– Колись в нашому селі жив один чоловік, то його всі жінки просили, щоб він огірки їм посіяв. Його жінка аж сердилася.

– Та чи у вас своїх чоловіків нема?  То нехай вам і сіють. Чого до мого вчепилися?

Іван впирається, не хоче, а жінки просять, щоб таки посіяв. Бо як посіє Іван огірки, то зійдуть, як рута, зелені та рясні, і не страшний їм дощ, град чи засуха. А як вродять, то хоч дві діжки засоли – однак вистачить. Другі жінки вже й насіння в тих  господинів  брали: думали – сорт такий. Ні, сорт був тут ні до чого, то все Іванова рука. Отакий чоловік був.

– Ой, не кажіть, – вплелася до розмови Парашка.

– Я ще мала була, як моя мама розказувала. Посадила вона квочку. Так файно та квочка сиділа, ні одного яйця не збавила. Скільки мама яєць підкинула, стільки й курчат вилізло.

Вже мама їх пильнувала, гляділа, вже підросли чималі та й надвір стала випускати – нехай на сонечку гріються. А тут молодиця прийшла, щось таки позичати. Стала собі та й на курчат дивиться. Мати й байдуже. Нехай собі дивиться. А молодиця й каже:

– Але й курчата у вас файні. Ото вже файні!  А як файно їдять, – сказала так та й пішла додому. А до вечора мамі всі курчата полягали.

– Поздихали! – зойкнули жінки.

– Так, поздихали. Всі до одного. Мати аж плакала.

– Певно, що заплачеш, – сказала Семениха. – Гляди, пильнуй, а прийде якась відьмисько – і переведе твою працю.

Варка аж скипіла.

– А я б їй очі повидирала. Нащо ними дивишся, коли маєш такі недобрі?  Нащо людям пакостиш?

– А може та людина й не знає, що має такий врікливий погляд, – задумливо мовила Семениха. – Не може ж бути, щоб людина навмисне робила таке зло. Просто не віриться.

Ну чим їй ті курчата завинили?

– Ай, чому там не знають! – не могла вгамуватися Варка. – Знають вони добре. А курчата чим їй завинили?  Просто завидки взяли, що сама незугарна таких виплекати. А скільки є таких, що на дітей плаксивців насилають?  От плаче дитина – і роби, що хочеш. Тепер би вже шукали, які ліки дитині дати, а колись старі баби знали, як плаксивців відігнати. Теперішні баби вже того не знають, хоч і старі.

– А як не відігнати тих плаксивців, то що тоді? – Занепокоїлася Семениха.

– Тоді плакатиме дитина цілу добу, аж до тієї пори, доки та недобра жінка з хати вийшла.

– То справжня біда, – зітхнула Семениха. – І гріха ті люди не бояться. Я сама, слава Богу, такого не знаю, але кажуть, що є такі дівчата та й молодиці, що знають, як привернути хлопця чи чоловіка.

– О, не тільки привернути, а навіть зі світу можуть звести, – розгонисто вилаялася Варка.

– Є чари, таки є. І чарівниці також. А пам’ятаєш, Парашко, Ганку Онищиху?  Семениха може й не знає, бо з нами не дівувала. А ти повинна її пам’ятати.

– Яку то Онищиху?

– Та Ганку, що потім за Тодорком була.

– А-а!  Таку…

І Парашка скорчила міну, показуючи, якою скривленою була та Ганка.

– Ну-ну!

– А ще й шепилява була.

– То й що, що шепилява?  А за найбагатшого парубка заміж вийшла. Тодорко файний був.Один в батьків. Там поля того неміряно було. А худоби!  І взяв ту скривлену шепиляву Ганку. То, скажеш, хіба не чари були?  Пам’ятаю, всі тоді дивувалися з їхнього весілля.

А Тодоркова мати аж плакала. Але я пам’ятаю й те, як Ганка казала:

– Ви, дівки, на Тодорка не задивляйтеся. Тодорко мій буде.

А вже на досвітках як вареники ліпили, то Ганка свої значила і казала:

– Оце мої. Щоб знали. Нікому їх не кладіть. Це Тодоркові. То хіба ж не чари?

– Ну і що з того, що взяв її Тодорко?  Хіба ж вона з ним щаслива була?  Ні, спочатку ніби вони і нічого жили. А потім Тодорко, як сказився: пити став, Ганку став бити, а потім і багатство їхнє наче розвіялося.

– А так воно й буває, – повагом сказала Семениха. – Міцне тільки те, що Богом дане. А те, що не від Бога, рано чи пізно минається. Кажуть, чари мають силу сім літ. Не знаю, бо я ніколи і нікого не чарувала, але кажуть, що після семи років, коли чари втрачають свою силу, та жінка чи дівчина стає йому такою гидкою, що жах. Як який чоловік, то пити почне, волочитися, а як який, то тримається, сердега, з усіх сил, а потім, як несила стане, то й зі світу може піти.

– Свят! Свят! Свят! – захрестилися Варка з Парашкою. – З нами сила Божа!

– А ви ж як думали?  Все добре має йти від доброго. Бо від злого само лише зло.

– Ет, кидаймо ті балачки, – рішуче сказала Семениха. – На гори, на ліси та в нетрі все лихе та недобре. Давайте краще заспіваємо.

– То давайте, – в один голос Варка та Парашка.

О, що, що, а співати вони любили.

– А якої б то? – На хвильку задумалася Семениха, аж шити перестала. – Хіба отої…

І вивела несподівано грудним та дужим голосом перші слова пісні, а потім вже до неї приєдналися Варка та Парашка. У Варки голос дзвінкий та високий, що, здається, аж під небеса злетів би, а в Парашки ніжний, голубливий, аж душу рве. Три голоси злилися в одно – і полилася, постелилася пісня, сумна, тужлива, як жіноча доля. Пісня вихлюпнулася через подвійні вікна на подвір’я – аж день здивувався:  що за диво таке?

Пісня!  З чого б то?  А жінки співали, забувши про все на світі, живучи в тій пісні,  повернувшись у свої молоді літа.

 

Жито жала, жито жала,

сама себе розважала.

З ким любилась, розлучилась,

правди не казала.

Ой, піду я до ворожки,

нех ворожка погадає.

– Циганочко, ворожечко,

хлопець покидає.

– Нех кидає, нех кидає,

поки рута зелененька.

Той покине – другий буде,

ти ще молоденька.

Нех кидає, нех кидає,

поки рута зеленіє.

Той покине – другий буде,

даром серце мліє.

Розкопайте тую греблю –

хай без нюю вода йде.

Занехайте те кохання –

нехай воно пропаде.

Розкопайте тую греблю –

хай без нюю вода ллється.

Занехайте те кохання –

нехай западеться.

 

– От гарно пісня наша пішла. Аж легше стало, – сказала Семениха.

– Бо пісня велику силу має, – тихо, аж наче святочно сказала Варка.

– Тихо, тихо, – зацитькала Парашка, – хтось наче йде.

І справді, грюкнули сінешні двері і хтось загупав чобітьми в сінях, оббиваючи сніг. Жінки замовкли і чекали, хто ж з’явиться в дверях. Спершу показалася велика картата хустка, а вже потім та, що була в неї закутана, – Степанида.

– Добридень, – привіталася, – помагай Біг!

– Дякувати.

– О, я бачу – у вас тут гуденьки.

Жінки засміялися, зацокотіли.

– Аякже!  Що нам самим вдома сидіти?

– Друге дівування.

– А я йду і чую:  десь так гарно співають. Дай, думаю, таки досліджу, де ж то так співають.

Отак за піснею, за піснею – і прийшла до Вас. Як не виженете, то ще з одну пісню послухаю.

– Та чого б мали виганяти?

– В гурті то й каша їсться.

– Ой, лишенько, – похопилася Варка, – про кашу згадали!  А я так заспівалася, що й за обід забула. Як той циган казав: «Вміли, господине, приготувати, та не вміли подати».

– Нічого, встигнемо ще.

– Ні, дівчата, ви ще хвилечку почекайте. Піду перше свою господарку заспокою.

– Та не хапайся, Варко. Встигнемо з козами на торг, – розважливо заспокоювала господиню Семениха.

– То такі дівчата, що їх можна раз на три дні годувати, – засміялася Парашка, а потім  спитала:

– Чекай, Варко, може тобі помогти?  То я…

– Ні, що ти!  Я сама. Я скоренько. Роздягайся, Степанидо, та приєднуйся до гурту. Зараз будемо обідати.

– Та ні, дякую. Я тільки на пісню зайшла. А якщо ви не співаєте, то я піду собі.

Тут вже Парашка і Семениха приєдналися до Варчиного запрошення, бо Варка вийшла господарку порати.

– Ти вже, Степко, таки не видумуй. Посидиш з нами, пообідаємо, а потім ще й заспіваємо.

– Та ж певно, Степко. Чого ти?

Степанида все ще вагалася, та було видно, що їй дуже не хотілося йти на холод від того симпатичного жіночого гурту.  Вона постояла ще якусь хвилю, а потім повільно стала скидати свою велику картату хустку.

– Ви якось складалися чи як? – Спитала знічено Степанида. – Коли що, то і я могла б пристати до спілки.

– Ні, ми просто до Варки на гуденьки прийшли. Сьогодні Варка нас обідом годує. А там можна і до мене чи до Семенихи.

– Авжеж, – запевнила Семениха. – І ти, Степанидо, приходь. Чого самій вдома сидіти?

Побудеш у нас, поспіваєш з нами – то й помолодшаєш. От побачиш.

– Е, де вже там мені молодіти.

– А ти не прибідняйся, – засміялася Парашка. – Якби скинути ту картату хустку та ще льоки накрутити – ого!  Ще б за дівку зійшла.

Всі сміються.

– А чого ви смієтеся?  В городі так і ходять. Там ніхто на роки не дивиться. І правильно роблять. Льоки понакручують, варги намалюють – куди там!  Не те, що ми:  вічно в роботі, захекані, затовчені, нема часу і вгору глянути.

Через вікно угледіла Варку. – Он ще одна дівка біжить. Бігає, як молода, курча ляга. І хто скаже, що у неї вже внуки?

Вбігла Варка, розпашіла чи то від морозу, чи від порання.

– Фу!  Аж зіпріла. Зараз вже будемо обідати.