Поливаю суху вербу
Дрібними сльозами.
Рости, рости, суха вербо,
Я уже не в мами.
Рости, рости, суха вербо.
Я уже не в тата
Доїдає мого віку
Свекруха проклята.
Не так стану, не так сяду,
Не вмію робити.
Ой, Боже мій милосердний,
Як я маю жити?
А весною суха верба
Листя розпустила.
То за того козаченька,
Що колись любила.
Хоч любила, хоч кохала,
За нелюба вийшла.
Красуюся, пишаюся,
Як у саду вишня.
Моя краса, моя врода
Нікому не вадить.
Зла свекруха, змія люта,
Мені віку збавить
Не журюсь за своїм віком,
Ще для мене стане.
За нелюбим чоловіком
І краса зів’яне.
– Іди, жінко, лягай спати,
Бо я вже лягаю.
Лягай, лягай, дурний лежню,
А я погуляю.
Нехай мене Бог не судить
І добрії люди.
А я собі погуляю –
Може легше буде.
І тихо, плавно, перейшла до іншої пісні, сумної-сумної, що аж за душу брала. Цю пісню дехто знав, але ніхто не втручався. Сьогодні був Мартин день і Мартина пісня.
Чого вода каламутна?
Чи не хвиля збила?
Чого дівка така смутна?
Чи не мати била?
– Ой, не била мене мати,
Самі сльози ллються.
Від милого вістей нема,
Від нелюба шлються.
Ой, де ж моя хресна мама,
Що мене хрестила?
А як несла через річку,
Чому не втопила?
Якби була утопила,
Я була б втонула,
Була б мама заплакала,
Вже б досі забула.
– Як я тебе, моя доню,
В перший купіль клала,
То вже твоя лиха доля
В вікно заглядала.
– Купай, купай, мати, дочку
В хращастім барвінку.
Як виросте твоя дочка,
То й візьму за жінку.
Було вже пізно. Час було розходитися.
– Ой, Марто, тобі ж так далеко, на другий кінець села. Як ти підеш?
– Отак самісінько, як і прийшла. А що пізно – то сам раз. Може якраз зустріну того, що додому проведе. Як не до мого, то до свого. Тепер не літо, в корчаки не підеш.
– А щоб ти, Марто, здорова була.
– Дякую. Буду. Дай, Боже, і вам. А ще дякую вам, що душу з вами відвела. Наспівалася, наговорилася. Аж легше. Це добре ви придумали – гуденьки. Бо чоловіки собі за чаркою частіше збираються. А жінки за поранням і поговорити часу не мають. Та й ні з ким, правду кажучи. А тут… Такий гурт, що душа оживає. Як в молодості.
Ой зацвила з рожі квітка,
Зацвила, зацвила.
А я собі в свеї мами
Гарно походила.
А я собі в свеї мами
Гарно походила.
Шкодувала мене мама,
Рано не будила.
– Поси, поспи, моя доню,
Доки ти ще дівка,
Бо як підеш до свекрухи,
Заболить голівка.
Ой, заплачеш, моя доню,
Заплачеш, заплачеш,
За дрібними слізоньками
Світа не побачиш.
– Ет, дівчата, сумні розмови – то й сумні пісні в глолову лізуть. Наступного разу заспіваємо веселіше. А хто сумної почне, як ото я сьогодні, з того штраф – пляшка горілки.
– Ой, Марто, боюся, що тоді ми всі повпиваємося, бо чомусь у кожної сумна пісня на похваті.
– Щоб ти знала, Марто. Післязавтра до мене, – нагадала Парашка. – Мою Олену побачиш. Там така молодиця, що другої такої і не шукай – не знайдеш.
– Єдина свекруха, що хвалить свою невістку.
– Бо є за що.
– Та знаю я Олену, – засміялася Марта. – Вона ів справді гарна молодиця. І до роботи спритна, і знає, кому яке слово сказати. Добре. Прийду.
– А чи ти знаєш, Марто, де Паращина хата?
– Жартуєте! Та щоб я не знала, де чия хата? А з колядниками хто ходив? Та я в селі поночі кожну хату знайду. І, щоб ви знали, жоден пес на мене не гавкне.
– Невже не гавкне?
– Отак таки й не гавкне.
– А як же так?
– Бо я з собаками штаму тримаю.
– Ого! Штаму? З собаками?
– А щоб знали. Бо пси – вони ж, як люди. А часом і кращі за людей. Ну… Пішла я вже.
Вийшла Марта, а жінки ще довго по-доброму дивувалися, що Бог наділив її такою дивовижною вродою, таким голосом, а доброї долі не дав. Пошкодував чи що…
– Так не буває, щоб одній лбдині Бог дав усе. Чогось неодмінно не додасть.