– Знайшли, – ще з порога вигукнув учитель, якось повернувшись з чергової мандрівки по дитбудинках.

– Що знайшли? – Не відразу второпала дружина.

– Не що, а кого, – радісно потирав руки вчитель.

– Дівчинку знайшли. Викапана Христинка: і оченята, і волосся, – як близнючка. Ми ще не забули, якою вона була. От тільки, чи прийме Софія?

– Мала б прийняти. Може відживе молодиця. Бо жаль на неї дивитися.

– Ти не повіриш, як дівчинка схожа на Христинку. Просто диво якесь.

– А де ж її батьки?

– Обоє загинули на фронті.

– А може десь живі?

– Ні, ми з священиком ретельно все перевірили. Сирітка вона. Кругла сирота. І навіть родини ніякої не має.

– А де ж та дитина? Хоч би глянути.

– Священик до себе взяв. Їмость викупає, приведе до порядку, а завтра вже підемо до Софії. От тільки журюся, чи прийме.

– Якщо так схожа на її Христинку, то думаю, що прийме.

 

Зранку, коли дитина добре виспалася, пішли до Софії. Молодиця сиділа біля вікна, наче тільки їх і виглядала.

– Слава Ісусу Христу, – привіталися.

– Слава навіки, – відповіла. Тут-таки глянула на дівчинку – і очі їй заблисли сльозою, а потім якоюсь тихою радістю.

– Софіє, ми вам дівчинку привели, – тихо і якось непевно сказав вчитель.

– Чи приймете її за свою?

А священик докинув:

– Сам Бог посилає вам цю сирітку, щоб ви втішилися і стали її матір’ю.

– Це… Моя Христинка. Як тебе звати, маленька?

– Марійка.

– Марійка? А чому Марійка?

– Не знаю.

Всі якось знітилися.

– А може ти забула? Може ти Христинка?

– Ні, я Марійка.

– Нічого, я звикну, – сказала Софія. – Але іноді я можу назвати тебе Христинкою. Ненароком. Це нічого?

– Нічого. Христинка – гарне ім’я. У мене буде ніби два імені. Та?

– Так, моя хороша.

– А іграшки? – Спитала несміливо дівчинка, бо її оченята давно вже прикипіли до столика з іграшками.

– Вони тепер твої, – сказала Софія. – Тільки ляльку… А зрештою… Бери і ляльку. Тепер і вона буде твоя.

– Яка лялька! – Втішено і захоплено посміхнулася дівчинка. Вона сіла на стільчик, взяла ляльку на руки і так самісінько, як Христинка, стала легенько її колисати.

– Це мені Бог повернув мою Христинку. Зглянувся на мої сльози, – зі сльозами на очах сказала Софія. Чоловіки не знали, що Софії на те відповісти. І навіть священик не знав. Вони обидва дивилися на матір і доньку крізь поволоку сліз. На них ніхто не зважав. Їм пора було вже йти. І вони вийшли, не прощаючись, щоб не порушувати ту ідилію, ту Божу благодать, що відтепер оселилася в Софіїній хаті.

Софія ожила. Світ їй розвиднився. В очах прокинулося життя. Тепер вона мала для кого жити. У Софії знову з’явилася жага до роботи. Софія тепер дбала про дитину.

Біля криниці жінки її часом питали:

– Ну що, Софіє, не приходить більше Христинка?

– Ой, люди, встаю і лягаю – все Богу дякую, що повернув він мені мою дитину.

Жінки замовкали. Бо що мали казати?

Так і прожила Софія до глибокої старості. Доньку заміж видала, онуків дочекалася, тішилася ними. Могилку Христинчину доглядала, але залишилася у неї певність, що Бог зглянувся на її молитви і сльози та й воскресив її Христинку.

Замовкла Семениха. Вона закінчила свою незвичайну розповідь. Деякий час жінки також мовчали. Нарешті котрась зітхнула.

– Аж не віриться, що таке могло бути.

– В житті ще й не таке буває. Тепер може й ні, а колись… Бувало, як старі люди почнуть розказувати, то заслухаєшся та задумаєшся. Є що слухати і є над чим думати.

– Добре, жінки, – припам’ятала таки ж Семениха, – вже пізно. Пора нам. Нехай Степанида відпочиває.

– О, я б ще сиділа та й сиділа, вас слухаючи. І дивіться-но, як день швидко минув.

– А минув. Час не стоїть на місці. І ніхто його не може зупинити. Ніхто.

Жінки повставали, охаючи та розтираючи поперики, і почали прощатися. Степанида взяла лампу та й провела їх з хати. Надворі було місячно і морозно. Сьогодні Степанидина хата спатиме спокійно, не буде охати та стогнати. Степанида перехрестилася і подякувала Богу за прожитий день.

– З людьми воно якось легше і веселіше, – тихо сказала Степанида сама до себе чи до своєї хати та й стала стелити постіль. Вже надходила ніч і час було лягати спати.

 

Минали м’ясниці. Незабаром почнеться довгий зимовий піст перед Різдвом – Пилипівка. В останній тиждень м’ясниць перед постом і святкувалася Колодка. Чомусь у нас Колодку молоді не святкували. Святкували молодиці і навіть старші жінки, котрим ще не вишуміли з голови всякі витівки. Не були осторонь і чоловіки. Вони теж святкували разом з жінками. Бо як же без чоловіків? Тільки що з них толку? Однак вся підготовка лягала на жіноцтво. Спершу сходилися жінки, все готували, а вже потім чоловіки долучалися.

І наші гуденьчиці були не від того, щоб згадати, як воно колись було, і справити Колодку. Не з таким розмахом, як колись бувало, та все ж треба було трохи розворушитися, щоб менше крижі боліли. Вирішили починати з Варчиної хати. Хата простора, господиня моторна – ото й добре. Але на колодку всі Клопоти на господиню не лягали – так не годилося. Зранку сходилися всі жінки і починалося порання. Місили тісто на вареники, потім їх гуртом ліпили. Кожна демонструвала свій хист у ліпленні тих вареників. В п’єцу тим часом вже допікалися дві качки, голубці, смажилася капуста.

– Давайте ще зробимо «кручені» бараболі. Ото смакота! – Сказала котрась.

– Та куди вже стільки! Хто те все поїсть? Ви думаєте, що ви такі ж молоді, як колись? Та ще й з колишнім апетитом? – Сміялася Варка. – Завтра й так прийдете доїдати, бо хто ж все те з’їсть?

– Шкода, що чоловіків нема, – зітхнула Федора. – Хоч би один який завалящий знайшовся.

Жінки засміялися.

– Хто про що, а Федора про чоловіків.

– Чим горнець накипів, тим і смердіти буде.

– Е, баби, – заступилася за Федору Варка. – Що там не кажіть, а Федора таки має рацію.  А що ні? Старі! То й що з того, що старі? Можу забожитися, що, якби який завалящий хлоп трапився, всі відразу побігли б до дзеркала – видивлятися та чепуритися. А котра – так побігла б додому переодягатися. Бо вже жінка так створена – чи молода вона, чи стара. Що, я не правду кажу?

Сміються жінки, Варку хвалять за її веселощі та за гострий язик.

– І Семениха побігла б. Хіба ні, Семенихо?

– Ой, ні, я вже не побігла б. Відбігала своє.

– Ай-ай-ай! Чому там не побігла б? Не прибідняйтеся. Всі ми тихі та смиренні. І ми – зовсім не ми, і нічого нам не треба. А якби так… Подивилася б я.

– І не подивилася б, – ущипливо так Парашка. – І не подивилася б, бо й сама побігла б чепуритися та в дзеркало видивлятися.

Нестримний регіт.

– О, о, ще й не випили, а вже дурійка нападає. А що ж то потім буде? – Крізь сміх гукала Варка.

– Овва! Що буде, те й буде. А хто нам має що до розказу?

Це вже Федора набрала апетиту до веселощів.

– Так, жінки, – Варка в своїй хаті таки була за розпорядницю. – Все у нас готове. Зараз маршірен додому, порайте всю господарку, щоб потім мені не бігали, а десь так по обіді приходьте – і почнемо. А може котра якого діда приховала, приводьте. Думаю, не поб’ємося.

На тому й розбіглися, розсипаючи перли молодого сміху, забувши, що в кого болить.

А по обіді вже сходилися. Де там і впізнаєш! Причепурені, напрасовані, навіть напахчені (здебільшого «червоним маком», бо більше в сільському магазині нічого не було). Варка тішилася. Що не кажіть, а кожна хотіла ще бути гарною. Ну, нехай не такою, як у молоді роки, та все ж не гіршою за своїх ровесниць. А Семениха, Семениха! Як зняла свою кожушину, всі так і ахнули. На ній вишиванка – що тобі на дівці. Та яке там! Хіба дівки тепер мають такі вишиванки? І спідниця вишита, і корсетка. Жінки мовчали, не знали, що сказати, тільки дивилися на свою найстаршу подругу. Нарешті Варка спромоглася на слово.

– Часник вам в очі, сороки! Ще зурочите. Ну, Маріє… Ви нас всіх заткнули за пояс.

Аж сльози блиснули у Варчиних очах.

– Дайте я вас розцілую. Аби ви здорові були.