– Ще подумають, що у Парашки п’ють.

– А що, хіба у Парашки пити не можна? Як п’ють, то свою, – засміялася Варка та й почала пісню, а жінки підхопили, бо знали.

Господиня добра,

Господиня гарна,

Тиждень хати не мела,

Сміття не носила.

Вітер через двері

Хату замітає.

Дрібний дощик через вікна

Лави промиває.

Приїхали купці

Сміття купувати,

А я ходжу та й чванюся,

Не хочу продати.

Смачно пообідавши і, як годиться, похваливши молоду господиню, захотіли послухати якусь цікаву оповідку. Взялася розповідати Марта.

– Розкажу я вам історію, дивовижну і неймовірну, але старші люди запевняли, що таке було. Було не тепер, не в наші дні, а ще тоді, коли моя бабця дівувала. Збиралися дівчата і хлопці на вечорниці, як здавна у нас на Україні повелося. Всі вже добре знали одне одного, бо ж поряд жили, в полі робили, і батьки їхні з діда-прадіда тут-таки свої оселі будували, добротні, щоб і для дітей були. Тоді ще не було такої моди, щоб на заробітки їздити. А якщо хтось кудись і поїхав, то неодмінно повертався в рідне село, де всі чекали його і зустрічали, не забувши.

От збиралися в тому селі дівчата і хлопці на вечорниці. Дівчата роботу з собою приносили: хто пряв, хто шив, хто вишивав, а хто дротами орудував. Як ото ми на гуденьках. Хлопці пустували, заваджали дівчатам у їхній роботі, а тихцем і пару собі вибирали. І часом, чого таїтися, приглядалися, котра з дівчат не ледача. Бо й так бувало, що принесе дівка з собою прядива, шиття чи вишитя, пожбурить роботу в кут, щоб не заваджала, а сама з парубками пустує та, як кажуть, витрішки продає. То перше, ніж свататися, хлопець подумає, чи варта брати за жінку таку дівчину. Та що я вам розказую? Ви те й самі добре знаєте.

А жила в тому селі Ганнуся. То вже що гарна була, то не було їй рівні, а що рукодільниця – то такої шукай – не шукай, а не знайдеш. І Петрусь вже до неї пильненько придивлялвся – парубок, хоч і бідний, але чесний і роботящий. Жодну дівчину не збаламутив, жодна через нього не плакала, на нього не нарікала. Збиралися ті вечорниці в одної поважної господині, що сама жила. Молоді шанували господиню, не дозволяли собі ні пиятики, ні сварок, ні бійки. На такій умові господиня їх прийняла.

– Щоб про мене по селі недоброї слави не розпускали, – казала.

Та якось до них на вогник завітав незнайомець. То був панич, статечний, ошатний і, по всьому видно, багатий. Ніхто його не знав: хто він і звідки. Господиня теж не знала. Ну що ж, зайшов – то й зайшов. Не будуть же парубка виганяти. Хоча було дивно, бо ж їхні вечорниці для простих дівчат і хлопців, а не для паничів. Того вечора на вечорницях було менше жартів, байок та пустощів. Постеріг те панич та й каже:

– А що, хлопці, може з мене щось належиться? Вступне чи як… Може горілки і всякого такого… То за мною затримки не буде. Була б на те ваша воля.

– Ні, паничу, – сказав старший, котрого всі мали за отамана. – Ми на наших вечорницях того зілля не вживаємо. Поза тим ми, як всі, і випити можемо, і погуляти, але в цій хаті, шануючи паніматку, такого собі не дозволяємо. То ти вже, паничу, вибачай.

– Та я що? Я нічого, – виправдовувася той.  – У кожної громади свої правила. То я й спитав. А коли моє не в лад, то я з своїм назад.

Найбільше той панич муляв очі Петрові. Бо з першого вечора став задивлятися на Ганнусю. А дівчина відразу спаленіла та й опустила очі на своє шитво. Чи шила, чи не шила, чи так голкою колупала, та очей не підводила. Дивувалися всі з дівчини. Це було зовсім на неї не схоже. Та змовчали. А що мали казати. Мовчав і Петро, бо дівчині він про свою любов ще нічого не встиг сказати. От і виходило, що дівчина цілком вільна була. А панич не дрімав. Він підсідав до Ганнусі близенько і щось шепотів їй на вушко, від чого дівчина сміялася і ще більше червоніла. Петро все ж вирішив поговорити з нахабою. Якось затримав його надворі та просто з моста спитав:

– Ти, паничу, думаєш на Ганнусі женитися?

– На якій Ганнусі? Ах, на цій дівчині. Я й забув, що її Ганнусею звати. Женитися? Ні, я ще про те не думав. Хоча, власне… Чого ж… Можна було б женитися. Вона дівчина гарна, видна, так що й  не сором.

– Ти, паничу, не крути, а прямо кажи. Бо ця дівчина і мені до вподоби.

– Ах он воно що! То виходить, що я, не хотячи, вліз в чужий город? Ну, вибачай, парубче, я не знав.

– Та я, власне…

– Стривай, стривай. Ви з нею заручені?

– Та ні. Я все ще якось не насмілився їй нічого сказати.

– Ах так! Тоді ще раз мені вибачай, але ти дурень.

– Ти що! Зариватися надумав? Чи ти думаєш, що, коли ти панич, то тобі все можна? Ось зараз як гукну хлопців, то матимеш на горіхи.

– Почекай, парубче. На горіхи! А за що? Ви з дівчиною не заручені, ти до неї навіть не залицявся, вона про те навіть не здогадується, що тобі в око впала. То чого в’язнеш? Дівчина вільна, виходить. Хоч у кого спитай.

Так і розминулися. Петро вже й картав себе за ту розмову. Бо ж і справді, тюхтій він, що й досі дівчині нічого не сказав. А тепер що? Хоч на вечорниці не ходи. А панич ще дужче коло Ганнусі увивається. Так і тане коло неї. А дівчина що? Червоніє та очі додолу опускає.

А якось перед святами той панич подарував їй перстень небаченої краси. Вона й брати його не хотіла, але паніматка сказала, що нічого поганого в тому нема: хлопець дарує, а дівчина може прийняти той подарунок. Особливо, коли хлопець їй до вподоби. Так і колись було. Вона може парубкові віддаруватися. Вишити йому що-небудь: хустинку, калитку для тютюну чи ще щось.

Задумалася Ганнуся, замислилася, а потім засіла за вишиття. Нікому нічого не показувала, на вечорниці з собою не брала – вишивала вдома. А коли принесла та розгорнула – всі ахнули: на вишивці по синьому небу з білими хмарками летів Ангел. Справжнісінький, живий, добрий і безгрішний – звісно, Ангел.

Коли панич прийшов, дівчина, спаленіла і усміхнена простягнула йому свій подарунок. Панич повів себе трохи дивно – подарунок не взяв, аж руки за спину сховав.

– Не зараз, Ганнусю, не зараз. Іншим разом. Дякую тобі, але я звідси ще додому не йду, а по справах.

– Але ж ніч, – здивувалася дівчина.

– Є такі справи, що уночі робляться.

– Хіба розбійницькі, – ущипливо зауважив Петро. На нього зашикали: хіба можна так? Це ж таки панич. Ганнуся ледве не плакала від сорому та зневаги. Не прийняв її подарунок! Кожен хлопець мав би за щастя, а цей… Зневажив її. Якщо ти панич і тобі не годиться проста дівчина, то навіщо лицятися? Навіщо перстень дарувати? Шукав би собі панянку.111111111111

Наступного разу, доки ще панич не прийшов, а приходив він завжди пізно, господиня сказала:

– Послухайте мене, діти, що я вам скажу. Я скажу, а ви собі, як хочете. Я людина старша, на своєму віку багато чого бачила. Це поганий знак, що той панич не прийняв Ганнусин подарунок. Це дуже поганий знак. Я вам сказала, а ви собі, як хочете. Я про того парубка нічого не знаю. Пробувала розпитати, хто він і звідки, – не каже. Посміхається і не каже. Приходить поночі, а йде, коли ще півні не співають. Все це якось непевно.

– А що ж робити?

– Не виженеш же парубка просто так з доброго дива.

– Та звісно, що не виженеш. Якось воно не теє.

– Де ж він живе? – Дивувалися хлопці. Тепер це цікавило всіх.

– Мусить жити десь недалечко, бо ж кожний вечір до нас на вечорниці приходить.

– Та ніхто такого не знає, – втрутилася господиня. – Я вже розпитувала. Але найдивніше те, що він не прийняв Ганнусин подарунок. А чому не прийняв? Не тому, що він панич. І дівчина йому подобається. Я бачила тоді його обличчя. Він якось наче аж злякався. Бо ангел вишитий. Значить, той панич і зовсі не панич, а щось лихе, не при хаті згадуючи.

Дівчата перелякано зойкнули.

– Давайте ми його вистежимо.

– А як ти його вистежиш? Підеш слідом? – Помітить. Та й страшно. Бо коли так, то й зробити щось може.

– А ми от що зробимо. Наколотимо фарби з сажею та й намастимо там, де він ноги ставить. А вдень підемо по його слідах.

– Засохне фарба.

– Так швидко не засохне. Можна й оліфи додати.

– Люди ходять по дорозі, кіньми їздять – слідів не залишиться.

– Не треба так довго спати – той слідів ще ніхто не затопче.

Наколотили, як знали, фарби з сажею, ще й оліфи додали. Розмастили по землі, де панич завжди сідав.

– Вже вибачайте, паніматко, що клопотів вам завдали.

– Та ж треба. Хіба ж я не розумію?

– Завтра прийдемо і поприбираємо. Хіба ж ми безрукі?

Ганнуся забилася в куток і гірко плакала. Всі жаліли її. Дівчині дуже сподобався той хлопець. Тільки Петро косив на Ганнусю злісним оком. Панича захотіла! Василь поклав руку йому на плече.

– Ти, Петре, чого бичишся? Чого на Ганну зле серце маєш? Не вона ж винна, що ти їй і слова не сказав, не пригорнув її ні разу, не пожартував з дівчиною. А тепер бичишся. Чого?

– Та це я так. Сам на себе злий.

Дали дівчині трохи поплакати, а потім господиня підйшла до неї і тихо сказала:

– Годі тобі, дитино, плакати. Умий личко, усмішку на уста поклич та сідай на своє місце. Все має виглядати так, наче нічого не сталося. Щоб панич нічого не запідозрив. Бо тоді все пропало. Бо тоді ми так нічого й не дізнаємося. Ну, швиденько. Незабаром вже прийде.

Всі повмощувалися на свої місця, хто де мав сидіти. І панич не забарився. Сів біля Ганнусі і відразу став їй щось нашіптувати. Дівчина щось йому відповідала. А що була бліда, того панич і не помітив.

– Хоч би ноги йому не прилипли. Бо похопиться, – тихо сказав Василь. Та панич не похопився. Посидів, скільки йому було треба, та й став прощатися. Коли вийшов, всі притьмом кинулися дивитися, чи зоставалися сліди. Сліди були.

– Хоч би дощ вночі не пішов, – сказав Петро. – Бо тоді все пропало.

– Дощу не буде. На небі зірно.

– Ідіть до хати. Ще трохи посидьте, – сказала господиня. –  А потім вже підете.

Чи спали дівчата і хлопці, чи й зовсім спати не лягали, тільки посхоплювалися ще до сходу сонця. Зачекали, доки сонце зійде, та й висипали на вулицю.

– Куди ви всі? – Спинила нетерплячих господиня. – Не треба привертати увагу всього села. Де ж пак! Таке юрмище зраненька йде по селу та й дивиться собі під ноги, як з перепою. Не треба того робити. От Василь з Петром і підуть. А ви почекайте. Хоч і до мене зайдіть. А я вам і сніданок зберу.

Сіли та й стали чекати. Кожного чи кожну час від часу тягнуло вибігти на дорогу та й глянути, чи не йдуть хлопці. Але господиня була на чатах.

– Ану посідайте тихенько та ні пари з уст. Прийдуть, не забаряться. Майте терпіння.

Аж загупало в сінях.

– Йдуть, йдуть.

Всі повскакували зі своїх місць.

– Ой, – зойкнули дівчата.

– Ну що там? – Не витримували й парубки. Василь і Петро були схвильовані, аж задихалися.

– Паніматко, дайте нам найперше по чарці горілки, бо так і попадаємо тут, і розказати нічого не зможемо.

Господиня мовчки налила чарки. Хлопці випили і заїдати не стали.

– Ой, – почав Василь. – Не знаю, чи й повірите нам. Вийшли ми та й пішли по слідах. Сліди було добре видно і на дорозі, і на росяній траві. Пішли ми по тих слідах, і привели вони нас… На цвинтар.

Дівчата тихо зойкнули.