– Бабцю, бабцю, – гукає, – нате вам ось два пиріжки. Ще теплі, щойно з п’єца.

Взяла Мати Божа ті пиріжки з дитячих рученят та й питає:

– Тебе, може, мати послала?

– Ні, я сам. Бо мама у нас скупі. Вони нічого нікому не дадуть, хоч у нас всього повно є.

Поблагословила Пречиста те мале дитя та й далі пішла. А як вийшла на горбочок, то зняла до неба руки, помолилася Всевишньому та й сказала:

– Отче Наш, не карай люди твої. Зішли в їхні душі любов до ближнього, добро  та милосердя. Сину мій, заступитися за них перед Отцем своїм, бо ж ти за них дав себе розп’яти.

Отак помолившись, далі пішла Мати Божа, несучи свою нелегку ношу бідної старчихи та назбируючи в свою чисту душу людської доброти та гріхів людських, щоб потім замолити їх перед Всевишнім, бо Мати Божа  – не караюча сила, а заступниця наша.

Минали роки. В нашому людському житті це багато, а для вічності – всього лише мить. Ці три жінки повмирали і за гріхи свої  попали в пекло і терпіли там страшні муки – кипіли в смолі. Проходила там Мати Божа. Вона бачила, які муки терпіли грішні. За кого молилася, Бога просила, щоб помилував, кому сама допомагала. Побачила Пречиста тих трьох жінок, що тяжко мучилися і до неї руки в мольбі простягали, аби їх порятувала.

Опустила вона шматок полотна, колись їй подарованого, вхопилася жінка за те полотно та й витягнула її Мати Божа з киплячої смоли. Другій жінці край рядна опустила – і також витягнула. Позв’язувала зелену цибулю та й опустила третій жінці, але не змогла витягнути, бо обірвалися зелені цибулини – скупий дар убогій старчисі.

– Молися, рабо Божа. І я за тебе буду молитися, щоб Бог тобі простив і тебе помилував.

Чи було так насправді, чи люди придумали таку казку, – того не знаю, але мені  мої бабуня розказували, а я, ще зовсім малою будучи, й запам’ятала.

– Гарна розповідь, – по паузі тихо сказала Парашка. – Може та і було. А чому б не мало бути?  Після такої розповіді молитися хочеться.

– Ті жінки, мабуть, також молилися, – сказала Варка, – і до церкви, певно, ходили, а от … В пекло попали.

– А я вам так скажу, – підсумувала  Степанида. – Молитва – це добре, молитися треба. Але без добра і милосердя Бог може й не прийняти ту молитву. Це я так собі думаю. Подай бідному, поділися з ним останнім шматком, пригрій сироту, а тоді вже молися.

– Ви добре кажете, Степанидо, – погодилася Семениха. – Добро, милосердя і молитва – це ті скарби, про котрі має дбати людина, живучи на землі. Бо багатство то тлін і порох.Його з собою на той світ не візьмеш.

– Ну, а тепер давайте пісню, – не витримала Варка. Вона не могла довго розмовляти про щось серйозне та побожне. Трохи поговорили – і досить. А далі мала бути пісня.

– Давайте, Семенихо, заспівайте якоїсь своєї, зі Східної України, – попросила Варка. – Такої, якої у нас не співають. Там у вас на Сході добре співають, голосисто та розлого, аж душа від такого співу розкрилюється, за піснею летить. І пісні у вас особливі, простір люблять. У нас би їм тісно було.

– Та й тут співають не з гірше, – повагом сказала Семениха, – ніжно так, задушевно, аж часом сльоза на очі навертається. Я вже багато тутешніх пісень перейняла, але ще не всі.Часом почую таку пісню, котрої ще не знаю, то так і кортить навчитися, хоча вже й стара.

– А що там вік до пісні?  Добре, що пам’ять гарну маєте. Бо в старості воно, знаєте, всяко буває.

– Ні, Богу дякувати, пам’ять маю добру. От часом почую гарну пісню – з першого ні, а з другого разу вже й заспіваю.

– То заспівайте, Семенихо, своєї. Не забули ж?

– Та де там забути!  Та пісня живе в мені. Тільки не ляже зі мною в могилу, а житиме й після мене, бо пісня безсмертна. Тільки якої б то?  Хіба оцієї…

І почала дужо, розлого, як співають на Сході України, бо там степи неозорі і пісня мусить далеко летіти, щоб її почули. Жінки зачаровано слухали. У пісню ніхто не встрявав, бо вони такої не знали. Тільки подумки кожна дивувалася з Семенихи:  їй незабаром виповниться вісімдесят п’ять, а як співає, як виводить. Мало того, що всі слова пам’ятає, то ще ж як по-молодому голос її звучить. Та й слухали, затамувавши подих, бо пісню вони любили.

 

Ой ти, Дніпре, ти могучий,

тобі моря не долить.

Якби знав ти, мій миленький,

як душа в мене болить.

Ой, болить душа у мене,

ще й серденько б’ється,

наді мною, молодою,

та й нелюб сміється.

Пливіть, пливіть, дикі гуси,

по тихім Дунаю.

– Вийди, дівчино Марусю,

щось сказати маю.

Як би пташка не втікала,

її сокіл перейме.

Не чекай свого милого,

бо він тебе не візьме.

Чи ти завтра будеш вдома?

Я сватів своїх пришлю.

– Відчепися ти від мене,

бо я тебе не люблю.

– Хоч ти мене та й не любиш,

любить твоя мати.

Готуй, дівко, рушниченьки

старостів в’язати.

– Бодай тії рушниченьки

вицвіли на сонці.

Шукай собі наречену

у чужій сторонці.

Не для тебе вишивала,

не для тебе пряла,

щоб я тобі, не любові,

рушники подала.

Тече вода з-за города,

можна її пити.

Не буду я, нелюбоньку,

та й тебе любити.

Ой, вижали женці жито,

треба в копи класти.

За нелюбом тяжко жити,

можна і пропасти.

Пора тобі, горличенько,

діток виводити.

Краще в дівках посивіти,

ніж з нелюбом жити.

 

Закінчила Семениха пісню, а жінки все ще сиділи і мовчали, наче дослухалися, як пісня відлунює.

– Ох, і гарно ж, – нарешті обізвалася Варка. – Вам, Семенихо, і роки – не роки.

– Де там вже, – зітхнула Семениха. – Минулося. Бувало, колись як заспіваю, то парубки сохнуть. А тепер що?  Хіба пси загавкають.

– А я за нелюба таки не пішла б, – ніяк не могла вийти Варка з полону пісні.

– Не пішла б, аби мене вбили. Бо як же можна?

– Ой, скільки ж то дівчат за нелюбом в’ялили собі серця та виплакували свої очі, – тихо сказала Семениха. – А хто на те зважав?  Наказали батьки – та й мусила йти. Воно, звичайно, всяко бувало і колись. Всякі дівчата були – і покірні, і не дуже. Розкажу я вам про одну любов. Вже скільки років пройшло, а та розповідь не йде мені з голови. Чи було так, чи видумав хто, – того не знаю. Але кажуть, що так було. То ще бабуня мої розповідали. Вони до всяких оповідок хист мали. Бувало, як почнуть розповідати – заслухаєшся. І пісні бабуня страх як любили. Це я голосом своїм в бабуню вдалася. Так-от…

Жили собі по сусідству хлопець і дівчина, Роман і Софія. Ще змалечку разом корови пасли. Софія свої корови, а Роман – чужі, за харч та за одіж, бо сиротою ріс. Тітка по матері прийняла хлопчика в свою родину, але він мав заробляти сам на себе, бо у тітки, як любила вона казати, своїх ротів вистачало. От Роман і заробляв. Ще сонце не протерло заспані очі, як Роман вже корови на росу жене. А вже потім вигонить і Софійка. Вони ще звечора змовлялися, куди завтра пасти поженуть. Видивлявся хлопець, чекаючи Софію, а побачивши нарешті посміхався і гукав:

– Софіє, Софіє, а звідки вітер віє?

А Софія, теж рада, що вони нарешті зустрілися, голосно йому відповідала:

– З того боку, де посадила баба квоку.

– Софіє, Софіє, а куди вітер віє?

– На Романові покоси та на мої довгі коси.

Зустрілися, сміючись, і вже аж до обіду були разом, а потім і до вечора.

І самі не помітили, як злюбилися. Дитяча приязнь переросла в любов.

От вони вже й повиростали, в поле ходять, жнивують. Софія на своєму полі робить, а Роман – на чужому, за сніп чи за покіс заробляє. Натомляться було за день на роботі, на сонці напечуться, а як вечір настане, зійдуться над річкою під вербами чи в Софійчиному садку – та вже щасливі такі, що нарешті зустрілися. Тільки місяць знає, що поміж ними було, тільки зорі чули, про що вони між собою говорили. А між ними нічого й не було, як тепер між хлопцями та дівчатами буває. Цілувалися та обнімалися до ранкової зорі, а потім похопляться, що зарання вставати – та й порозбігаються, щоб хоч годинку-другу ще заснути. Беріг її Роман, не кривдив, не нівечив її дівочу красу. Знав, що Софія однак його буде. Бо ж любляться вони. Про те всі знали – і Романова тітка, і Софіїні батьки. Романова тітка що?  Була рада з такого. Надіялася, що Роман в зяті піде та й розв’яже їй руки. Бо хоч Роман на себе й заробляє, та треба йому колись і женитися. А невістку до хати тітка приймати не збиралася:  своїх дітей мала. А чи були раді Софіїні батьки з такого нареченого для своєї доньки?  Не вельми. Бо то були багаті люди і хотіли б для своєї Софії багатого жениха.

– Що ти, стара, думаєш, за нашу Софію та Романа? – Питав батько.

– Та що мені думати?  Софія ще молода, ще їй заміж рано. Нехай собі постоїть з парубком, коли він їй до любові. А далі видно буде. Прийде її час – тоді й будемо думати.

Дівка вона гарна, з добрим посагом, то хтось знайдеться.

– А хто ж знайдеться, коли той Роман з садка не вилазить?  Може треба якось їх роз’єднати?

– Ти, Петре, не знімай веремію передчасно. Прийде пора – Софія й сама зрозуміє, що Роман їй не пара.  А як не зрозуміє, то ми їй розкажемо, пояснимо, навчимо, на те ми і батьки.

– Ой, стара, дивися, щоб ми потім не мали клопоту з тим  Романом та нашою донькою.

– Не панікуй, старий. За Софію я спокійна. А з Романом можна буде і поговорити. Він хлопець тямущий, своє місце в житті знає, зрозуміє, що він Софії не пара – та й сам від неї відкинеться.

– Ой, жінко, хіба ж ти не знаєш, що таке молода любов?  Вона і розумних з розуму зводить.

– Знаю, знаю, – єхидно стиснула уста жінка. І ті її уста стали тоненькі, як вузенька червона смужечка.

– Я добре пам’ятаю, як тебе, розумного, з розуму звела Якилина.

– Ти ще довго будеш мені те згадувати?

– До кінця своїх днів. Доки жити буду.

– Але я ж отямився.

– Отямився. Аж коли Якилинині хлопці тебе припам’ятали. Пригадуєш?  Після того довго відлежувався. І виходжувала тебе, між іншим, не Якилина, а я. Ото дурна була.

– Перестань, жінко. Зараз не про те треба думати.

– І про те також забувати не слід.

– Ну навіщо ворушити давнє?  Минулося, покаявся – та й досить вже.