ГУДЕНЬКИ (Жіночі теревені)

– Ну ти ж, Варко, і співаєш, – захоплено і якось задумлено сказав Петро. Жінки засміялися.

– Пильнуй, Федоро. Варка така, що й відбити може.

– Ой, дівчата, нічого Варка вже не може,  – відбивалася жінка від своїх подруг.

– А знаєте, жінки, – невгавав Петро, – я б жодну з вас не проміняв би на теперішню дівку.

– Та чого там не проміняв би? – Задріботіла Варка словами, немов намисто розсипала.

– Якби молода та гарна засвітила очима, то забув би, як тебе звати.

Та й піснею доточила.

А як тупне ногою,

А як моргне бровою,

А як зниже плечима –

Вийме душу очима.

– А я вам кажу: нехай би там і тупала, і моргала. Їй-бо!

Галасу, сміху, пісень стільки, що й за рік не назбираєш. Вже ніч облягла село, а у Варчиній хаті все ще колодка. Аж котрась таки похопилася:

– Добре тим дівкам, що парубків мають. А нам що робити? І пізно, і темно, і собаки злі бігають, а може десь і вовк який затаївся.

– Ой, Парашко, не наводь на нас страху. Бо вовків боюся більше, ніж хлопів.

– Ходімо, Трохиме,  – озвався Петро, – всіх наших дівок порозводимо, щоб часом який кущ не налякав.

Та й висипалися гуртом з Варчиної хати.

– Ай, людоньки, як темно, – зойкнула котрась. Аж тут і Варка вибігла.

– Чекайте, я ліхтарик дам. В мене є.

– Нічого, Варко, – озвався Трохим, беручи ліхтарик, – нам вовчі очі світитимуть.

– Ой, – звереснула котрась. Не від страху звереснула, а так собі, по-молодому, щоб нагадати, як було колись, у дівоцтві.

 

Сон огорнув Варчину хату, тихий, зимовий сон. Мороз замуровував вікна, розписував візерунками. Замерзла вишня стукала у шибку, просилася до хати. А Варці снилося, що вона жала жито. Молода і гарна, жала легко і вправно, ще й думала, як вона виглядала з боку, бо ж на неї Іван дивився. Вона схилялася до жита, а ще встигала посміхнутися до Івана. Він якось сумно так дивися на неї.

– Гарне жито вродило, – сказав, – а у вас вчора, я чув, колодка була?

– Яка колодка серед жнив? Що тобі Бог на розум дав?

– Не знаю. Так мені казали.

І раптом пішов сніг. Він падав на жито, на Варку, тільки на Івана чомусь не падав.

– Іване, а чому на тебе сніг не падає?

– Бо мене нема. Бо я…

Та й не доказав. Прокинулася Варка і вже до ранку заснути не могла.

– Дорікнув мені, що колодку справляла. Що ж я винна, чоловіче, що ти пішов з життя молодим? А я ж мушу якось жити. Не мала я, голубе, нікого, опріч тебе. Була тобі вірна. Наплакалася, натужилася, натерпілася. Не треба мені дорікати тією колодкою, що сама розважилася і людей трохи потішила. Ми вже старі, Іване. Скільки нам тієї втіхи зосталося? Незабаром вже й до тебе прийду.

Встала, засвітила лампу і довго дивилася на портрет свого чоловіка. Він був молодий і гарний, посміхався до неї любо так.

– Ні, він не міг мені дорікнути тією колодкою. Не міг… Все це мені наснилося. Це сон, звичайний сон. А я дурна…

Загасила лампу та й лягла, але вже так і не спала.

 

Почався піст. Ночі довгі – не виспиш, а дні короткі – не встигнеш нічого робити. Тільки думкою здумаєш – а день вже й минув. Якось сумно на селі. Ні пісень не чути, ні музик. Сказано – піст. Молодь все більше по хатах збирається, а старі й поготів з хати не вилазять. Зима. Хтось вибіжить по воду чи ще куди – та й бігцем, та й підтюпцем – зимно. Жінки зповажніли, постатечнішали, забули й думати про веселощі, наче знову у свої старші літа повернулися. Святочну одежу в скрині поховали, Степанида знову свою картату хустку одягнула. Сходяться на гуденьки то до одної, то другої хати, та вже наче й не вони. Гріховодних пісень не співає навіть Варка. Тепер тут все більше правує Семениха. Вона вже знає, як і що треба співати в піст. Семениха вчить жінок побожних пісень. Дехто й не чув таких.

Ой, по мосту, мосту,

Та все калиновім.

Алилуй!

Ой, там ішли, ішли

Та й три черниченьки.

Господи, помилуй!

Та й зустріли вони

Дячка молодого.

Алилуй!

Та й зустріли вони

Дячка молодого.

Господи, помилуй!

– Чого, дяче, плачеш,

Ой, чого ридаєш?

Алилуй!

Чого, дяче, плачеш,

Ой, чого ридаєш?

Господи, помилуй.

– Загубив я ключі,

З раю, пекла йдучи.

Алилуй!

Загубив я ключі,

З раю, пекла йдучи.

Господи, помилуй.

Хотів відпустити

Всі праведні душі.

Алилуй!

Тільки однієї

Та й не відпустити.

Господи, помилуй.

Бо та єдна душа

Дуже согрішила.

Алилуй!

Вона батька й неньку

Дуже прогнівила.

Господи, помилуй.

Не так прогнівила,

Як налаяла.

Алилуй!

Не так налаяла,

Тільки подумала.

Господи, помилуй.

 

Та й обіди тепер все більше пісні готуються, бо ж піст. Горох, капуста, картопля, борщ, каша, та все те з цибулею, смаженою на олії. Але олія та домашня, смачна і пахуча. А вже, як Варка приготує та як присмачить, то й забудеш, що та страва пісна.

– Ото вже, Варко, Бог тобі талант дав, – дивувалися жінки. – Як до пісні, так до роботи, а ще до куховарства. Ото вже талант.

– Так то воно так, – сумно посміхалася Варка. – Тільки нехай би мені Бог ще й щастя трохи вділив, а то…

Тут жінки заговорили всі разом.

– А чого тобі бракує? Доньки, слава Богу, живуть добре, – а це головне. Сама, Богу дякувати, здорова. Ну, а як часом щось трошки заболить – то не без того. Мусить часом щось і боліти. Не болить нічого тільки у мерців.

– Тьху на тебе, Федоро. Таке кажеш.

– Бо так є.

– Ой, правда, правда. Не маємо чого нарікати та Бога гнівити. Хліб є, слава Богу. Та й до хліба вряди-годи щось водиться. Скажіть, Семенихо.

– А що казати? – Зітхнула. – Пам’ятаю, як мати на Різдво гречаний хліб пекла та й ховалася з тим хлібом, щоб часом сусіди не бачили та не сміялися. А кому там було сміятися? Кругом злидні. Ми з матір’ю мали одні чоботи на двох, та й ті подерті. Як піду часом було, як загаюся з дівчатьми, то вже мати так свариться, заледве що не б’є.

– А щоб тобі та бодай тобі! Води в хаті нема, а вона собі гуляє. А мені – хоч босій по воду йди. А я мовчу. Ноги замерзли, бо чоботи ті діряві. Ноги в онучі замотані, та мороз через дірки проліз – то аж сльози з очей витискає. Мати це знає. Посвариться, посвариться, а потім зітхне та й каже:

– Ну, лізь на піч. Там тепло. Зігрійся трохи.

А сама взуває ті намерзлі чоботи та й іде по воду. Годилося б мені, та я не маю вже сили, бо ніг не чую. Мати те знає, тому йде сама. Ох, тяжкі були часи. І згадувати не хочеться. Воно й зараз нелегко, та все-таки хоч їсти є що. Як не в тебе, то в сусідів. А як є в сусідів, то буде і  в тебе. У нас люди добрі, подільчиві.

– То правда, – зітхнула Степанида. – Хто, хто, а вже я те знаю. Не раз виживала з людської милості.

Варка не витримала і мотнула головою.

– Воно, звісно, піст, але не можна вже таки балачки заводити, що хоч плач. Давайте вже співати. Хоч побожне, а хоч яке. Бо з таких балачок завити можна.

– Кому, кому, а нашій Варці піст найбільше дошкуляє.

– А таки дошкуляє, щоб ви знали. Їсти пісне – то ще нічого, то я можу. А от не гнути банделюки та не співати веселих пісень – то для мене справжня кара, Господи, прости. Та нічого не вдієш: піст є піст. Давайте, Семенихо, якоїсь.

А Семениху двічі просити не треба. У неї завжди є щось на похваті.

Ой послав Господь

Ангелів святих

На світ подивитись:

Ой як там живе

Християнський люд?

Чи вміє молитись?

Один молиться

За багатий дім,

За свою родину,

Другий молиться

За увесь нарід,

За всю Україну.

– Ой пошли, Боже,

Та літо гоже

І з ясного неба

На наші поля,

Хай родить земля

Усе, що нам треба.

– Що ж ти молишся

За чужі поля?

Ти ж поля не маєш.

Тяжко працюєш,

Гірко бідуєш –

Сам добре те знаєш.

– А я молюся

За чужі поля,

Хоч свого не маю.

Буде у людей –

Буде й у мене –

Я добре те знаю.

Пошли, Господи,

Діточкам малим

Здоров’я і сили.

Щоб гарно росли,

Добрими були

І тебе любили.

– Що ж ти молишся

За чужих дітей,

Як своїх не маєш?

Сам один живеш,

Тяжко бідуєш –

Ти й сам теє знаєш.

– А я молюся

За чужих дітей,

Хоч своїх не маю.

Щоб більше було

Та добрих людей

У рідному краю.

Повернулися

Ангели святі

До ясного неба.

– Ой, пошли, Боже,

Людям на землі

Всього, що їм треба.

Leave a Reply

Ваша e-mail адреса не оприлюднюватиметься.

fifteen − 1 =

Цей сайт використовує Akismet для зменшення спаму. Дізнайтеся, як обробляються ваші дані коментарів.