– Ет, нічого ви не розумієте. Наша жінка до роботи якась така запопадлива! Треба – робить, а не треба – також робить. Ніколи наша жінка не сидить, нічого не роблячи. От чого воно так?
Семениха аж шити перестала. Все зачудовано дивилася та й дивилася на Варку: що це з нею сьогодні?
– Варко, схаменися, – ледь посміхнулася. – У тебе доньки є, котрійсь дасиш.
– А воно їм треба? Там вже стільки того купованого, що не знають, куди складати. Закине кудись те рядно – та й не згадає. А це ж такий труд.
– Ти, Варко, не маєш рації, – посерйознішала Федора. – Тепер і за кордоном ручну роботу цінять. О, ще й як цінять!
– Може й цінять. Тільки не в нас.
– А що наші жінки роботящі – то правда. Других таких нема. Думаю, це тому, що вони – господині, яких по світах не знайдеш.
– От я і думаю, – махнула починком Варка, – кому б це господиньство трохи передати. Вже б пора. А нема кому. Нікому такий спадок не треба. Дочки вже стали міщанками, їм того не треба, вони живуть зовсім іншим життям. Внучки про таке і слухати не будуть, а на бабу свою будуть дивитися, як на стару дивачку. А знаєте, шкода. Не себе шкода, не свого труду, а ремесла нашого шкода, любові до нього. Ми все життя з тим жили, а тепер все це наче нікому не потрібне. Занепадає все наше ремесло, все наше рукоділля. От Семениха. Шиє, вишиває. Та так, що ніхто другий так не втне. А кому передасть свій талант? Кого навчить? Нема кого вчити. От що болить.
– Колись, Варко, повернуться часи. Оцінять наш труд, нашу майстерність. По клаптиках будуть визбирувати вишиття нашої Семенихи. Правда, правда. Тільки нас вже не буде.
І нікому буде навчити молодих, як прясти, як ткати та як вишивати.
– Ой, Парасю, не віриться мені, що колись таке буде, – сумно посміхнулася Варка.
– А я тобі кажу, що так буде. Тільки шкода, що ми вже того не побачимо.
– Ви знову про сумне? – Посміхнулася Семениха.
– Чому про сумне? Навпаки. Я кажу, що труд наш колись поцінується. Це не сумне.
– Але тоді нас вже не буде, а це, що не кажіть, сумно.
– Якщо вже Семенисі сумно, тоді я мовчу, – зауважила Варка.
– А що Семениха? Ви думаєте, що мені хочеться вмирати? Просто розумієш, що мусиш, бо інакше не можна. А воно ж то нікому не хочеться, хоч і стара людина.
– А я думала, з вашою вірою…
– Так, віра допомагає. Однак вмирати ніхто не хоче. Та від смерті рятунку нема. Смерть найсправедливіша на світі: нікого не милує – ні бідного, ні багатого. Та добре вже, кидаймо про сумне. Хоча історія, котру я вам зібралася розказати, теж не вельми весела.
Всі затихли, бо Семениху любили слухати. Вона вишивала слова так самісінько, як свою вишиванку.
– Це ще я мала була, – почала Семениха свою розповідь. – Жили ми тоді з матір’ю в одному невеличкому селі на Полтавщині. Недалеко від нас і жила Софія. Жила одна собі.
Мама її рано померла, то Софія сиріткою по наймах тинялася: в кого дитину бавить, в кого товар пасе, а кому город порає. Вправна дівчина була. Ніхто й не насварить, бо нема за що. Хатину свою мала, мала й поля шматок, десь зо дві десятини. Як подорослішала, то й стала нивку свою обробляти. Та ще й у людей за сніп заробляла. Яка робота траплялася, за те й бралася. Дуже роботяща дівчина була. Всі хвалили Софію, та ніхто не сватав. Раз те, що сирота була, не з багацького роду. А друге те, що вроди їй Бог не дав. Негарна. Хоч і кажуть, що красу на тарілці не краяти, та все ж, коли дівчина не вродлива, то ніхто на неї і не лакомиться. Ще й сумна якась Софія завжди: не посміхнеться привітно, не заспіває, як ото дівчата. Отак непомітною такою й жила. Вже її ровесниці й заміж повиходили, вже й дітей бавлять, а Софія в дівках сидить. Вже й не дружчить ні в кого – років набігло.
– Так і посивіє в дівках наша Софія, – шкодували жінки.
– То вже кому яка доля судилася. І роботяща, і все у неї до ладу, а от…
Та якось до нашого села прибився захожий чоловік. Звідки він до нас прийшов – ніхто його про те не питав. Майстер був на всі руки: робив людям серпи, ножі, вставляв вікна, на столярці знався – словом, потрібна людина на селі. Так і прижився. А що таке самотній чоловік? Чого він вартий? Без пари воно самі знаєте як. От став той чоловік до дівчат та молодиць придивлятися. А їх – що квіту навесні: і молоді, і старші, і високі та стрункі, і низенькі та повновиді – на всякий смак. Придивлявся він, придивлявся та й вибрав Софію. Всі здивувалися, а чоловік той казав, що другої такої роботящої дівчини нема на селі. Помітила Софія його небайдужий погляд та й розцвіла під тим поглядом, наче аж погарнішала. Весною і сухий пеньок деревом стає. Приглядався той чоловік до Софії, у людей про неї розпитував. Та про Софію ніхто поганого слова сказати не міг.
Восени і посватав той чоловік Софію, а вона й рушники подала. Все село тільки про них і говорило. Весілля було невеличке, не дуже бучне. Бо звідки ж тих грошей набрати? За Софію всі щиро раділи. Навіть найгостріші язики не знаходили, що про неї сказати.
От і зажили. Обоє працьовиті – то й все у них до ладу. І стару хату причепурили, що як нова стала, і Софія весела та усміхнена по селі ходить, всі на неї дивуються. А що вже метка та вправна, то все аж горить в її руках. Все вона встигає: і в хаті, і на городі, і в полі, ще й у людей заробить. Чоловік жінкою не нахвалиться, Софія чоловіком не натішиться. Отак би й жили душа в душу. Через рік і дитинка знайшлася, дівчинка, Христинкою назвали. Радості стільки. І колисочка різьблена, і стільчик з лози виплетений – живи та радій, та дитинкою тішся. Та лихий не дрімає. Він не може бачити, коли люди щасливо та у злагоді живуть і Бога славлять. Таки щось придумає, аби спокійне людське життя збаламутити. Майстровому чоловікові на селі часто доводиться по людських оселях ходити, щось там ладнати та лагодити: чи вікна, чи двері, чи з меблів щось поламалося – скрізь майстра треба. А у нас як ведеться? Зробив чоловік свою роботу – а йому й могарич на стіл. Може воно й не зле, та коли в кожній хаті могаричі ставлять, це до добра не доводить. Спершу ніби нічого, а потім так розпився чоловік, що спасу нема.
Софія вже і просила його по-доброму, і сварилася – нічого не допомагало. Врешті-решт набридло їй таке життя і сказала вона своєму чоловікові:
– Або кидай горілку пити, або йди собі, куди знаєш. Як з таким жити, то краще вже самій.
– А дитина? – Тільки й спитав.
– Я дитині дам раду і без тебе. Це краще, ніж мати перед очима батька-п’яницю.
Чоловік той був розумний, тільки-от від горілки відмовитися не міг. Легше йому було з жінкою та дитиною попрощатися. Зібрав, що мав, зітхнув, поцілував дитину та й пішов, спустивши голову. На прощання лише сказав:
– Ти, Софіє… Не май на мене зла.
– Не маю, – тихо сказала Софія. – Іди з Богом.
І він пішов – як у воду канув. Ніхто про нього більше нічого не чув. Софія трималася, доки чоловік ще був у хаті, а як вийшов, то й залилася слізьми. Довго плакала так, побивалася, картала себе:
– А може я поспішила? А може не треба було так? Може б ще було почекати? А чого чекати? Хіба ж я з ним не говорила? Хіба ж не просила його опам’ятатися?
Отак плакала Софія. І ще не раз заплаче, і ще не одну ніч в сльозах проведе. Та мусила жити, бо ж була дитина. І всю свою любов віддала Софія маленькій Христинці.Кожна мати любить свою дитину, але так, як любила Софія свою маленьку донечку, не любив мабуть ніхто. Вона в неї і розумна, і найкраща, і оченята до образів підіймає, і рученьки для молитви складає – словом, солодка втіха для матері. А що вже тих одяганок для дитини, а що вже тих іграшок! Боже ти мій!
Росла Христина. І вже любила бавитися тими іграшками, що всі дивувалися. І спати їх клала, і пеленала, і годувала. А найулюбленішими її забавками був пухнастий песик Пуня, котик Муня і велика лялька у весільному вбранні. Тоді таких ляльок не було ще ні в кого. Цю ляльку подарувала Христинці Софія, коли дівчинці виповнилося п’ять років. Це була її найулюбленіша іграшка. Коли до Христинки приходив хтось з дітей, дівчинка охоче давала їм побавитися своїми іграшками, могла навіть щось подарувати, можна було навіть побавитися з песиком Пунею і з котиком Мунею, але ляльку-наречену Христинка нікому до рук не давала.
– Вона не хоче, – казала дівчинка.
– Чому не хоче? – Дивувалися діти.
– Не знаю. Не хоче – і все.
– А як вона може не хотіти, коли вона – лялька?
– А ляльки, як ми. Нам також часом чогось не хочеться.
– А Пуня хоче, щоб з ним бавилися?
– Пуня хоче. Він же песик, а песики таке люблять. Аби тільки їм не робили боляче.
І лялька-наречена, прибрана і гарна, сиділа собі на столику і гордо дивилася на світ.
Коли Христинці минуло шість років, сталося лихо: дитина важко захворіла і невдовзі померла. Це було страшне горе для Софії. Таке страшне, що, здавалося, Софія його не переживе. Сусіди порядкували в хаті і надворі, готували, як собі знали, поминальний обід. Софію нічого не обходило. Вона сиділа біля доньки, бліда і закам’яніла, не плакала, не голосила і навіть не молилася. Мовчала. І те її мовчання було страшніше за смерть.
– Якби вона заплакала, їй би легше було, – шепталися жінки, та в голос ніхто нічого не казав. Бо що казати? Розраджувати? Співчувати? Порожні слова. Бо як можна розрадити матір, що втратила дитину?
– І за що її так тяжко Бог покарав? – Зітхнула котрась з жінок, але відповіді не було.
Поховали Христинку. Софія й на цвинтарі не плакала. Прийшла додому, сіла в кутку та сиділа. Не їла, не плакала, ні з ким не розмовляла. Була, як нежива. Здавалося, що разом з Христинкою поховали і Софіїну душу, а тіло навіщось тут зоставили, щоб сиділо воно у кутку і чекало своєї смерті.
Потім Софію таки поклали в лікарню: боялися, щоб нічого собі не заподіяла.
Вийшла з лікарні бліда і мовчазна. Відразу ж пішла на цвинтар. Впала на могилку своєї доньки і аж тепер заплакала. Плакала довго і невтішно, здавалося, хотіла вилити всі свої сльози, що назбирувалися десь там на дні. Багато їх там вже назбиралося і мали тепер всі вилитися, бо з ними вже не сила було жити. І без них також…
Жила Софія. Чи жила? Й сама того не знала. Щось їла, щось пила, щось навіть робила. А могла просто сидіти і годинами дивитися на столик, де так самісінько лежали Христинчині іграшки. Сумно дивилася на них Софія і їй здавалося, що на стільчику біля столика сидить її маленька Христинка. Сидить і посміхається.
Якось одної місячної ночі Софія прокинулася, наче від якогось поруху. Їй здалося, що, окрім неї, в кімнаті ще хтось є. Ніч була ясна. Місяць висвічував доріжку до Христинчиного столика. Софія глянула туди – і вся стерпла. На стільчику сиділа… Її Христинка, її маленька донечка. В таке важко було повірити, але Софія чітко бачила кожну рисочку на її обличчі, кожну складочку на її білій сукні. Христинка тримала на руках свою улюблену ляльку. Вона то легенько поколисувала її, то пальчиком торкала ляльчині повіки і посміхалася. Часом гладила песика Пуню, котика Муню, але вся її увага належала ляльці. Софія боялася поворухнутися, щоб не злякати, не сполохати видіння.
«Ангеляточко моє ясне, донечка моя, – подумки казала Софія. – Ти скучила за домом і прийшла. І Бог дозволив тобі прийти, бо він не міг тобі відмовити».
Так думала Софія. Думала мовчки. Христинка в її бік не дивилася. То й добре, бо вона побачила б, як з материних очей котяться та й котяться сльози, а Софія не важилася їх витирати, щоб не сполохати її, свою Христинку, своє маленьке агнелятко.
Перед самим світанком дівчинка зникла, наче розтанула. Софія ледве погамувала переляканий крик. А потім довго молилася перед образами, дякувала Богу за те, що послав їй таку відраду – побачити свою дитину.
Софія з нетерпінням чекала наступної ночі. Та цього разу Христинка не прийшла.Софія не спала аж до ранку – боялася, щоб не проспати. Вона чекала, що її донечка прийде. Не прийшла. Чи щось наполохало її, чи може не дозволено отак, коли заманеться, приходити в цей світ. Хто знає. Невиспана Софія ходила цілий день, як сновида. Купила найкращі цукерки і фрукти. Все поставила на Христинчин столик. А раптом їй захочеться? Тієї ночі либонь-таки Софія задрімала. І раптом прокинулася, сама не знаючи від чого. Гарячково глянула – є! Сидить її донечка, іграшками бавиться і посміхається. Пошелестіла цукерками, але не з’їла жодної. Вона бавилася, а мати дивилася на неї і плакала, плакала. Знову перед світом зникло видіння. Ні, не видіння. Це була Христинка. Софія бачила її. А може треба було покликати? Софія б і покликала, та боялася, що дівчинка могла б злякатися та й зникнути. А Софія того не хотіла. Та спокуса була надто велика. Ні, наступного разу вона її таки покличе.
Пішла до криниці по воду, а сусідки питають:
– Чи ви, Софіє, здорові?
– Та ніби здорова.
– Чомусь бліда така, наче замучена чи невиспана.
Ще жінки підійшли. А Софія й розказує, та радісно так:
– А до мене, людоньки, вже кілька ночей Христинка моя приходить.
– Як приходить?
– Отак приходить. Сідає коло столика, бавиться, ляльку свою на руки бере, колише її.
– Треба було ту ляльку їй у домовину покласти.
– Бачите, ніхто не додумався.
– То, Софіє, недобре. Треба до священика піти – може що порадить.
– Що до священика? Свяченим маком хату обсипати. Можна й могилку.
– А я б не так сказала. Софії треба до лікаря піти. Це, Софіє, хвороба. Треба лікуватися.Може лікар скаже в лікарню лягти чи в санаторій який поїхати.
– Свяченого маку, лікуватися. Що ви таке говорите? Від чого лікуватися? Щоб моя Христинка до мене не приходила? Самі подумайте, що ви таке кажете. Як я можу кудись піти зі своєї хати? А якщо донька прийде? Прийде – а в хаті нікого. Як їй буде? Якщо це хвороба, тоді я люблю свою хворобу. Ви не вірите? Це тому, що ваші діти живі.
Жінки зачудовано дивилися на Софію і не знали, що їм думати. Як це можна любити свою хворобу? А виходить, що можна.