По святах переказали Марті Соколючці, коли їй приходити. І вона прийшла. Була це чепуриста молодиця в дорогому ошатному кожушку. Марта була одиначкою у багатих батьків. Колгоспи, правда, всіх порівняли, але дещо від колишніх статків ще зосталося. У Марти не було ні пихи, ні бахвальства. А що дівкою любила чепуритися та прибиратися, то такою й зосталася.

– Мені краще їсти не дай, а дай гарно одягнутися.

Чобітки на ній були новенькі, зі скрипом, хустка-шелянка. А коли зняла кожушок, то жінки ахнули: і спідниця розшита, і запаска нова, і корсетка, і вишиванка.

– Ти, Марто, як дівка, – не стрималася Варка.

– Тільки нетеперішня дівка, а колишня, – докинула Федора. – Бо теперішні дівки…

– Тихо, Федоро. Не суди чужих дівок, бо свою маєш.

– Моя вже не дівка. Дітей має. А моя то що, інакша була? І не заставиш бувало вишиванку одягнути. Скільки я не раз напросилася, скільки наплакалася.

– Не заставиш, то правда. Аж доки сама розумом не дійде.

– А буває, що так і не дійде.

– З нас дуже хотіли витравити українство. І почасти це їм вдалося.

– Ну, я б не сказала, що вдалося, – суворо сказала Марта. – Люди за те українство в Сибірі гинули. Це молодь неоперену ще можна збаламутити. Але це вже залежить від нас з вами.

– Ну, дівки, давайте вже співати. У нас Марта. Долучайся, Марто, співай з нами. Що почнемо?

– А отієї…

І Варка почала, дзвінко, задирикувато.

Я в середу родилася,

Кажуть люди – горе.

Не піду я за старого,

Бо борода коле.

Всі жінки підхопили знайому пісню, а потім одна по одній замовкли, слухаючи, як зливаються голоси Варки і Марти. Слухати такий спів – то була справжня насолода.

Жито, мамцю, жито, мамцю,

Жито – не гречанка.

Як дівчину не любити,

Коли галичанка?

Жито, мамцю, жито, мамцю,

Жито – не ячмінка.

Як дівчину не любити,

Коли українка?

– Ой, дівчата, за вами сцена плаче, – зачудовано сказала Федора, коли пісня закінчилася.

– Ой, не знаю, чи плаче за мною сцена, а я за сценою таки поплакала.

– І чого ж ти не пробувала? Тебе взяли б. З таким голосом. Та й красою Бог наділив.

– Часник в очі! Ще врічете.

– Та ми ж не відьми, Марто, не чарівниці, щоб вректи.

– Воно всяко буває. Буває, що й не хочеш, а вречеш. А на сцену я рвалася, як була молода. Ой, як рвалася. Та де там! Батьки послабли, а я у них одна, а ще господарка… Та й так за тими хвостами і молодість минула. А тепер вже що? Єдина моя відрада – церковний хор. А-а, що вже там… Давай, Варко, ще щось починай. Пісня нам вдалася.

– Співай, Варко, тепер твоє право. Піст закінчився.

– Співати – то й співати.

Ой, гоп без чобіт!

Полюбив мене дід.

Намистечко дарував,

Біле личко цілував.

Я намисто взяла,

А діда прогнала.

Іди, іди, старий діду.

Нащо мені слава?

На весілля не піду,

Гуляти не буду.

Будь здоровий, мій миленький,

Я тебе забуду.

Я забуду, тебе, милий,

Із твоїми грішми,

Бо ти ласий до жінок,

Часто ходиш у шинок.

Ой, минеться нам, дівчата,

Минеться, минеться,

Як на нашому весіллі

Свекруха всміхнеться.

Як свекруха посміхнеться

Зраненька, зраненька,

Ти побачиш, зрозумієш,

Що не рідна ненька.

– Ой, Варко, де ти тих віватів назбируєш? Сама придумуєш чи що?

– А хоч і сама. Аби до складу було. Давай, Марто, починай щось, бо ми вже тут все на світі переспівали.

– А коли все на світі, то й я не вгадаю, що почати. Ну, добре, спробую. Тільки щоб всі співали.

Якби я була сива зозуля,

Якби я вміла літати,

То полетіла б на Україну

Свого милого шукати.

Пісня стелилася та й стелилася білим смутком та дівочими сльозами, і кожна жінка знаходила в тій пісні щось своє, сокровенне.

Дурна дівчина, дурна дівчина,

Що за миленьким ридає.

Є того цвіту по всьому світу.

Невже для неї немає.

– Тебе, Марто, нам сам Бог послав.

– Та може й Бог. Хто те знає?

– А ти, Марто, історію якусь приготувала? Це вступне.

– А я не тільки історію приготувала. Я й вступне принесла.

Та й до кошика.

– А я думаю собі: чого то мій кіт біля Мартиного кошика крутиться? – Засміялася Степанида. – А він знає, чого крутиться.

Гамірно, весело в хаті. І подумалося: добре, що ті жінки отак собі зібралися разом. І справді добре.

Після обіду приготувалися слухати, що їм розкаже Марта.

– Я вам розкажу не те, що зі мною було, а те, що було з моєю кумою. Якщо вона збрехала, то й я буду брехати. От ішла якось моя кума через Вороновецький ліс. Про той ліс всяке розказують. Місце непевне. Але то був білий день, то вона й пішла собі. Днина літня була. Гарно, тихо, подекуди пташки озиваються, сонечко між кронами дерев пробивається, якісь квіточки по галявках цвітуть. Словом, краса, благодать. Та раптом чує молодиця – а за нею хтось іде, кроки якісь чує. Оглянулася – нікого не видно. Вона зупинилася – кроки стихли. Вона пішла – знову кроки чує.

«Що за мара? – Думає жінка. – Щось чалапає. Звір чи людина? Якби людина, то вже б наздогнала та й привіталася б. Це або звір, або якийсь розбійник. Бо про вороновецький ліс всяке розказують. І чого мене сюди понесло? Можна ж було іншою дорогою піти. Злакомилася, що близько».

Йде вона далі. Дослухається. Стала під дубом трохи перепочити. Дивиться – на галяву виходить… Звір – не звір, людина – не людина, а так, казна-що. Опецькувате, на двох куцих ногах, на руках чи передніх лапах кігті, як у звіра. Весь шерстю поріс, а голова, як у здоровенного павука. Перехрестилася молодиця, а з місця рушити не може. А той став проти неї, дивиться на неї булькатими очима та й посміхається.

– Що? – Щаже. – Злякалася?

– Я хрещена, молитвена, до церкви ходжу. Чого мені тебе боятися? Тьху на тебе. Згинь, нечисть.

– Вже так і нечисть! А якщо до мене придивитися, то я зовсім нічого. А я дивлюсь і думаю: що за гарна молодичка іде через наш ліс? Смілива і гарна. Таке буває рідко.

– Згинь, не в’язни, нечисть.

– Як би не так. От ти кажеш, що ти хрещена, молитвена. А чи можеш ти, хрещена, молитвена, згадати зараз хоч одну молитву?

– Можу. А чом не можу?

– Ану ж, спробуй.

Хреститься жінка, шепче «Отче наш», а далі згадати не може. Ні слова. Злякалася не на жарт. А потвора дивиться на неї своїми булькатими очима та й посміхається.

– Ну що? Згадала?

– Згинь, нечисть.

Та й ну батькувати його, як заправський п’яниця. Кажуть, що таке до всякої нечисті дуже помічне. Той відступив трохи та й каже:

– Перестань. Що ти батькуєш, як п’яниця, з корчми йдучи. Давай краще покохаємося. Я гидкий тобі у такій подобі? То я зараз.

Дивиться молодиця – а перед нею вже панич стоїть. Не красень, але на людину схожий. Замість павучої голови цілком пристойна голова в капелюсі.

– Ну? Як я тобі?

– Щезни, бісова личина. Цур тобі та пек!

А той до неї наближається. Молодиця дивиться, щоб якусь ломаку взяти – нема підходящої. Як звересне тоді вона не своїм голосом. Мало вірилося, що її хтось тут почує, та у жінок найперше крик на похваті. Дивиться – аж пан іде, поважний, у брилі, з ціпком. Потвора відступила і наче аж злякалася. Жінка до пана.

– Пане, пане, допоможіть мені. Причепився якоїсь холери серед білого дня і пройти не дає. Десятою дорогою буду той ліс обминати. Нехай він западеться разом зі своєю нечистю.

Пан як гримне на потвору:

– Куций, ти чого?

– Я нічого, господарю. Я тільки хотів…

– Знаю, чого ти хотів. Скільки тобі можна казати? Жінку, що поклала на себе хрест, займати не можна.

– А вона жодної молитви не могла згадати.

– Знаю я твої павучі штучки. Щезни зараз же. І не попадайся мені на очі. Я шкодую тебе, шкодую, а коли перестану шкодувати, то вовкам тебе віддам. Не натішаться тобою.

– Ні, пане, ні. Я вже зникаю. Я тільки хотів…

– Гибай звідси! Кому сказав? Не бійся, жінко. Йди спокійно. Більше тебе ніхто не займе. Куций зла не зробить, тільки жінок дуже любить, бісів син. А я – місцевий лісовик, господар цього лісу. Іди собі спокійно і нічого не бійся.

Так і було. Пройшла молодиця через той ліс, і вже більше її ніхто не лякав і не займав. Та вже вона з того часу у Вороновецький ліс ніколи більше не потикалася і всім заказувала, аби обминали його десятою дорогою.

По якійсь хвилі, по мовчазній паузі, котра завжди буває після якоїсь розповіді, Варка сказала:

– А я дивлюся на тебе, Марто, і думаю: і  гріховна ж ти жінка, скажу тобі.

– А чого це я гріховна? – Наїжачилася Марта. – Не більше, як усі.

– Бо  ти, Марто, гарна.

– Таке скажеш, Варко, – спаленіла молодиця. – Часник в очі і свячена сіль.

– Правду кажу, Марто. Чоловік, хоч старий, хоч молодий, як гляне на тебе, то його, мабуть, відразу на перелюб потягне. Ану, признайся. Ми тут всі свої. Нікому не розкажемо. А щоб твоєму Максиму – то Боже борони.

В хаті регіт, шарварок, розпашіла Марта тільки рукою махнула. А коли вже всі вдосталь насміялися, сумно сказала:

– Ой, дівчата, не знаю, чи тягне когось з чоловіків на перелюб, чи ні, та тільки не мого Максима. От до пляшки – то його справді тягне. А до мене… Та хоч би я гола перед ним ходила – не здригнеться.

Жінкам стало трохи ніяково.

– Вибач, Марто, – почервоніла Варка – я не хотіла. Я не знала.

– Та що там вибачатися. Ти далеко живеш, тому й не знаєш. На нашому кутку вже всі те знають. І то не я, а він сам всім розповів. І лиха мені наробив. Тепер до мене всі чоловіки в’язнуть. А ви думаєте, чого в мене дітей нема? Тому й нема.

– Тоді ти, Марто, вибачай на слові, дурна, – тихо сказала Федора. – При твоїй красі… Хіба ти не могла щось собі придумати?

– В молодості могла – то встидалася: як же так? Шлюбний чоловік… А потім вже не могла. Чоловік зовсім скис. Як ти його одуриш, коли він до тебе зовсім не береться? Боялася, щоб дитину не зненавидів.

– І чого ж ти з ним не розійшлася? Хата твоя, вся господарка твоя, дітей нема. Може ще б і заміж вийшла, і дітей би мала.

– Бо дурна, дівчата. Коли тверезий, то такий вже добрий, хоч до рани клади: і плаче, і проситься. Той пожалію я його. Тільки мене нікому пожаліти. А тепер вже що?

– А я і в старості не терпіла б такого чоловіка, – тріпнула головою Варка. – Тримай біля себе: чи чоловік, чи помело. Та щей п’є. Тьху!

– Маєш рацію, Варко. Краще вже в дівках посивіти. Їй-Бо. Та доки молода, того ще не розумієш. Це вже потім плачеш в подушку. Та й то встидаєшся, наче то твоя вина. Ай, ну його, дівчата. Давайте вже співати. Біс біду перебуде: одна мине – десять буде.

Сама ж і почала – аж вікна задзвеніли.