– От забожимося, якщо не вірите. Страшно нам стало. Чесно признаємося. Може ми б і не пішли на той цвинтар, але вже добре розвиднілося, і ми таки зважилися. Добре, що були удвох. Сам би я, чесно кажу, не пішов би.

Доки Василь пив другу чарку, то Петро трохи оговтався та й продовжив розповідь.

– То був той старий колишній цвинтар. Там давно вже нікого не ховають. Позаростало все – аж страшно. Тут сліди вже губилися. В торішньому листі їх важко було розгледіти. Вони то губилися зовсім, то знову подекуди з’являлися. І привели вони нас… Тільки, дівчата, не верещіть, бо покину розказувати.

– Не будемо. Кажи вже.

– І привели нас ті сліди до могили без хреста. Може хтось знає… В самому кінці цвинтаря. Колись від когось я чув, що там похований панський синок, що з якогось дива повісився. Щось дурне стрілило йому в голову, хоч і панич був. Тому й могила без хреста. Стали ми з Василем та й не знаємо, що далі робити, куди йти. Стали до слідів придивлятися. Ага! Є! Обійшов той панич довкола могили. Ми так і не зрозуміли, чи раз обійшов, чи кілька разів. Словом, сліди далі пішли. Ми по них. А страх такий нас обняв, що й не сказати. Так і здається, що хтось за плечі хапає. Вивели нас ті сліди з цвинтаря, тут ми зітхнули з полегкістю, і повели нас ті сліди прямісінько до руїн строго замку. Далі ми вже не пішли. Там і цеглина, навмисне чи не навмисне, може на голову впасти. І не знайде ніхто. Отаке ми бачили та й вам те розказали. А хто не вірить, може й сам перевірити. Сліди  ще залишилися. А зараз, Василю, налий і мені ще чарку, бо коліна і досі тремтять.

– І що ж воно таке? – Перелякано і здивовано спитала котрась з дівчат. Господиня, що сиділа, підпершись рукою, тепер розпрямилася і тихо сказала:

– Що б там не було, але той панич – то щось лихе. Правда, правда. Я це зрозуміла ще тоді, коли він Ганнусину вишивку не взяв. А тепер ви й самі переконалися .

– А що робити?

– Піду сьогодні до священика, пораджуся з ним. Він таке має знати.

– Священик не повірить. Скаже, що це бабські вигадки.

– Чому не повірить? Повірить. Я йому про сліди розкажу. Але як старого ублагати, щоб по селу поголос не пустив? Бо ж людям тільки дай язики почухати.

– Та може ж не розкаже. Священик все-таки.

– А-а, це так здається. Тут таке, що важко утриматися. Кожного дня таке не трапляється. Розкаже вдома, а ті  далі понесуть. Просто не знаю, що робити. Дур голови береться. Піде по селі, що я відьма і з нечистим знаюся.

– Та що ви! Хто б таке про вас сказав?

– А людям що! Аби тільки повід був. От гризота – так гризота. І не придумаю, як з того вийти.

– А я знаю. Ще колись мої бабуся розказували. Я добре те запам’ятала. Коли покійник занадиться приходити, то треба його могилу і дорогу до хати, куди він приходить, свяченим маком обсипати.

– І я про свячений мак чула. Кажуть, дуже помагає.

Господиня скрушно похитала головою.

– Про таке і я чула. Та якби ж то простий покійник був. А то ж … Не при хаті згадуючи… Чи поможе тут свячений мак?

– Та спробувати можна. Це не зашкодить.

– Добре. Спробуємо. Але, скажіть мені, хто спробує ту могилу маком обсипати? Хто зважиться?

– Ой, я – нізащо!

– І я.

– От бачите. Все не так просто. А зараз…

Господиня вичекала, доки всі притихли. – А зараз давайте розходитися. Ви невиспані. У кого нема нагальної роботи, виспіться добре. А увечері щоб мені всі були у мене. Бо я сама у цій хаті з розуму зійду.

– Та будемо, паніматко, будемо.

– Ми вас не лишемо.

– А я на ніч під припічок півня посаджу, щоб мені закукурікав.

– Можна й півня. Але я б таки казала спробувати свячений мак. Може ж таки хтось зважиться.

– Та у нас знайдуться такі, що за пляшку горілки і в пекло свячений мак посіють.

– Нам таких не треба.

– Ви ж глядіть мені, щоб язиками не пашталакали.

– Та що ви, паніматко. За нас не журіться. Серед нас таких нема.

– А я б таки пішла до священика. Він чоловік розумний, щось порадить. І, якщо його попросити, то й не розкаже. Це ж як сповідь.

Дівчата і хлопці розійшлися, а господиня задумалася: куди йти і що робити? Молоді може більше за старших боялися, а ле не розуміли, на скільки це серйозно. А Марія розуміла.

«Куди ж його податися? – Думала жінка. – Піду-но я найперше до діда Степана. Він найстарший у нашому селі, то може щось порадить».

Йти треба було на другий кінець села, то довелося Марії ледве чи не біля кожної хати привітатися, пристояти трохи та на всякі питання відповідати.

– Помагай Бі!

– Дякувати. Куди так?

– Та от вирішила старого Степана провідати. Чи не  чули, як він там?

– Хвалити Бога, здоровий. Вчораки бачила. До магазину йшов. А хіба він ваш свояк?

– Та не свояк, але ж треба комусь і його відвідати.

– Ой, так, так. Всі ми в такому віці вже свояки. То правда.

Так повагом і попасом, розмовляючи та вислуховуючи чужі бідкання та наріканя, десь лише під обід добралася Марія до старого Степана. Жив дід у ліплянці, сам один, хоч були в нього і внуки, і правнуки. Вони жили по сусідніх селах, провідували старого, кликали до себе, та зі своєї хати він нікуди перебиратися не хотів, як його не умовляли.

– Діду, нам від людей соромно, що ви тут самі живете.

– Та я вже тут якось звик, – казав дід Степан. – В своєму селі воно якось затишніше. А то як умру на чужому селі, то й на похорон ніхто не прийде.

– Та що ви, діду, таке кажете! Які там ще похорони!

– Такий, про котрий вам ще думати рано. А мені вже час.

Отак і жив. Коли Марія прийшла, старий саме козу доїв.

– Давайте, може, я, – запропонувала Марія.

– Ні, моя Зірка тільки мої руки знає. То я вже сам. Це не важко. Коза – не корова.

В хаті було чисто і прохолодно. Пахло зіллям. Марія сіла, віддихалася, бо дорога для неї видалася далекою. Старий з цікавістю дивився на жінку: чого вона до нього прибилася? Знать, не з проста. Очі в старого були цікаві і допитливі. В них світився ясний розум.

– Я бачу, як ви дивитися на мене, – засміялася Марія. – Дивитися і думаєте собі: чого я до вас прийшла? Правда?

– Правда. Так я й собі подумав. Але, якщо ви вже прийшли, то й скажете, чого.

– Скажу, якщо вже прийшла. А прийшла я до вас за порадою. Занадився до нас на вечорниці панич один. Ми довго думали-гадали, хто він і звідки. Ніхто про нього нічого не знав. Нарешті хлопці дослідили, що від нас він пішов на старий цвинтар, обійшов оту могилу, що без хреста, та й пішов до руїн старгого замку. От і вся історія. Кажуть, що там похований панський синок, що колись був повісився.

– Було таке. Я ще малим тоді був. Я пам’ятаю того панича. Він тоді такий пострах по собі залишив, що не тільки ми, малі, а й старі його боялися. Ще, пам’ятаю, хтось радив осиковий кілок в могилу забити, щоб не вставав. Але не забили: деж пак! Панич! А воно, коли лихе, то не розбирає, чи панич, чи не панич. Це дуже зле, кажу я вам, що той панич до вас занадився.

– А що ж робити?

– Таки найперше я б казав піти до священика. Нехай хату освятить. Свяченою крейдою хрестики по вікнах намалює, а ви вже самі, Маріє, полин над дверима повісьте, від всякої нечисті він дуже помічний, свяченої солі по кутах понасипайте. Та ще добре було б свяченого маку…

– Про свячений мак я вже чула. Котрась з дівчат казала. Та тільки хто зважиться обсипати тим маком могилу чи замок?

– А ти хоч свою хату обсип та й дорогу.

Таки пішла Марія до священника. А що мала робити? Прийшов відразу. Посвятив хату, хрестики намалював. Ще сказав Марії з тіста чи з глини хрестиків наліпити, щоб довше трималися.

– Свячене зілля по кутах вчепіть та засвітіть лампадку перед образами.

Все зробила Марія, хто їй що казав. Тільки до свяченого маку ще руки не дійшли. Ніби й заспокоїлася. Та коли стало вечоріти, якось моторшно зробилося жінці. Чи прийдуть дівата і хлопці? Чи не злякаються? Не повині її саму залишити. Та всяко може трапитися.

Увечері всі зійшлися, як завше сходилися. Та вечорниці якось не оживали. Пісні не співалися, жарти не жартувалися, робота не робилася. Як не намагалася господиня розворушити дівчат та хлопців, нічого в неї не виходило.

– Та що це ви сьогодні? – Дорікала молодим. – Все має бути, як завжди. Вже незабаром має прийти. Це його час.

Сама ж і пісню почала, колишню, котру співали ще за її дівування, той не була певна,чи хтось з молодих її знає.

В кінці греблі шумлять верби,

Що я насадила.

Нема мого миленького,

Що я полюбила.

Нема його та й не буде,

Поїхав за Десну,

Сказав:  « Рости, дівчинонько,

На другую весну».

Як не дивно, пісню підхопили, і вона зазвучала, як і мала б звучати, аж сльози блиснули на очах в господині. Щось таки згадалося з тих далеких часів, кол ту пісню співали інші дівчата і хлопці. Бо то давня пісня була, дуже давня. Пісня захопила всіх, її  співали з почутям, схвильовано, забувши і про панича, і про його химерну з’яву. А коли пісня зазвучала на повну силу, раптом хтось постукав у шибку. Спершу ніхто і не  почув того стукоту та й співали собі далі. Та стукіт повторився, і цього разу він звучав голосно і настирливо. Пісня замовкла.

– Хто там? – Спитала господиня. І голос панича, хоч і приглушений зачиненим вікном, але чіткий і виразний.

– Покличте мені Ганнусю.

– Нема тут для тебе ніякої Ганнусі.

– Чом же нема, коли вона он біля грубки сидить? Покличте мені її.

– Наші дівки до хлопців поночі не виходять. У нас дівчата порядні, а не якісь там фойди.

– Та я їй пару слів маю сказати. Ганнусю, вийди, кохана моя.

На дівчину страшно було і глянути. Вона була бліда і тремтіла, як осінній лист на вітрі.

– А чом же ти, паничу, сам до хати не зайдеш? Чи ти забув, де у нас двері відчиняються?

За вікном тихо. Ніякої відповіді. А потім голос:

– Та ви й самі знаєте, чому я до хати не йду. Та й ніколи мені. Я поспішаю. Нехай лиш Ганнуся вийде на два слова.

– А в Ганнусі хрестик на шиї. То тебе не лякає?

– Нехай зніме.

– Ага, ось воно як. Щоб дівчина ще й хрестик зняла! З нами сила Божа, а ти забирайся звідси до свого лихого племені і не ходи до осель хрещених, молитвенних. Ану, діти, всі разом змовимо «Отче Наш», аби Бог захистив нас від недоброї сили.

Всі разом стали молитися. Надворі щось засвистіло, а потім завило. Знявся страшний вітер, не вітер, а буря. Здавалося, що та буря зірве дах з хати. Лампа блимнула і погасла. Звереснули дівчата.

– Тихо, діти, тихо, – заспокоювала господиня перелякану молодь. – Я зараз стрітенську свічку засвічу. Вона дуже помічна у таких справах. Тільки-от… Куди я поділа сірники? Чи не знайдеться у кого?

Сірники знайшлися. Свічку засвітили. Вона горіла рівно і ясно.

– Он як горить, – сказала господиня. – Ніяка сила її не погасить.

Буря стихла. Надворі нічого більше не було чути. А тут несподівано під припічком закукурікав півень. Всі засміялися.

– А паніматка таки посадила півня під припічок.

– Аякже. Півень – то оберіг від всякої нечисті. Розумник! А голосистий який. Я тебе ніколи не заріжу. Будеш жити до глибокої старості.

Всі по трохи оживали.

– Як собі хочете, паніматко, але ми від вас сьогодні нікуди не підемо. Тут передрімаємо хоч і сидячи.

– Та я вас хіба жену? Лягти є де. Всіх покладу. Ось зараз ще світличку відчиню. Ту, що для гостей. Там прохолодніше. Добре буде спати.

 

І таки зважилася одна дівчина, не хлопець, а дівчина, що пішла до тієї могили і навіть до руїн замку, та й хрестами, хрестами обсипала все свяченим маком. Мак зносили всі, бо ж досить треба було.

– Відважна ти, Одарко, – дивувалися хлопці і дівчата.

– Та чого там відважна? – Казала дівчина. – Я ж іду в білий день. Що ж він мені серед дня зробить? А хай би підійшов, нехай би тільки спробував. Я б його…

Та й не доказала, щоб вона йому зробила, якби підійшов.

Всі заспокоїлися. Ніхто їх більше не турбував. Вечорниці ввійшли в свою колію, а з часом, як то молоді, і забули про ту незвичайну пригоду. Найдовше боялася Ганнуся. Вона і до сповіді ходила, і чимало вишивок до церкви вишила. Та врешті-решт заспокоїлася і вона. Ганннуся з Петром таки заручилися, і восени у них мало бути весілля.

Отака на сьогодні у мене історія. Трохи страшнувата, але за що купила, за те і продаю.

Пауза була довга, затяжна. А потім таки ж Варка скзала:

– А щоб тобі, Марто, добре було. І де ти таку страховину видряпала? А розказала так, що ми наче в кіні побували.

– То правда, – заворушилися жінки та й стали вже збиратися додому.