ГУДЕНЬКИ (Жіночі теревені)

– Ніж дурно отак без сну лежати, піду краще попрацюю. Нехай хлопці сплять.

Накинув щось на себе, бо знав, що надворі прохолодно, у храмі, певно, також. Прихопив ліхтарик.

– А чого дармувати? Електрика в церкві є, піду попрацюю.

Вийшов. Його огорнула передранкова прохолода і прогнала рештки сну. Було зовсім темно, ще й на світ не благословлялося. Церква була недалечко, тільки треба було пройти через садок і піднятися на горбочок. Відімкнув двері, вони іржаво заскрипіли. Тиміш увійшов, перехрестився, а вже потім ввімкнув світло. Темноликі образи здивовано дивилися на нього: чого йому не спиться? Чого йому тут треба серед ночі? Тимошеві здалося, що він порушив чийсь спокій, увірвався в чиєсь життя. Став підніматися по рештуванню. Він тут вдень був, все добре обдивився. Тепер впевнено піднімався догори. Раптом згасло світло, наче хтось його вимкнув. Тимошеві стало якось не по собі.

– Що за мана?

Навпомацки зліз вниз, навпомацки знайшов вимикач і знову ввімкнув світло. Уважно обдивився усе довкола. Порожньо. Найдальші кутки ховалися у напівтемряві. Знову поліз на риштування. Стояв уже на верху і збирався братися за роботу, коли почув, що хтось піднімається по риштуванню вслід за ним. Тиміш чув чиїсь важкі кроки, скрип дощок. Світло горіло, але нікого не було видно. Тиміш був молодий і при силі. Наче й не був з лякливого десятка, але волосся йому наїжачилося. Перехрестився, змовив «Отче наш» і став обережно спускатися вниз. Вимкнув світло, замкнув церкву, дістав свій ліхтарик та й, присвічуючи, пішов до плебанії. Хлопці все ще спали. Тиміш роздягнувся і теж ліг. Після безсонної ночі почував себе змученим і вкрай знесиленим. Він не знаходив ніякого пояснення всьому, що відбувалося, але подумки постановив собі: ніколи більше не йти до храму вночі. Тільки при денному світлі. І кожному те б радив. Лежав без сну і чекав, коли вже нарешті заспівають півні і настане ранок.

Про свої нічні походеньки Тиміш хлопцям не сказав нічого. Навіщо їх лякати? Вони й так перелякані. Після тієї ночі ніяк не могли оговтатися. Повставали та й оглядаються довкіл: чи не зорить хто за ними? Чи не ловить за поли? Та при денному світлі нічні примари видавалися просто-таки смішними. Неправдоподібно виглядали і Тимошеві пригоди в церкві. Тиміш, котрий досі не вірив у всілякі байки, знав, що це з ним було навсправжки, що це не був витвір його хворобливої фантазії. Не був же він п’яний врешті-решт, бо не пив, і хлопців собі таких підібрав. Тиміш остаточно вирішив хлопцям про те не розказувати. Вони ще занадто молоді. Після недоспаної ночі хлопці якось повільно розколисувалися.

– Давайте, хлопці, рухом, рухом. Що ви ходите один поза другим? Снідаємо – і до роботи. Ми сюди не приїхали шалайдикувати. І так чогось сьогодні пізно повставали. На халяву у мене не розраховуйте. Будемо працювати.

Поки хлопці їли, збиралися, Тиміш вирішив перейтися до священика і розказати йому про все, що з ними було. Трохи побоювався, що старий священик підніме їх на сміх, та все ж вирішив піти. Ішов зраненька, щоб отця вдома застати. Знав, що у нього, окрім церкви, є ще багато всякої роботи: недужих відвідати, померлих провести в останню путь, сиріт прилаштувати, цей священик не був осторонь від людських проблем.

Отець був уже готовий до чергової візити, коли Тиміш переступив поріг його скромної оселі. Зустрів Тимоша привітно, наче чекав на його прихід.

– Ну що там, реставратори? Чи все маєте для роботи? Коли приступаєте? Як влаштувалися? Чи добре спалося на новому місці. Чи дівчата не снилися? У вашому віці…

– Та от…

Тиміш зам’явся. – Для роботи, отче, все у нас є. Думаємо сьогодні почати. От поснідають хлопці – та й почнемо. А от з житлом у нас… Ми сьогодні майже всю ніч не спали.

Та й розказав без утайки, що з ними було. І про себе розказав, як посеред ночі до храму ходив. Священик не здивувався, посміхнувся і сказав:

– То наш покійний священик дозволяє собі такі жарти. Особливо з прибульцями. Чув я про таке, та думав, що вас він не буде лякати – богоугодну справу робите, та от… Та нічого. Сьогодні ж вас переселю. В учительському будинку є одна порожня квартира. Сьогодні ж сяк-так обставимо та й вас переселимо. Тісніше буде, не так комфортно, так зате ніхто не буде вас лякати. Ви вже вибачайте йому, старому, не тримайте на нього зла. Шкоди він не робить нікому, а от пожартувати любить. Він був добрим священиком і доброю любдиною, хай з Богом спочиває. Ну… Починайте роботу. З Богом! Я потім до вас навідаюся.

Казав той чоловік, що більше з ними не було ніяких оказій. Закінчили вони свою роботу та й поїхали з того села.

Замовкла Степанида. Закінчилася її оповідка.  Жінки заворушилися. На кожну з них та оповідка справила враження.

– А ви кажете, що мерці не ходять. Священик, і той таке вигадує, розваги собі шукає. А що вже казати про звичайних покійників?

– А ви думаєте, священику не набридає там лежати? Він теж людина.

– Ще й яка людина. При житті нічого зайвого не дозволяв, бо ж таки священик, то хоч після смерті собі дозволить трохи розважитися.

– Ой, Степанидо, щоб тобі добре було з твоєю оповідкою. На останок таке розказала, що як тепер і додому йти?

– Нічого, – засміялася Степанида, – ви такі дівки, що вас ніхто не злякає. Ви самі кого-завгодно злякаєте.

– То що, дівки, після завтра?

– Як домовилися. Ще цей тиждень шалайдикуємо, а там – хати до паски мастити.

– Ой, як подумаю… І всередині, і знадвору.

– Знадвору ще рано. Ще мороз може вдарити. І завіяти ще може.

– Е, що не кажіть, а до весни йдеться.

І висипався жіночий сміх з Семенишиної хати – аж рушники під образами хитнулися. І стихло. Зітхнула хата, зітхнула Семениха, зітхнули її вже немолоді роки, по кутах стоячи. Марія помолилася, подякувала Богу за ще один день, що Бог дав їй щасливо пережити, та й лягла, доки ще з хати тепло не вивіялося. Не хотілося й вечеряти. Нащо та вечеря старій людині? От коли людина наробиться, тоді інша річ. А у Марії яка робота? Однак почувалася втомленою: щось боліло, щось крутило, а в голові, наче дзвони гули. Та не дозволяла собі маніжитися: їй нема за ким вилежуватися – сама. Треба було не допустити хворобу в своє тіло і в свою душу.

– Якби ж то від нас залежало, – тихо сказала Марія, – все в руках Божих.

Позіхнула, ще раз перехрестилася та й затихла. Ні, вона ще так відразу не засне. Ще буде думати, згадувати, зітхати, а роки повиходять з кутів, стануть в узголов’ї та чатуватимуть на Маріїні сни.

 

Наступного разу збиралися у Варки. Кожна хата мала свій дух, свій характер. Варчина хата була весела, насмішкувата, як її господиня. Тут якось не сумувалося. Тут всіх пробивало на сміх, навіть побожну Семениху. І вже й Варка погамовувала своїх приятельок.

– Ану, гріховодниці! Мені б дорікали. А самі що?

– Це, Варко, твоя хата така.

– До чого тут хата?

– Скажіть, Семенихо. Правда, Варчина хата така, що на сміх пробиває?

– Непостова хата, – сказала Семениха, стираючи хустинкою з уст посмішку.

– Та в тому гріха нема. В твоїй хаті, Варко, добро живе. В моїй – смуток, а в твоїй добро та веселощі.

– Ні, Маріє, в вашій хаті ангели живуть. Бо де ж їм ще жити, як не серед ваших вишивок. От моя хата все більше на смуток тягне, – сумно сказала Степанида.

– Ні, Степанидо, – заперечила Семениха. – Просто в твоїй хаті роки живуть. Їх багато, вони різні, веселі і сумні. Вони багато бачили, настраждалися, натішилися. Тому так. От я вас зараз піснею на піст налаштую. Бо так годиться. До Великодня не так вже й далеко. Тільки що б його почати?..

Задумалася Семениха, аж роботу покинула.

– Хіба отієї…

Та й почала, повагом, як у церкві правила. Жінки слухали, як молилися. І Варчина хата слухала. І вишня за вікном. А пісня пливла, тихо, урочисто.

Через поле широкеє,

Та через море глибокеє

Туди ішла Пречистая,

Та Пречистая Діва Марія.

Зустрічає вона три ангели,

Три ангели-архангели.

– Ви, ангели-архангели,

Чи не бачили ви сина мого?

Та сина мого – Бога свого?

Один каже: – Я й не бачив.

А другий рече: – Я не видав.

А третій рече: – Я й сам там був,

Як його взяли, на хрест розіп’яли,

Йому ручки прибивали,

Терновий вінець на голову клали,

Шипшиною підперезали,

Списом ребро пробивали,

Безневинную кров проливали.

Стоїть Петро, стоїть Павло,

Ще й мати його.

– Ой, Сину мій, Спасителю,

Та терпиш муки великії,

Терпиш рани, прийняв муки

Та через жидівськії руки.

Терпиш муки, прийняв рани

Та за православнії християни!

– Не стій, мати, не смутися

Та на мої рани не дивися.

Візьму, мати, свої ключі,

Відчиню, мати, рай і пекло,

Випущу душі праведні,

Праведні і грішнії.

Тільки тої не випущу,

Що в п’ятницю пісню співала,

У суботу не вмилася,

І в неділю рано їла,

Отця свого й матір прогнівила,

Над старшим братом познущалась,

У великий піст прогуляла,

Душі своїй пекло вготувала.

Алилуя, алилуя,

Славимо тебе, Пречистая,

Та Пречистая Діво Марія.

Leave a Reply

Ваша e-mail адреса не оприлюднюватиметься.

twenty − 5 =

Цей сайт використовує Akismet для зменшення спаму. Дізнайтеся, як обробляються ваші дані коментарів.