Після пісні якийсь час панувала мовчанка, наче пісня й досі витала серед жінок і ніяк не насмілювалася вилетіти з хати. А потім таки ж Варка сказала:
– У вас, Маріє, таки талант. Справжній талант. До вишивки і до пісні.
І тут заговорили всі нараз.
– Талант від Бога.
– Ви, як чарівниця якась.
– Шкода тільки, що вас, Маріє, окрім нас, ніхто не чує.
– Та що вже мене слухати? Я вже стара. Слухати треба молодих.
– Та можна й молодих послухати. Та вони, на жаль, пісень таких не знають.
– От і моя хата присмерніла, і вона заслухалася. А ви казали…
– Ще одну, Марієчко, а потім вже історію.
– Добре. Ще заспіваю отієї. Вона ніби сумовита, але її молодь біля церкви співала, коли ще ніхто її не розганяв. То з гаївок. Може хто знає, то помагайте мені.
Спершу Семениха співала сама, а потім долучилася Варка.
Ой, за лугами,
За берегами
Там ходять хлопці
Все табунами.
Один Василько
Думку думає,
Яку він собі
Дівчину має.
Взяв би Ганусю –
Недовподоби,
Взяв би Марусю –
Горда з хороби.
Взяв би Олюню –
Олюня важить,
Батько віддає,
Мати не каже.
Батько віддає,
Мати гордує,
А брат для неї
Посаг готує.
А вже той посаг –
Великі гроші,
А той Василько
Хлопець хороший.
– Або ще таку…
І тепер звучала вже сама Семениха, весело і задирикувато, наче пісня і про піст забула.
– Ти дорога, ти широкая,
Чому трава не зеленая?
– Як же ж мені зеленою бути,
Коли мене гуси пощіпали,
А дівоньки подопкали
Чобітками-чобіточками,
Золотими підківочками?
– Ти дорога, ти широкая,
Чому трава не зеленая?
– Як же мені зеленою бути,
Коли мене свині порили,
А парубки походили
Чобатами-чоботищами,
Шлапаками-шлапачищами.
– А таки Варчина хата перемогла. І наша Семениха веселішої заспівала.
– Що не кажіть, а хата таки у всьому задає тон.
– Як і господиня.
– А хата ж від кого вчиться? Від господині.
– Ото, Варко, як не крути, а все впирається в тебе.
– Та що я вже з вами зроблю? Нехай так. І я не постова, і моя хата також не постова. Та ми з нею вже якось той піст перебудемо. А далі вже наше право.
По обіді, коли всі вже були ситі і умиротворені, коли руки вже повільніше робили свою роботу, захотілося щось послухати.
– Хто там, дівчата, яку історію на сьогодні припас? – Спитала Федора. – Я б розказала, але моя дуже скоромна.
– Ні, скоромної не треба, бо ж таки піст маємо шанувати.
– То хіба я розкажу, – несподівано обізвалася Варка. – Мені її одна старша жінка розповідала. Казала, що це правда, що вона знала ту жінку, з котрою все це було. Тільки, сороки, не перебивати. Я розказую, а ви слухаєте. Ніяких охів, ніяких ахів. Бо я вас знаю.
Марія Василівна жила у невеликому тихому містечку. Тоді ще була молода і гарна, можна було називати її Марією чи Марусею. Але працювала вчителькою, тому вже звикли так її називати. Родини не мала, жила в однокімнатній квартирі. Вчительська зарплата в ті часи невисока була, але їй самій вистачало – запити у неї були скромні. Тут всі одне одного знали: одних ближче, а других здалека. Але такі невеличкі містечка мають ту особливість, що тут люди з роками стають наче одною родиною. Марія Василівна любила своє містечко і не збиралася з нього нікуди переїжджати. А пощо? Як судилося, то доля тебе і тут знайде, а якщо ні, то й не спіши зриватися з насидженого місця. Марія Василівна знала, що буде сумувати за своїм містечком, куди б вона не поїхала. От і сьогодні… Вона поверталася з санаторію, і їй здавалося, що вона не була тут уже багато років. Зійшла з поїзда та й прискорила крок, бо вже вечоріло, а їй ще йти і йти. Валізка, хоч і невеличка, але для неї була заважка, і жінка перекладала її з одної руки в другу. Та мусила йти. Відпочивати було ніколи, бо зближалася ніч. А найстрашніше те, що їй треба було перейти через Срану балку. Ну й назва. А що зробиш? Ще з козацьких часів зосталася. Пробували міняти. Та де там! Як люди звикли, то так і називали. Балка була темна і сира. Через неї і вдень страшно було переходити. Казали, що там і змії водилися. А віднедавна подейкували і про розбійників. Марія Василівна в таке не вірила, та все ж робилося моторошно.
Вже зовсім споночіло, коли жінка спустилася в балку. Спустилася – і так їй страшно стало, що й не сказати. Не вважала себе страхопудкою, але не могла свій страх подолати. Вже й сама з себе глузувала, на кпини себе брала – не помагало. Кущі хапали її за поли, дерева перегороджували їй дорогу своїми гілляками – чиста тобі біда. Не витримала радянська вчителька. Стала вона у росяній траві навколішки та й ну молитися. Чи довго так молилася, чи ні, того не пам’ятала, але страх її відпустив. Встала з колін, обтрусила спідницю та й пішла далі. От би хто побачив, як вона ревно молилася. Було б їй. Але й ніхто не бачив і не міг би побачити, бо темрява була така густа, хоч, як кажуть, око виколи. І чого так кажуть?..
Марія Василівна перейшла через Срану балку, вибралася наверх, стала і з полегкістю зітхнула. Тепер можна було перепочити. Тут вже було людніше, і страх зовсім покинув її. Її впізнавали, з нею віталися, розпитували, чому її так довго не було видно, звідки вона так пізно.
Може Марія Василівна давно й забула б про ту історію, бо нічого, власне, не трапилося, якби не…
Років двадцять, а може й більше по тому прибіг до неї в передвечірній час захеканий хлопчина. Вона й згадати не могла, як його звати. Її знали всі, а вона не всіх дітей могла назвати по іменах. Все більше по прізвищах.
– Маріє Василівно, вас кличуть дядько Антін.
– Дядько Антін? Який це? Щось ніяк не згадаю.
– Та… Ви мабуть його і не знаєте. Бо в нього дітей нема. Він сам живе. Потрохін його прізвище. А прозивають його Кривлякою.
Ні, Марія Василівна і справді такого не знала. То правда, вона більше знала тих, чиї діти чи внуки в школі вчилися. З ними частіше доводилося контактувати.
– То може ти мене й проведеш до того Кривляки, бо я й справді такого не знаю.
– То проведу. А мені що?
– Почекай. Я хутенько зберуся.
Накинула чисту спідницю, светр, картату хустку, бо вже було під осінь, та й вже могла йти. Скидалася скорше на сільську жінку, ніж на вчительку. Та це її не засмучувало. Зрештою, вона не йшла на вечірку ані на сватання. Йшла до якогось незнайомого чоловіка і не знала, що йому від неї треба.
– Ти мені хоч розкажи, чи той чоловік молодий, чи старий, бо я ж справді його зовсім не знаю.
Хлопець почухав вухо.
– Як вам сказати… Не так, щоб дуже старий, але за вас набагато старший. Я у нього за погонича, коли йому куди-небудь їхати треба.
– А він має коней?
– Так, має. Гарні коненята, – сказав це по-дорослому, якось так по-господарськи. Аж Марія Василівна посміхнулася.
– То я в нього за погонича. А мені що? Платить, то я й їду. Але зараз дядько Антін вже не їздить.
– А чого ж так?
– Слабий дуже. Певно, буде вмирати.
– А чого ж він мене кличе?
– Не знаю. Сказав мені:
«Біжи мені одним духом та й поклич вчительку Марію Василівну».
То я й побіг. А мені що?
Вони йшли досить довго. Марія Василівна із здивуванням побачила, що в цей кінець містечка вона ще ніколи не заходила. Тут жили, очевидно, багаті люди. Вони мали здебільшого власні будинки. Ті будинки були обнесені високими мурами. Від того місцина здавалася похмурою і навіть зловісною. Зрідка траплялися просто високі паркани. У дворах валували собаки.
«І як це я тут ніколи не була? – Думала вчителька. – Певно, діти звідси ходять в другу школу. І як у такому похмурому місці можуть жити діти? Тут дитині, напевно, навіть посміхнутися не захочеться. Сюди, здається, і сонце не заглядає. Але щось каже хлопчик».
– Ось ми і прийшли.
За високим муром скаженіли пси.
– Почекайте, я собак у будах зачиню.
– А вони тебе не роздеруть?
– Ні, не роздеруть. Вони мене знають. Відколи дядько Антін слабують, то я їх годую.
І гукнув до собак:
– Річі! Нелі! Ви чого? Це я. Ану до буди!
Собаки ніяк не могли вгамуватися. Було чути, як хлопчик їх заспокоює, а потім зачинив у будах. Вони продовжували невдоволено повискувати. Нарешті брама відчинилася.
– Заходьте, Маріє Василівно. Я їх зачинив.
– Ти тут, я бачу, зовсім, як свій.
– Я тут був за погонича. А відколи дядько Антін заслабли, то я тут трохи господарюю. Собак годую, дядькові що-небудь зварю.
– А ти й куховарити вмієш?
– Та не дуже, але більше нікому.
– А чому твоя мама тобі не допомагає?
– Та часом допомагає, але вона на роботі. Та останнім часом дядько Антін нічого не хочуть їсти. Певно, будуть вмирати. Ви почекайте, я скажу.