– Господи! Вік прожила, а таких пісень не чула, – сплеснула руками Варка.

– Бо людина не може все на світі знати, – поважно сказала Семениха. – Той знає одне, той – інше. Так воно є. А як вже люди разом збираються – отоді вже й обмінюються, хто що знає, як ото ми. Так Бог дає. Кажуть, колись люди зовсім дикі були. В печерах та нетрях жили. Як звірина. А Бог їх з темряви вивів і світло Правди їм показав.

– Господи! І як же воно так?

Жінки задумалися, аж роботу покинули.

– І як же ж так, щоб в печерах?

– Не знаю. Так кажуть. А як брешуть, то й я брешу.

– А ми ще часом нарікаємо, що нам щось не так. Там, в тих печерах, певно, і дітей родили.

– Родили. Акжеж! Бо інакше б і людство вимерло.

– Ой, світе, світе! Великий божий світе! Скільки в тобі цікавого. І скільки б людина не прожила, однак тебе до кінця не пізнає.

– І гарний світ, і цікавий, а однак вмирати треба. Прийде смерть і не спитає, чи ти хочеш, чи не хочеш. Вмирай – і все.

– А щоб тобі, Варко. Ти все зведеш як не на жарт, то на глупство якесь.

– Нічого собі глупство! Хіба ж смерть – це глупство? Ну скажіть, Семенихо, – шукала Варка заступництва у тієї поважної жінки.

– Ні, дівчата, то не глупство, – сказала Семениха. – А хочете, я вам про смерть розкажу?

– Та цур їй! Ще про неї розказувати!

– Ну чого ти, Варко? Нехай розказує. Розказуйте, Маріє.

– Жив собі на світі чоловік. Мав жінку, був господар середнього достатку – добре жив. Одна біда була у нього: дітей не було. Що народиться дитинка, то відразу й вмирає. Дуже тим вони з жінкою журилися. Вже й молилися, і на прощу ходили – не помагало.

Аж якось попросився до них на ніч подорожній старець. Прийняли вони того старця. Обігріли, нагодували, чисту одежу дали та й спати поклали.

– Добрі ви люди, як я бачу, – сказав подорожній, – та відчуваю я, що сушить вас якась журба.

Отут і розказали чоловік з жінкою про своє горе. Подорожній чоловік подумав трохи, а потім сказав:

– Знаю я, люди добрі, як вашій біді зарадити.

– То скажіть нам, змилуйтесь. А ми вже вам за вашу пораду і того, і другого дамо.

– Не треба мені від вас нічого. Ви – люди добрі – і того досить. А розкажу я вам таке. Як тільки народиться у вас дитинка, хлопчик чи дівчинка, не спішіть брати за куму будь-кого. Треба взяти таку куму, щоб найсправедливіша була. Хоч і з вулиці. Може й зовсім не знайому.

Подякували люди тому захожому старцеві. В дорогу провели, харчів з собою дали.

От минуло трохи часу, чи багато, чи й не дуже, і народився у них син.

– Що будемо робити? – Питається чоловік у жінки. – Де будемо куму шукати?

– А хоч і на дорозі, як той чоловік казав. Своїх людей ми вже добре знаємо. Люди – як люди. А щоб найсправедливіший хтось був, щось я про таких не чула.

– Та й я не чув. Але, якщо візьмемо чужу чужаницю, то звідки ми знати будемо, чи вона найсправедливіша?

– Доведеться вірити на слово.

– А як одурить?

– Як розкажемо їй свою біду, то не одурить. Бо навіщо їй нас дурити? Користі з того ніякої, а може Бог змилосердиться над нами та й пошле нам таку людину, якої нам треба.

Отак порадившись, вийшов чоловік на дорогу. Коли дивиться – йде жінка, тиха та сумирна, вся в чорному. Він до неї – так, мовляв, і так. Жінка вислухала його уважно та й каже:

– Я та, кого ви шукаєте. Я найсправедливіша в світі. Добре, я охрещу вашу дитину і нехай вона живе вам на радість.

Охрестили хлопчика, Марком назвали, раді такі, що все добре склалося. Чоловік і каже:

– Ходімо, кумцю, я вас додому проведу, бо вже пізно і темно.

Вона й не відмовилася. От йшли вони, йшли і прийшли до хати. Хата – як хата, нічого особливого. Цікаво стало чоловікові, як живе його кума. Зайшов до оселі. Дивиться, а там стіл стоїть, а на тому столі безліч свічок, видимо-невидимо. Декотрі вже зовсім догорають, декотрі ще тільки запалені. Довго дивився чоловік на те диво, а потім і питає:

– А що це у вас, кумо, за свічки?

– А це, – каже, – не зовсім звичайні свічки. Кожна свічка – то людське життя. Декотра щойно запалена, а декотра вже майже догоріла, значить, вже не довго тій людині ряст топтати. Бо я, щоб ти знав, чоловіче, сама смерть.

Злякався чоловік та й каже:

– І моя свічка десь тут є?

– Аякже. І твоя є.

– Хотів би я її побачити.

– А ось вона, – сказала смерть та й показала чоловікові його свічку. Як глянув він – а там залишився тільки маленький недопалок.

– Це ж мені вже кінець приходить?

– Так, чоловіче. Недовго вже тобі жити зосталося. Лічені дні.

– Ой, кумцю, допоможи мені, порятуй. Може якось поміняй мою свічку на іншу, ми ж таки з тобою не чужі. Куми ж.

– Не можу. Бо тоді я не була б найсправедливіша на світі.

Замовкла Семениха.

– Свят! Свят! Свят! – Захрестилися жінки.

– Це ж треба! Кого за куму взяв!

– Не приведи, Господи, з такою Кумою!

– А що справедива – це таки правда. Нікого не обмине і не помилує. І не відкупишся від неї, і не відпросишся. Прийшов твій час – збирайся.

– Ну, годі про неї. Цур їй, тій смерті. Нехай трохи почекає. До нас ще рано.

– Давайте ще якоїсь заспіваємо  – та й розійдемось, бо вже не рано. Семенихо, починайте ще якоїсь.

– Співати – то й співати. Вже годилося б і коляди згадати.

– О, давайте заколядуємо.

– Якої? Щоб всі знали.

Коляди знали і любили всі. «Нова радість стала», «Бог предвічний», «Зійшла звізда чудна». Цю колядку дехто співав по-іншому, але на те вона народною зветься, що в кожному селі чи місті її по-своєму співали. Коляда вихлюпувалася крізь подвійні вікна надвір, аж день зачудовано і сполохано припадав до вікна: що там таке? А коли вже наколядувалися вдосталь, Семениха сказала:

– А зараз, дівчата, я вам заспіваю колядку, якої ви, либонь, не знаєте. Чомусь її тепер не співають. А гарна колядка. Я її в дитинстві чула. Та чи згадаю? Спробую.

Дністер хвилею шумить,

Чорне море гомонить,

На Полісся гомін йде,

Комбай свище ще й гуде.

А в Києві дзвони, дзвони,

Загули луги, загони.

Всюди, всюди,

Всюди радість, сміх.

Йосип старенький

Колише дитятко.

На сопілці грає

Мале гуцулятко.

Їдуть бойки на санях,

А гуцули в кресанях,

Поліщуки в личаках,

А кияни в чобітках.

Їдуть, їдуть з України

До господньої дитини,

Дари, дари, малому несуть.

– А далі таки не пригадаю. Таки забула.

– А гарна колядка. І чому її тепер не співають?

– Воно й зрозуміло, чому. Бо в тій колядці вся Україна. А комусь це – як сіль в оці. Тому й не співають.

– А які колядки зараз співають? Люди собі колядують, а щоб зі сцени чи по радіо… Якщо й заколядують щось, то обов’язково перекрутять: «Новий рік народився», «Ясен світ засвітився» або «Нова рада стала».

– Аби тільки не так, як треба.

– А що ж ви хочете? Безбожники. Як вони будуть про Бога співати?

– Але коляда живе. Люди колядувати не забули. І дітей своїх вчать, щоб колядували.

– Не забули і не забудуть. Бо коляда – це від Бога. І навіть Сибір тут безсилий.

 

Тепер гуденьки кожного разу неодмінно починалися з коляди. Колядували чисто і злагоджено, аж самі милувалися своїм співом. Здається, й сама коляда тішилася, що її так гарно співають.

– Хоч до церкви йди колядувати, – сказала Федора.

– На свята й підемо, і заколядуємо, – відгукнулася Варка. – Ще й як заколядуємо. А що? І не сором. У нас це добре виходить.

Жінки засміялися.

– Хвали мене, моя губонько, а то роздеру тебе до вух.

– Ну чого ви, сороки? – Оборонялася Варка. – Ну скажіть ви, Семенихо. Хіба ми погано колядуємо?

– Ми добре колядуємо, Варко. Не гріх і в церкві отак заколядувати. Нехай би молоді повчилися.

– А що, вертихвістки? – Тішилася Варка. – Взяли? Я ж казала.

Та тут Семениха підняла руку, зупиняючи жіночий рейвах.

– Побудьте-но тихенько, мої хороші. Я вам зараз заспіваю коляду, якої ви таки не чули. Колись за таку коляду можна було і в Сибір загриміти. Та й зараз, якщо чесно, не дуже безпечно її співати. Та що мені вже боятися? Я жінка вже стара, до Сибіру мене не зашлють, та й сексотів серед нас немає.

І заспівала, сумно, широко, повноголосо. В її голосі зазвучало щось таке, чого жінки ще в ньому не чули. Всі нараз покинули свою роботу і слухали. Здавалося, що й не дихали.

Сумний був той святий вечір

В 47-ім році.

По всій нашій Україні

Плач на кожнім кроці.

Як на небі зірка

Почала сіяти,

Почав нарід до святої

Вечері сідати.

Посідали до вечері

Мати з діточками.

Замість мали вечеряти,

Залились сльозами.

Плаче стара мати,

А діти питають:

– Мамо, мамо, де наш тато?

Чом не вечеряють?

– А наш, діти, тато

В далекім Сибірі

Споминає Святий вечір

В нашій славній Україні.

Споминає Святий вечір,

Всю свою родину,

Тата, маму, жінку, діти,

Свою неньку-Україну.

Поможи нам, Боже,

Все це пережити.

Нашу неньку-Україну

З кайданів розкути.

О, Ісусе милий,

Змилуйся нам нині,

Даруй волю, даруй долю

Нашій славній Україні.