Жінки трохи повагалися, бо, щоб таку пісню заспівати, треба було мати відвагу. Семениха співала рівно, розлого, наче нічого на світі не боялася. А вона й справді не боялася. Чого їй вже боятися?  Жінки одна по одній долучалися до пісні, і вона зазвучала широко, повноголосо, аж мороз поза плечі брав.

 

Не мала сили боронити.

Не мала сили, бо стара.

Кати злетіли, мов ті круки,

і закували юнака.

І закували у кайдани,

стиснули руки у замки,

і забряжчав я кайданами,

кати промовили: «Вже йди».

І на відхід я попрощався:

«Прощай, родинонько моя!

Прощай, рідная Україно,

більш не побачу тебе я».

Навколо села червоніли,

навколо села розляглись.

Сини рідної України

на три дороги розійшлись.

І розійшлись на три дороги,

а з тих доріг на три стежки

і манівцями так мандрують,

неначе блуднії сини.

 

Закінчили пісню та й замовкли. Після такої пісні й говорити не хотілося. І наче й не було про що.

– Щось ми сьогодні сумні та невеселі, – тихо сказала Варка. – І пісні наші такі ж. Так ми й Степанидину хату не розвеселимо. Буде вона по ночах стогнати та охати.

– А звідки знаєш? – Здивувалася Степанида.

– А ти думаєш, я в такій хаті не жила?  Жила, Степанидо, тому й знаю. Це вже потім я на нову хату спромоглася. Тьху!  Знову про сумне!  Давайте вже щось розказувати, бо на  веселу пісню ми так і не розколишемося.

– То й справді, давайте щось розказувати, – заворушилися жінки.

– Сьогодні я почну, – обізвалася Степанида.

– Почекай, Степанидо, – махнула веретеном Варка, – перше хай Парашка розкаже про скупого крамаря. Що там з ним було. Бо минулого разу ми вже не мали часу слухати. Що  там, Парашко, було з тим скупим крамарем?

– Дивися, і запам’ятала. То й розкажу.

Жив собі один крамар. А колись як було?  Як крамар – то і жид.

– Нібито тепер не так самісінько.

– Тихо, баби, не перебивайте. Хай розказує.

– Був той крамар дуже багатий. Страх, який багатий. Правда, було й для кого багатіти: п’ять дочок мав той чоловік.

– А жидівські сім’ї всі були багатодітні. От хто про свою націю дбав.

– Тсс!  Сороки!

– Який був багатий, такий же був і скупий. Вже всі з нього сміялися. Ходив абияк, їв абищо – все гроші та золото складав. Вже стільки його мав, що, мабуть, і сам йому рахунку не знав. А може, що й лічби такої тоді не було. І все в хаті тримав. Не довіряв ні банкам, ані ніяким схованкам, ані навіть тому, щоб в землю його закопати.

– Ні, – казав, – нехай мене гріє. Нехай мої очі на ньому відпочивають.

Та, видать, ще чиїсь очі на тому багатстві відпочивали. А був той крамар такий скупий, що щкодував навіть гасу для лямпи. Ну влітку ще сяк-так обходилися, а взимку мусили разом з курми спати лягати.

– Та хоч свічку яку дай нам засвітити, – благала жінка. – Доньки вже дорослі, а мусять лягати зарання, як маленькі діти.

– Нехай лягають. Нема чого гас та свічки переводити.

– А як наші доньки заміж повиходять?  Хто їх бачить поночі?  Та через тебе ні вони нікуди не йдуть, ні до нас ніхто не приходить, бо ні пригостити, ні навіть лямпу засвітити.

– Заміж?  Овва!  Прийде пора – повиходять. Ще й як повиходять. Такі багаті наречені ще б не повиходили!

Отак і жили. Нікого не слухав крамар. Жив, як собі знав. Та хтось вже добре вистежив, як він живе і де що ховає. Одного зимового вечора прийшли до крамаря злодії. Самі й двері відчинили – та й ну крамареві багатства з хати виносити.

– Ой вей! – Закричав господар, а за ним його жінка. Посхоплювалися дочки та й собі в крик. Гвалту – повна хата. За тим гвалтом і не чути нічого.

– Лови їх, – гукає крамар. А кого ловити?  Як ловити, коли нічого не видно?

– Зловила!  Зловила! – Гукає одна з дочок.

– Та то ж я!  Ти що! – Гукає друга. Доки в хаті стояв гвалт і метушня, злодії все крамареве добро й повиносили. Всі дивувалися, як же вони навпомацки всі гроші та все золото з хати повиносили?  Хтось вже добре мусив знати, де що лежало. Підозра була на наймитів. Та як докажеш?  Не впіймали.

Збіднів крамар. Коли то він ще знову розбагатіє?  Зате тепер хата в нього допізна вогнями світилася. Бо що вже шкодувати за тим, чого нема?  От і кажуть тепер інколи: щоб тобі так не було, як тому скупому крамареві.

– А мені й не шкода, – сказала Варка. – Такому скупому так і треба.

– Та ні, Варко, однак шкода. Людина дбала, старалася, а хтось нетрудний прийшов та й поживився. Шкода.

– Та то ж жид.

– Е, дівчата, так не кажіть. Серед жидів, скажу я вам,  є дуже добрі люди. Не раз і виручали, і помагали. А як подумаю, скільки то їх у війну загинуло, то аж страшно, аж туга душу обіймає. І діточки маленькі!  Що вони кому винні?

– Ти, Парашко, знову на сумне повернула. Що з нами сьогодні?  Розказуй, Степанидо.Може твоя розповідь веселіша буде. День сьогодні хмарний, то й настрій у нас такий, хоч викинь. Скоро, либонь, сніг повалить. Дивіться, яке небо.

– Що ж, на те й зима, – заспокійливо так сказала Семениха. – Розказуй, Степанидо.

– Як ото була я молода, то все на заробітки їздила. Тоді не було такої моди, щоб за кордон їхати. А що вже по Україні, то де я тільки не була.

– А багато заробила? – Не втрималася котрась.

– Ага, заробила. Поперек болить, ноги крутить, – ото й заробила. Та треба було якось жити.Я все більше на Донбас їздила. Там завжди робочі руки потрібні були. Умови були такі, що нехай Бог боронить. Але щось платили. Як їздила на заробітки, то жила все більше по гуртожитках. А вже потім надумала я якось в гості до приятельки поїхати. Бо ж, коли разом робили, то й гуртувалися. На Донбасі, скажу я вам, люди непогані. Щирі, подільчиві. Одна біда:  чоловіки багато п’ють. Та й жінки декотрі…  А головне – це не  вважається великим гріхом. От приїхала я до своєї приятельки. Жила вона в шахтарському селищі, що більше було схоже на містечко. І будиночок у неї був власний. Ошатний такий, на кілька кімнат, з двома верандами. У нас тоді ще таких не ставили. От зустріли  вони мене з чоловіком, походили ми скрізь, я подивилася, як там люди живуть – цікаво. А тут і вечір. Постелили мені у найбільшій кімнаті, де гостей приймають. Чисто, затишно, по вікнах вазонки. Натомилася я за цілий день, та й дорога… Словом, заснула я, лиш тільки до подушки доторкнулася. Сплю я. Коли вночі чую крізь сон – дитина плаче. Аж прокинулася я. Слухаю – плаче. Так здається, що тут в кімнаті плаче. Злякалася я, аж заклякла. Що за лиха мати?  Звідки тут могла взятися дитина?  В господарів таких маленьких дітей не було. Їхні діти вже повиростали та й роз’їхалися. І сусідів близько не було. Завмерла я та й вже не спала. Аж як стало розвиднятися, перестала плакати та дитина. Тоді і я ще задрімала. Прокинулася я – та й мовчу, нічого не кажу, бо й не знаю, що казати. Ще подумають, що я якась хвора. При сонці вже й сама собі не вірю, що таке могло бути. Але ж не причулося мені і справді. Цілу ніч десь тут у хаті плакала дитина.

Дочекала я вже якось до вечора та й з острахом знову лягаю спати у тій самій кімнаті. Дивом заснула швидко, бо ж таки невиспана була. Серед ночі знову прокинулася.Плаче!  Плаче дитина!  Я не витримала, встала і засвітила світло. Плаче!  Дослухаюся – в одному куті. Плаче – аж заходиться. Помолилася я та й лягла. Спала чи не спала, а вже  до ранку якось дотягнула. А вранці й кажу:

– Послухайте, люди добрі, я вже не знаю, що там і як, але вночі у вас он в тому куті плаче дитина.

– Так, я знаю, плаче, – спокійно так каже моя приятелька. – То нехай собі плаче. Може, десь там поховане було, а ми на тому місці хату поставили. То що мені тепер хату  валити? Нехай плаче. Може якась сучка родила та й закопала без попа та ще й може нехрещене. То що я тепер маю робити?  За чужий гріх каратися?  Ми там не спимо. А хто з приїжджих  там спить, то як хто:  хтось і уваги на те не зверне, особливо чоловіки, а хто, як ото ти, помітить. А що робити?

Мене таке дуже здивувало.

– Ну як ви так можете жити?  Треба до священика піти, розказати йому, то може щось порадить. Може панахиду відправить чи ще що – вони знають. Страшно ж так жити. Хто знає, що таке сусідство в дім може принести.

– Ото ще!  Буду я йти та позоритися!  Потім тільки й балачки буде, що про нас та про нашу хату. Ні, нехай вже краще буде так, як є. Нехай там плаче.

Але, на щастя, її чоловік, що мовчки слухав нашу розмову, раптом став на мій бік.

– Ні, Машо, ти не права. Таки треба йти до попа. Нехай Стьопка і піде. Вона знає краще від нас.

Це він мене Стьопкою називав.

– Нехай піде, – каже, – бо ти ніколи не зберешся. Нехай піп відправить що там треба, а ми й заплатимо. А то і справді якось недобре виходить. Буває ж таке, що в нас ночують чужі люди. Що вони про нас подумають?  Може й не скажуть нічого, а подумають. А колись і внуки приїдуть. Як ми їм пояснимо?

– То про мене, нехай Степка йде до попа, коли їй нічого робити. Бо мені якось байдуже.

Я почувалася ні в сих, ні в тих. Господині байдуже, а мені що, найбільше треба?  Ще й так неприязно вона до того поставилася.

«Ет, – думаю, – коли вам так добре, то мені й поготів. Ще день чи два – і я поїду собі. А вам нехай плаче те нещасне дитя, що не має, біднятко, спокою».

І була б не пішла до священика. Та якось, коли приятельки моєї  вдома не було, її чоловік підійшов до мене і попросив:

– Ти, Стьопо, таки сходи до попа. Не дивися на Машу. Їй якось однаково. А воно ж таки недобре.

– Звичайно, що недобре. Але, коли Маша не хоче, то як мені йти?  Це ж не моя хата, а  ваша. Я ж тут не хазяйка.

Вже не знаю, як той чоловік говорив з тією Машею, але другого дня вона сама попросила мене, аби я таки пішла до священика.

– Бо я буду збиратися, вибиратися і таки не піду. Я щось до них не дуже. Та й до церкви, якщо чесно, я не дуже вчащаю. Ну там на Великдень та на Різдво піду, а так…  То ти вже сходи до попа. Ти в тому більше знаєш.

І я пішла. Йшла і не знала, як маю себе повести і що маю казати. Та мені повезло: священик був з наших країв. Аж наче втішився, що землячку зустрів. Поскаржився, що  важко йому тут працювати.

– Люди тут зовсім не ті, що в нас. І українці, а не ті. Такі випадки, як ви ото розказали,  бувають. Не часто, але бувають. Очевидно, так і є:  похована там дитина. Як похована?Просто закопана. Без молитви, без погребу, а може й без хреста. От і плаче. Прийдіть завтра  за мною, щоб я їхню хату не шукав. Я прийду. І дякую вам, що звернулися. Тут  люди здебільшого байдужі до таких речей. Та й до віри не дуже ревні, якщо по совісті казати. Та моя справа – якось їх навертати до Бога. Роблю, що можу, стараюся.

Привела я їх з дяком. Зробили вони, що було треба:  панахиду відправили, освятили хату всередину і знадвору – та й пішли.

Тієї ночі я спала спокійно. Дитина не плакала. Чоловік вже так мені дякував, що я визволила їхню хату від того, чого нам не дано зрозуміти. Незабаром я звідти поїхала і вже потім ніколи не бувала в тих краях.

– Бачите, як воно є, – тихо сказала Парашка. – Не все людина знає. Та й не може знати.

– Але мусить задумуватися, що воно й до чого, а не жити, як той бур’ян, – розважливо сказала Семениха. – Плаче дитина – то нехай собі плаче. Якби Степанида не привела священика, плакало б те дитя мабуть і досі, без погребення лежачи. А може й без хрещення.

– Як тій твоїй приятельці таке душу не краяло? – Обізвалася Федора.

– Не краяло. Чоловік той якось більше тим переймався.

– Ні, баби, як собі хочете, а у нас люди якось більше до віри тягнуться, – резюмувала Варка. – Де б у нас яка господиня таке терпіла і нічого не робила?

– Так, Варко. Але у нас радянська влада ще не так довго, ще не встигла з людей все вичавити. А там вже давно своє правлять.

– Тсс, Семенихо. Таке казати – краще промовчати.

– Федоро, те й так всі знають. Я нічого нового не сказала.

– Знають, звісно, але…

– Та тут самі свої. Кому ти тут не довіряєш?

– Та всім я довіряю, але… Береженого і Бог береже. Та я не про те хотіла. Колись і я наїздилася по тих краях. Тепер вже не їжджу. Хай йому грець… А колись…  Закинула мене якось доля в одне село, таки ж там, на Донбасі. Мала там товаришку. Власне, вона з наших країв. Так доля скалалася, що туди її закинула. Ми з нею разом до школи ходили, всі свої дівочі секрети одна одній довіряли. Кликала мене та й кликала, аби я приїхала.От якось я і зібралася. Господарка в неї гарна:  хата велика, мурована, тоді ще у нас таких не ставили. Хлів, комора, літня кухня, садок, помпова криниця під хатою, – словом, все до ладу – замилуєшся, на таке дивлячись. Літо було, стояла спека. Я й кажу Олені:

– Не стели ти мені в хаті – в хаті душно. Я собі ляжу в літній кухні.

– Ну що ти! – Запротестувала  Олена. – Як таке можна!  Ти ж гостя.

– Та яка я там гостя?  Хіба забула, як ми з одної миски борщ їли?  Канапа є. Чого не спати?   Тут не так спекотно.

Постелилася я та й лягла. Коли чую вночі – хтось торсає мене за плече. Я подумала, що  Олені щось треба. А спати хочу так, що очей не  можу розплющити.

– Чого тобі, Олено? – Мурмочу крізь сон. І раптом чую чоловічий голос.

– Це не Олена, це я.

Отут мій сон миттю пропав і я розплющила очі. А темно – хоч очі виколи. Там ночі якісь темніші, ніж у нас. Чи то може саме так випало. Нічого не бачу, тільки якусь сіру безформену масу. І вона ворушиться.

– Ти хто? – Питаю, а в самої зуб на зуб не попадає.

– Я?  А хіба ти ще не догадалася?

– Ні, – кажу, а язик, здається, до горла присох.

– Я тут господар.

– Господар? – Перепитую і ще більший страх мене розбирає. Знаю, що Олена овдовіла.Чоловік її давно помер.

«Невже, – думаю собі, – покійник прийшов?»

А в голос кажу:

– Всяк дух Господа Бога хвалить.

Мовчить, вражина. Хочу перехреститися – руки не зведу. Як у страшному сні. Мовчу я.Більше з тією нечистю не розмовляю. А воно й каже:

– Чого розляглася на чужій канапі?  Своєї вдома не маєш?

Мовчу. Бо ж якби воно відповіло:

«І я хвалю», тоді б ще якось, а так…  Мовчу. А воно каже:

– Я знаю, що ти приїхала. Олені такі гості не потрібні. З хрестиком…

«Так ось що йому заваджає. Мій хрестик!»

А руки й далі звести не можу. Давай подумки «Отче наш» читати. Мовлю «Отче наш» – а мені легше, легше, вже й руку звела, перехрестилася – і воно кудись поділося, тільки невиразне мурмотіння чути. Нехай Бог боронить і заступить, як тоді злякалася.

Встала я вранці сама не своя. Вже й не знаю, чи відразу їхати мені додому з такої гостини, чи до сусідів на ніч проситися. Мовчу я, нічого не кажу. А сама невиспана та  якась наче розшарпана. Помітила те господиня та й каже:

– Я забула тебе попередити… У мене домовичок живе. Істота безобідна.

– Нічого собі безобідна!  Я ледве не вмерла від страху.

– Що, може приставав? – Та й засміялася. – Він такий. Він молодиць любить.

– До лихої матері такого приставальника. Нехай би тільки спробував. Та я б йому…

– Не треба з ним сваритися, бо потім може бути кепсько. З ним краще бути по-доброму.

– По-доброму? – Набираю злості. – Як з ним по-доброму, коли йому мій хрестик не подобається?

– За хрестик щось казав?

– Казав. Як би не казав?  Казав, що тобі не треба таких гостей, що хрестик носять.

– А ти б зняла хрестик. Нехай би заспокоївся. Що ж тут такого?

– Щоб я із-за якоїсь нечисті хрестик знімала?  А не діжде зла личина.

– Ну чого ти. Це таке собі безневинне створіння.

– Послухай… Все, що проти Божого хреста, – все це не від Бога, а значить – від лихого. Як ти з тим живеш? Як з ним миришся?

Зітхнула моя товаришка.

– Я його купила разом з хатою. Це надбання попередніх  господарів. Я спершу плакала, а потім змирилася. А що мала робити?  Зла він мені не робить, часом щось і помагає. Ми з ним мирно живемо.

– Мирно живеш?  З нечистим? Ну знаєш!

– Ну чого ти так?  Багато в кого є домовики – і нічого. Ніхто не вважає їх злою силою.

– Ну, ти собі як хочеш, а я сьогодні їду додому.

– Ну що ти!  Як же так ?  Ми з тобою ще й не набалакалися.

– Чого ж ти мене про таке не попередила?  Я б і не приїжджала.

– Із-за такої дурниці?  Ти просто смішна.

– Нічого собі дурниця!  Ти б мала з кимось порадитися:  чи з священиком, чи зі старшими людьми – як того лиха позбутися, а ти з ним миришся. Ні, я їду. Сьогодні ж.

– Почекай. Я його насварю, щоб він до тебе не ліз.

– То ти з ним ще й розмовляєш?

– Аякже!  Я тобі скажу, що мені з ним навіть веселіше. Все ж не сама.

– То завела б собі кота чи собаку.

– Він любить тільки чорних котів і чорних собак. А я таких не люблю.

– Я б ще його слухала, що він любить.

– І я спершу не послухала. То поздихали:  спершу здох кіт, а потім і пес.

– А ти кажеш – безобідне. А я тобі ще раз кажу: що проти Божого хреста, те й лихе.

Поїхала я від неї того ж таки дня. Вона, звісно, образилася. З того часу ми більше не переписуємося. А колись же були найкращими та найближчими подругами. От як воно буває.

– Я про домовиків чула, та, Слава Богу, не бачила. Свят! Свят! Свят! – Захрестилася Парашка.

– А кажуть, що вони, коли люблять господиню, то й по господарству їй допомагають:  прибирають, посуд миють, а може й ще чим-небудь допомагають самотній жінці, – засміялася Варка.

– Нехай Бог боронить і заступить від такої допомоги, – звела очі до образів Семениха.

Степанида встала.

– Ну, кидайте, дівки. Я грію обід.

Всім навіть трохи цікаво було:  як це їх Степанида прийматиме, що не мала великих достатків.  А обід був поживний, розкішний, як на ті часи, а головне – смачний. Росіл з курки, домашня локшина, курка, що варилася в росолі, відбита та обсмажена в сухарях.А пампухи які!  А узвар!  Всі хвалили Степаниду, а вона цвіла від тих похвал, як дівчина на заручинах. Степанида знала,  що її хата сьогодні не охатиме і не стогнатиме. Стогнатиме хіба що Степанида, бо в неї болітимуть крижі.

Пообідавши та розігнувши трохи спини, жінки по якімсь часі знову взялися  до роботи.

– От скажіть мені, люди добрі, – озвалася Варка. – Чому наша жінка все собі якоїсь роботи  шукає?  Розказували, що за кордоном жінки живуть зовсім інакше. І молоді, і старі шукають, куди б їм піти чи поїхати для розваги, для відпочинку. А ми?  Все життя, як  рабині. Самі собі шукаємо роботи. Ну скажіть ви мені, ради Бога, навіщо я пряду ту вовну?  Навіщо?

– Напевно, щось хочеш з неї зробити, – серйозно сказала Парашка.

– Правильно. Хочу зробити вовняне рядно. А тепер скажіть ви мені, чи в мене тих ряден  мало?

– А хто тебе знає, скільки в тебе тих ряден? Хто їх лічив? – Засміялася Федора.

– Так я вам скажу. Повно в мене тих ряден. То вже характер у мене такий дурний:  ще одне!  А навіщо? – Хтось би спитав. Ні, ви мені скажіть:  навіщо мені ще одне рядно?

– Ти що, Варко, випила зайве?   Чи це тебе Степанидина наливка так розібрала? – Сміялася Федора.

– Навіщо їй це рядно!  Як робиш, значить, треба.