– Не даремно кажуть: шкода, що Бог жінці третьої руки не дав – піт витирати, – з легким смутком сказала Семениха.
– О, якби була ще одна рука, то жінка і для неї роботу придумала б, – засміялася Варка, ставлячи на стіл полумиски.
– Ого, – здивувалася Степанида, – у тебе, Варко, як на маленькому весіллі: всього повно.
– Угу, – сказала Варка, ставлячи на стіл ще й пляшку з наливкою. Жінки заворушилися, ожили, покидали роботу та й повсідалися ближче до стола.
– То ти, Варко, не на жарт.
– А чого жартувати? Ми за своє життя вже такої гіркої напилися, що не гріх те життя трохи й підсолодити, – сказала Варка. – Сідайте ближче та й розговіємося.
Гарно зі смаком пообідавши, жінки знову потягнулися до пісні. Цього разу починала Варка. Пісня була весела і задирикувата.
Як поїхав мій миленький
на базар до рідні,
купив мені хусточку –
ось вона на мені.
Щоб я його голубом звала,
щоб я йому правду казала.
Я не буду голубом звати
і не буду правду казати.
Як поїхав мій миленький
на базар до рідні,
купив мені спідничину –
ось вона на мені.
Щоб я його голубом звала,
щоб я йому правду казала.
Я не буду голубом звати
і не буду правду казати.
Як поїхав мій миленький
на базар до рідні,
купив мені черевички –
ось вони на мені.
Щоб я його голубом звала,
щоб я йому правду казала.
Я не буду голубом звати
і не буду правду казати.
Як поїхав мій миленький
на базар до рідні,
купив мені нагаєчку –
ось вона по мені.
Щоб я його голубом звала,
щоб я йому правду казала.
Тепер буду голубом звати,
тепер буду правду казати.
– А грім би його побив, щоб я після того його ще й голубом звала, – спаленіла Варка.
– Чорт його бери. Нехай його хоч і грім поб’є. Але ж пісня гарна! – зачудувалася Степанида. – За таку пісню не гріх ще по чарці отієї наливочки. Ох, і добра ж! Певно, і в раю такої не дають.
– В раю, голубко, ніякої не дають, – побожно сказала Семениха і звела очі на образи.
– Тоді чого всі так рвуться до того раю?
– Ти, Степко, вже напевно таки до пекла підеш.
– І своїм грішним язиком будеш гарячу пательню лизати.
– А я, дівчата, не спішу ні до раю, ні до пекла, бо знаю, що нічого доброго там мене не чекає.
Раптом Степанида посерйознішала, буцімто не вона щойно пашталакала казна-що.
– А я вам, дівчата, зараз таке розкажу, що попадаєте. Була я вчора у млині. Гелетку жита треба було на хліб змолоти. Досить завізно було. Я на таке й не сподівалася. Був там один чужий чоловік. Я його не знаю. Приїхав до сестри в гості, то вирішив їй допомогти, бо у млині, самі знаєте, чоловіча сила потрібна. Бо що там баба допне? Доки ми чекали черги, то й розмова зав’язалася. Як завжди буває. Чоловік той живе зараз на Львівщині. Він розказав таку дивовижну історію – аж мороз поза плечі йде. Було це, як я вже сказала, на Львівщині. Якось одній жінці приснився сон. Сниться їй, що до неї прийшов хлопчик років п’ятнадцяти та й каже:
– Цьоцю, я вас дуже прошу, поїдьте в Москву…
І адресу московську називає.
– Скажіть там моїм, що я вже вісім років нічого не їв.
Прокинулася та жінка та й зі свого сну дивується. Розказала сусідам, а ті їй:
– Спиться – то й сниться.
– Куди ніч, туди й сон.
Та й байдуже. Але наступної ночі знову сниться їй той хлопчик.
– Цьоцю, ви не бійтеся, не думайте, що це просто собі сон. Поїдьте в Москву, я вас прошу.Я дуже їсти хочу.
Прокинулася жінка вранці, та вже про свій сон нікому нічого не розповідає.
«Ще подумають, що я якась ненормальна. І що воно за мана? І молюся перед сном, і хрест на себе кладу, а бач, сниться всяке, що нехай йому грець».
Та на третю ніч знову сниться їй той хлопчик. Зі сльозами на очах каже до неї:
– Цьоцю, я знаю, ви мені не вірите. Але ви повірте, я вам правду кажу. Ну поїдьте до Москви. Мама вам гроші поверне, я знаю. Як приїдете до Москви, то на таксі там буде величезна черга. То ви в ту чергу не ставайте. Станьте збоку і чекайте. Приїде синя машина. Вона вас завезе, куди треба.
Прокинулася жінка та й вирішила, що мусить вона таки їхати до тієї Москви. Нікому вже й не казала про свій намір, щоб з неї, дурної, не сміялися. Бо народ у нас такий. Як піднімуть на сміх, то потім переходу тобі не буде. От зібралася вона та й поїхала. Приїхала в Москву – а там і справді на таксі величезна черга. Стала вона збоку, як та дитина їй казала, та й чекає. І справді, по недовгім часі під’їхала синя машина, а шофер і гукає:
– Хто на Останкіно? Інших не беру, бо я заправляюся і з’їжджаю.
От вона й сіла в ту машину. По дорозі зав’язалася балачка. Шофер бачить, що вона нетутешня, та й питається, просто так, з людської цікавості, до кого вона приїхала. Жінка й розказала йому про свій сон. Шофер подивувався, а чоловік він, видно, добрий був.
Перейнявся він її розповіддю та й каже:
– Ми вже приїхали. Ви йдіть, а я на вас тут почекаю. Бо хто його знає, всяке може бути.
Тільки не забудьте, що я вас тут чекаю. Якщо вас довго не буде, то я піднімуся наверх.
Пішла жінка. Вже зараз не пригадую, на котрий поверх їй треба було йти. Але високо. Йшла по тих сходах пішки, бо боялася заходити в той ліфт.
«Я там, певно, толку не виведу, – подумала. – А кого буду просити, коли я по-їхньому й балакати не вмію?»
Дійшла нарешті. Стала, віддихалася, а тоді вже натиснула кнопку дзвінка. Чула, як той дзвінок зателенькав, та й стала чекати. Серце їй калатало, ледь з грудей не вискакувало. Хто відчинить? Що вона їм скаже? А що, коли вони посміються собі з неї дурної?Вже й пошкодувала, що забилася в таку далину, бо їй щось там приснилося. Ото дурна!
Аж раптом почула кроки. Слава тобі, Царице Небесна, що заворушився хтось живий, бо вона вже мала думку: дременути по сходах вниз. Добре, що її той шофер чекає.
Та до дверей хтось підходив. Видно, то була старша людина. Кроки повільні, човгаючі.
Нарешті двері відчинилися. В коридорі стояла старенька бабуся в теплому довгому халаті і драних капцях.
– Здравствуйте, – сказала приїжджа. А потім змішалася, бо не знала, що має далі казати.
Вона добре знала, що має казати: розкаже все, як є. Та російської мови не знала так добре, щоб так багато говорити. Ще якихось кілька слів то вона утне, але, щоб так багато… Махнула безпорадно рукою та й перейшла на свою мову. Нічого, зрозуміють, якщо захочуть.
– Я зі Львова. Не з самого Львова, а з села на Львівщині. Розумієте…
Почувши українську мову, бабуся посміхнулася, проясніла і сама заговорила українською.
– А я відразу зрозуміла, що ви нетутешня. Заходьте ж до хати. Господи! Ви з такої далекої дороги, а я вас на порозі тримаю. Заходьте.
Зайшла, сіла та й розказала тій бабусі, чого і на чиє прохання вона приїхала. Вся ця історія тепер їй самій видалася невірогідною. Ще, чого доброго, люди подумають…
– Тільки, ради Бога, не подумайте, що я хвора на голову. Мені і справді три ночі поспіль снився хлопчик і просив мене, аби я до вас поїхала.
– Що ви! Мені б таке і до голови не прийшло – щось погане про вас подумати. Колись ми і справді жили на Львівщині. Там у нас помер хлопчик семи років. Іванко, мій онук. Так… Це, либонь… Років вісім тому… Молоді про те не думають. Поплакали – та й забули. А я, стара, мала б думати, та… Словом, це вам наш Іванко приснився. Бідна дитина! Це ж воно у вас помочі шукало… Роздягайтеся та залишайтеся у нас на ніч.
Завтра підемо до церкви, зробимо все, що треба, а потім хтось з вами і на його могилку поїде.
І стара витерла сльози.
– Добре, – сказала приїжджа. – Але я ще мушу зійти вниз і відпустити шофера. Він, добра душа, там на мене чекає.
Коли дочка і зять прийшли з роботи, то немало здивувалися, побачивши вдома незнайому жінку. Вже хотіли насварити матір, що пускає до хати чужих людей, та якось незручно було сварити її при сторонній людині. В таких випадках вони казали:
– Це вам Москва, а не Дорошів. Пора, мамо, це вже нарешті затямити.
Почувши незвичайну розповідь приїжджої жінки, дочка пополотніла і заплакала.
– А все це, чоловіче, наша байдужість. Давно могли і на могилку поїхати, і панахиду відправити.