Минала зима. Вже на горбочках сходив сніг.
– То ще не весна, – казала Семениха. – Ще рано. О, ще як закрутить – то тільки начувайся.
– Але паска сього року рання. Хоч би нам верба на вербну неділю розпустилася. А то й святити нічого буде.
– Розпуститься, – заспокоїла всіх Семениха. З Марією було якось так застишно. Хоч жінки вже й самі були немолоді, але Семениха вносила в їхній гурт лад і спокій.
– Варко, чого мовчиш? – Озвалася Федора. – Піст для тебе – то найбільша покута. Правда?
Жінки засміялися.
– Чого там покута? – Здається, аж розсердилася Варка. – Хіба я не така, як усі?
– Е, Варко, не кажи. Їсти пісне, я знаю, ти можеш. А от без скоромних розмов та пісень тобі важко. Ну признайся. Ми ж тут свої.
Нарешті і Варка посміхнулася.
– Та вже мушу, дівчата. Але нічого, я після свят надолужу. А як подумати… То що нам ще в житті зосталося? Або молитися, або банделюки гнути. То я собі так думаю: нехай Семениха молиться – так їй вже на роду написано, а я буду банделюки гнути, якщо мені Бог дав такий гострий язик. Давайте, Семенихо, вчіть нас щось постове. Давайте вже співати. Бо ті сороки таки доведуть до гріха.
– Так, так, Маріє, давайте співати, – підтримали жінки.
– Співати – той співати. Тільки якої б то? Хіба отієї…
Ой, на горі, на горі,
На горі високій
Там стоїть Спаситель
На хресті прибитий.
Ой, Боже ж мій, пане,
За що терпиш рани?
През нашу волю злую
Сточив кров з водою.
Ти, грішнику лютий,
Гріхами набутий,
Образив єсть болезненну
Аж у боку рану.
Ти, грішнику, кайся,
Іди сповідайся.
Перестань грішити,
Можеш в світі жити.
Ти, грішнику, кайся,
Іди, сповідайся,
Вдарся до покути –
Можеш в небі бути.
– Я й покути не боюся,
О гріхах не дбаю,
У розкошах проживаю,
Грішить й не покаюсь.
– Слухай, чоловіче,
Покута й тримає.
Янгол тебе одречеться,
Сам будеш проклятий.
Янгол прилітає,
В бік його торкає,
Страшним судом устрашає,
Душу навождає.
Як навезуть дров
Із темного лісу
Та й розкладуть огонь вічний
Та й на душу грішну.
Та ще скажуть пити
Так гіркого трунку,
За розкоші сього світу
Завдадуть фрасунку.
Ой, Боже мій, Боже,
Страшна смерть на ложі.
Набралася душа гріхів,
Що й збутись не може.
– От яка дивна пісня. Я ще такої й не чула.
– То псальма, – пояснила Семениха. – Їх не всі знають і не скрізь співають. У нас співали – то я навчилася і запам’ятала. А тепер хіба що кобзарі ще їх знають. Та кобзарям при теперішній владі не все можна співати. Та декотрі все ж співають.
– Скільки ж то на світі всяких пісень! І гарних, і розумних, і повчальних. А ми того й не знаємо, хоч і старі. Добре, що хоч Семениха все те знає.
– Я ще з дитинства запам’ятала. Або ще такої…
Відкашлялася та й почала.
Вже зближається година,
Сонце ясне вже заходить,
Чорна зрада та ізміна
Кроком Юди пильно бродить.
До вечері всі сідають,
Хоч ся в грудях серце крає,
Дари Божі споживають,
А Христос так промовляє:
– Вже не довго буду з вами,
Злоба людська раду радить,
Кажу тими ось словами,
Що один з вас мене зрадить.
А потому, тихий, смирний
Став всім ноги умивати.
Опираєсь Петро вірний,
А Христос зачав навчати.
– Поміж вами хто голосить,
Що любови має много,
А на других ся виносить,
Той від духа не є мого.
Ви, смиренні на всі части
Світа в мирі ідіть радо,
А в годині лютой страсти
Не лякайся, Боже стадо.
Я Отця з небес вмовляю,
Він у поміч вам поспіє.
Я хоча вас залишаю,
Та не тратьте ви надії.
Хліб святий бере у руки.
– Це моє єсть тіло, – каже,
– Тіло, що посеред муки
В гробі задля многих ляже.
І з вином піднявши чашу,
– Кров моя, – всім повідає,
– Що за вічну долю вашу
На хресті ся проливає.
А святий Йоан на груди
Спаса голову схиляє.
А вже зрада в серці Юди
Міру повну прибирає.
І тихцем усе відходить,
В серці криє злобу вражу
І з жидами вже ся годить:
– Я єго вам днесь покажу.
Спасе милий, світа пане,
Чи ж нас хочеш полишити?
Що ж ся з нами всіми стане?
Хто ж нас буде боронити?
О прости нам всякі зради,
Що сповняєм їх гріхами,
А твоєї страсти ради,
О Ісусе, все будь з нами…