Чоловік мовчав, супився, а потім відвів жінку в іншу кімнату і тихо, але з притиском сказав:
– І ти, Маріє, в це віриш?
– Вірю.
– Я з тебе дивуюся. Приїхала якась сільська глупа баба, нарозказувала тобі казок, а ти й повірила.
– А звідки ж вона знала про нашого Іванка?
– Не знаю. Звідкись знала. Хтось їй розказав.
– А ти дивився в очі тієї жінки?
– А навіщо я мав би в її очі заглядати? Хіба вона дівка?
– Бо її очі не можуть збрехати. І як ти так можеш? Людина приїхала, билася в таку далеку дорогу, потратила такі гроші, які їй, між іншим, ми маємо повернути.
– І не подумаю. Нехай би була не їхала. Хто її просив?
– Іванко наш просив, – сказала молодиця та й знову заплакала.
– Ну от. Знову ревеш. Іванка нашого нема. Давно нема. Як він міг би когось про щось просити? Тим паче таку забиту бабу. Очі! Не збрешуть! Вони навмисне таких вибирають.
– Хто це «вони»?
– Злодії, ось хто.
– Перестань, Василю.
– А я тобі кажу, що вона – наводчиця. А ви з твоєю матір’ю – дві безмозкі курки, вірите всяким забродам і їхнім бредовим розповідям. Позасинаємо, а вона і відчинить двері злодіям чи бандитам. Прокинемося – а хата порожня. Якщо ще прокинемося.
І докинув свою коронну фразу:
– Це вам Москва, а не якийсь там Богом забутий Дорошів.
– То коли та твоя Москва така красна злодіями та бандитами, то давай поїдемо в наш Дорошів і будемо спокійно людям в очі дивитися і не підозрювати в кожному злодія чи бандита.
– Ага, розігнався! Із-за якоїсь дурної баби я буду з Москви переїжджати!
– А я тобі ось що скажу: твоя партія навчила тебе не вірити ні в Бога, ні в людей. Ти віриш тільки в свою партію і молишся своєму Леніну.
Тут чоловік зійшов на крик:
– Не смій! Не смій зачіпати мою партію!
– Не кричи, навіжений. Ти ж мою маму обізвав безмозкою куркою?
– Обізвав. Бо вона така є. І ти така сама.
– Тоді твоя партія – це партія злодіїв і душогубів.
Василь знову зійшов на крик.
– Бандерівка! За тобою давно Сибір плаче.
– Та не боюся я ні тебе, ні твого Сибіру. Там стільки порядних людей, мабуть, більше, ніж у вашій Москві. І не кричи, я тебе прошу. А якщо вже ти так боїшся тієї доброї жінки, то замкни двері на ключ – та й по всьому.
– Так і зроблю. А ти ж як думала?
Приїжджа помітила насуплені брови Василя і сльози на очах у Марії.
– Скажіть, – озвалася вона до старої, – я бачу, діти щось не дуже задоволені. То може я поїду собі на вокзал. Тільки таксі мені викличте, бо я зовсім не знаю міста. Та й я вже собі поїду. Головне, що я вам переказала все, про що просила мене та дитина.
– Що ви! Який вокзал! Я гріх би мала. А на зятя не зважайте. Я вже давно на нього не зважаю. А дочка, якщо хоче терпіти йому, то нехай терпить. Він у нас…
Та й зітхнула.
А вранці все було так, як казала та бабуся. Пішли до церкви, панахиду відправили, пом’янули свого Іванка та й поїхали на Україну, в село Дорошів, в якому вже не були вісім років. Тільки Василь, як той відлюдник, ні до церкви не ходив, ні на могилу сина не захотів їхати.
– Бог йому суддя, – сказала старенька, – а ми поїдемо. І нехай Бог нам простить і наш Іванко нашу провину.
Отаку історію я почула вчора у млині.
– І той чоловік все так розповідав? – Аж не повірила Варка.
– Так і розповідав. Не одна я слухала, а всі, хто був у млині.
– І не боявся! Відважний.
– Та він з Галичини, а галичани – вони такі. Я знаю.
– Але скажіть, чому та дитина не наснилася своїм? Чому звернулася по допомогу до чужої жінки?
– А Бог його знає.
– А може й снилося, та ви ж бачите, яка то родина була. Подумали собі, що то сон, – та й байдуже.
– Як то воно є. Вісім років, каже, нічого не їв.
– Бо всяка душа молитви потребує. Не даремно ж і в церкві за померлих правиться.
– Так, цікава історія, – підсумувала Варка.
Жінки вже пильнували своєї роботи, тільки Степанида сиділа, згорнувши руки, аж ніяково їй було так сидіти, але дуже не хотілося влазити у свою картату хустку та й іти звідси. Тепла хата, ситий обід, ті немолоді вже жінки, – все це якось так притягувало, що годі було зібратися з силами та й піти на холод, на мороз та у сніг. І Степанида сиділа.
– От… Свято собі заклала. Згорнула руки та й сиджу, ніби у мене роботи ніякої нема.
Свято святого неробітника, – докоряла сама собі Степанида.
– Та посидьте, віддихніть. Ще наробитеся, – казали жінки. – А чи в житті ще не наробилися?
І Степанида сиділа.
– Ти, Степко, розказувала майже побожну історію, – сказала Варка. – А от я вам розкажу грішну історію.
– Давай грішну, – сказала Парашка, – бо наш світ, хоч і кажуть, що він Богом створений, більше грішний, ніж побожний. А що зробиш?
– То от… Було це не в нашому селі, а либонь у Щаснівці. А може й не у Щаснівці. Вже зараз не пригадаю. Жили собі чоловік і жінка. Добре жили. Були ще не старі. Дітей не мали. Обоє гарні були, що всі на них задивлялися. Особливо ж Ксенька. Вже така гарна молодиця була, як лялька, хоч малюй її. І то не велика мудрація бути гарною, коли чоловік тебе жаліє, роботу важку сам на себе бере. То ж не даремно кажуть: не родися, а вдайся.
Данило фірманив, добрі гроші заробляв. Бувало натомиться в дорозі, але приїде додому – а тут йому і варене, і парене, бо Ксенька, сказати правду, господиня добра була. Та й сама припадає коло чоловіка, як ясочка.
«Любить, – радіє Данило. – Не один чоловік мені заздрить, що маю таку гарну жінку».
Тішився Данило і не знав, що, як тільки він за поріг, його красуня інших розваг собі шукає і не боїться ні гріха, ні людського поговору. А що в житті чоловіки до неї липли, то як мухи до меду. А Данило й байдуже. Вбирає свою жінку, як дівку. А що? Дітей нема – ніякої замороки. А вже з фірманки, як буває в місті, то яких тільки гостинців їй не понавозить. І матерії всякої, і камінців коштовних, що аж горять. Не одна молодиця позаздрила Ксеньці, що їй так добре живеться. А де заздрість, там самі знаєте… Стали вони за Ксенькою пильнувати – хто і коли до неї заходить. А як стали пильнувати, то не одна і свого чоловіка у Ксеньки побачила. Назрівала велика сварка, а може й бійка. Та раптом всіх чоловіків від Ксеньки, як корова язиком злизала – не йдуть. Що за чудасія! Чи то Ксенька їх відвадила, чи самі перестали до неї ходити. От стежать баби за Ксенькою далі.
Цікаво ж. І таки допильнували, що до Ксеньки ходить якийсь нетутешній панок. Весь такий ошатний, в капелюші. Деякі жінки заспокоїлися:
«Добре, що не мій чоловік», а декотрих цікавість розбирала аж до нетерплячки, аж до кольок в животі. Є й такі.
Той панок завітав до Ксеньки якось увечері. Данила не було, а вона й відчинила.
А чого ж не відчинити? Чоловік статечний, а головне – не з тутешніх. Бо вже Ксеньці так набридли косі погляди молодиць, чиї чоловіки до неї вчащали. Так і гляди – Данилові щось бовкнуть. Щоб дуже вона боялася того, то ні, але мусила трохи стерегтися. А панок той і каже:
– Чи не пустите, хазяєчко, переночувати? Я чоловік подорожній, натомився в дорозі, зголоднів.
Тут на столі, як вродилося: і вареники, і вудженина, і, звісно, чарка. Отак все і почалося.
А Данило на той час поїхав у дальню дорогу. Щось з тиждень чи й більше його не було.
От панок той і занадився. Як тільки вечір – він у Ксеньки. А та й не питає, чому він облишив свою мандрівку, де він цілий день пропадає. Ні про що Ксенька в нього не питала, раювала собі, доки чоловіка не було. А треба вам знати, що був то не просто собі панок, а сам нечистий, не при хаті згадуючи.
Жінки заохали, захрестилися.
– А так воно й буває, – вела далі Варка. – Де гріх, там і він. Ріжки свої пишним чубом замаскував, а на копита Ксенька й не дивилася – не до того було. Дивилася Ксенька лише на вроду його та на золото й коштовності всякі, що той панок їй приносив. Гульня, любощі з пізнього вечора і до самого ранку.
А баби вже добре все допильнували. Тепер Данила чекають, злоязикі, аби йому все розказати. Бо яка ж то втіха – першою розказати чоловікові про гріх його жінки. Та ще й якої жінки! Такої, що все село з неї сміється. А її чоловік, як той бовдур, нічого й не підозрює. Одні за своїх чоловіків на Ксеньку злість тримали, що ті не утрималися від спокуси, а другі просто заздрили, бо й собі так би хотіли погуляти, та в них нічого не виходило. Тому й на Ксеньку злословили.
Допильнували таки кляті баби. Їде Данило. Грошенят заробив, гостинці жінці везе, радий, що вже незабаром і вдома буде. А тут баби – так, мовляв, і так. Зблід Данило. І сам не знає, чи вірити йому в таке, чи не вірити. Краще б не вірити – менше клопоту. Але відчуває чоловік, що десь так воно і є, в бабських теревенях є якась доля правди.
От приїжджає він додому. Жінці гостинці віддає, приглядається до неї – нічого.
Любенько так його зустрічає, горнеться до нього, стіл накриває, всякими наїдками та напитками уставляє.
«А може це ще й неправда, – думає собі Данило, потішає себе. – А може все це видумали кляті баби, на мою жінку наклеп звели».
І хочеться Данилові так думати, але щось йому наче не дає: якийсь шашіль точить його душу.
«Треба перевірити, – думає чоловік, – бо інакше – не буду я мати спокою до кінця днів своїх».
Цілує, милує Данило свою жінку, бо ж таки любив її. Та й гарна ж, як намальована. І каже їй Данило:
– Я, жінко, не надовго приїхав.
– О, а чого так? Ще й не відпочив як слід, а вже про дорогу річ заводиш.
Ніби засмутилася молодиця, а сама рада-радесенька, як ніби сто рубів їй хто подарував.
Спостеріг те Данило і ще більше впевнився, що баби йому таки правду казали. Треба перевірити кляту жінку, бо до кінця днів своїх спокою мати не буде – сумніви точитимуть душу.
– Таке наше фірманське життя, – зітхає. – Знов жид наймає. Коли платить гроші, то треба їхати. Поїду далеко, хто знає, чи й за тиждень вернуся.
Побув Данило вдома ще день чи два та й в дорогу ладнається. Виїхав здому, коней і воза у кума поставив, а сам з того горя горілку п’є. Та до корчми не йде, щоб часом хто не побачив та Ксеньці не сказав. Бо всякі люди є на селі. З кумом собі обидва п’ють. Кум свою жінку цілий день в хаті тримав, щоб нікуди не пішла та нікому нічого не розляпала.
Вони собі з кумом так міркували: добре, що баби Данилові сказали, бо пропасти міг чоловік ні за цапову душу. Бо той панок, видать, з недоброго тіста. Міг би й згубити Данила. А йому що? Аби тільки до любки своєї вільно ходити, щоб ніхто не заваджав.
П’є Данило, та не дуже, бо у нього сьогодні пильне діло є. А що то п’яний чоловік? Потім і сам не розбере, чи так було, чи це йому здалося. От ліг Данило собі, переспався гарненько, аж доки хміль з голови не вишумів, а коли вже глупа ніч настала, тихенько вийшов з хати та городами, городами до свого двору. Заросився, забрьохався, але зараз не до того було, щоб тим журитися. В хаті світилося. Припав до шибки. Ага, сидять голубочки за столом. П’ють та їдять. Таки баби не збрехали. А вже його жінка так і витьохкує, як біля нього колись в молодості.