молодих.

– А я що казав! – Вигукнув дід Михтод. – Я вже ту породу знаю. Ну, тепер наша черга шану молодим віддати. Ану всі дружно. І сам найперший заспівав «Многая літа». Отут вже Софія таки не витримала і заплакала. Ніхто її не втішав. Нехай поплаче дівчина. Їй сьогодні стільки випало пережити – і доброго, і тяжкого. Та нічого, аби тільки все на добре вийшло. А либонь так і виходить.

– Куди ж вони тепер? – хтось запитав.

– Куди ж ми тепер? – ехом відгукнулася Софія.

– Я чула, що вони ідуть в комірне до Христі Кружільчихи.

– До Христі?  В комірне?  Та в неї ж хатка на курячих лапках, ледве не по вікна в землю вгрузла.

– То й що?  Зате Христя сама, без дітей, без родини, бере їх з дорогою душею.

– А хто ж бідних порятує?  Такий самий бідачисько горопашний. Христя жінка добра, сама біди та злиднів натерпілася. А молодята, дасть Бог тепер їй поможуть, доглянуть її.

– А що хата маленька та, як ви кажете, на курячих лапках – то не біда. Руки молоді, не ледачі, підправлять, підліплять – та й поживуть поки що. А там молодята, дасть Бог, і свою хату поставлять.

– О, ще й як поставлять. Аби тільки між ними згода та любов.

 

Злюбилися, звінчалися та зажили. Баба Христя молодими не нахвалиться.

– Вони коло мене, як коло рідної. Робити нічого не дають. Ото тільки, коли вони в полі, то хіба що страви якоїсь зварю. Тільки й того.

Робили обоє. До роботи бралися, аж робота в них горіла.

– Що там не кажіть, а Софія – дочка господарів, та ще й не яких-небудь.

– А Роман, хоч і бідний сирота, то що?  Не гірший від господаря.

– Дурний Петро. Мав би тепер таких робітників. А так удвох з жінкою біля роботи надриваються. А сили вже не ті, що в молодості.

– То хто йому винен?  Може ще одумається.

– Та яке там одумається!  Казав, що й на поріг не пустить.

– Нічого, вони й самі собі раду дадуть.

– Поля шкода.

– Та хіба тільки поля?  А худоби скільки, а хата, а в хаті!  Та й грошенят, мабуть, чимало.

– А-а, нащо нам чужі гроші рахувати?  Хто має, то нехай собі має. А хто не має, то теж нехай має.

 

Минав час. Настало Різдво.

– Що робити, Романе? – Бідкалася Софія. – Годилося б до батьків вечерю нести. Так у нас вже заведено.

– То й понесемо, – не заперечував Роман. А що був змалечку сиротою, то батьки – це для нього було святе.

Зібрали, що мали, в кошик та пішли до Софіїних батьків. Тільки стали на поріг, ще не встигли вимовити «Христос Родився», як Петро гарикнув:

– Чого прийшли?  Хто вас сюди кликав?  Забирайтеся звідси, щоб я вас тут не бачив. Щоб мені на поріг ні ногою!

– Тату, Різдво ж! – зойкнула Софія.

– Пес твій тато. У тебе тата нема.

Тут вийшла мати, плачучи.

– Петре, не роби встиду на все село. Діти ж вечерю принесли. Приймімо їх.

– Я з старцями не воджуся. Хіба ради такого свята винеси їм по скибці хліба.

Плачучи, ішла Софія селом зі своїм кошиком. В селі все знають. Хто їх бачив, той відразу здогадався, звідки вони йдуть.

– Від батьків, – тихо сказав хтось. – Не прийняли.

– Бога вони не бояться і людей не встидаються.

– Що їм Бог?  Що їм люди?  Вони багаті.

– Але ж єдина дочка!

– То й що?

– Ні, ви не те кажіть. На Різдво і ворогам своїм прощають, а тут дітей зі святою вечерею не прийняли. Це ж гріх. Чисто здурів Петро. Хоч би Настя його припам’ятала.

– Яке там!  Затявся – і край.

 

А влітку сходилося село на толоку – будувати Романові хату. Хата була велика, на дві половини. До зими й накрили. Плакала та журилася баба Христя.

– Знову я зостануся сама. А я тішилася, що буде з ким віку доживати.

– Та не журіться, бабуню, – втішали молоді. – Ми і вас до нової хати заберемо. Будете з нами.

– Та навіщо я вам в новій хаті?  Щоб заваджати?  Роботи з мене вже ніякої. Хіба клопіт.

– Нічого, бабуню, дасть Бог, поживете і ви в новій хаті.

На зиму вирішили не перебиратися. Нехай хата висохне. Пропалювали, щоб не стояла пусткою. А на весні освятили та й перебралися. Софія вже чекала дитину, то хотіли, щоб дитина в новій хаті народилася. І бабу Христю з собою взяли. Вона аж плакала, прощаючись з старою хатою.

– Не плачте, бабо. Стара хата ще постоїть. Як захочете, будете звідуватися. Але жити будете з нами, в новій хаті. Там вам буде краще.