-Та й витерла сльозу. Варка мотнула головою і заспівала:

 

На Колодку ходила,

щоб капуста родила,

а з Колодки йшла,

щоб капуста росла.

Слава тому гончарові,

що наробив макітер.

Як би милий був здоровий,

він би мені маку втер.

Прийди, прийди, в дома буду,

із спідниці зроблю буду,

із запаски зроблю двері,

щоб ходили кавалєри.

 

– Ну ти, Варко!  А щоб тобі! – Сміялася Парашка. – Тебе і роки не беруть, і нічого тобі не робиться.

– А що мені має робитися?  Нехай моїм ворогам робиться. Тим, хто горілку не п’є.

– А хіба в тебе, Варко, є вороги?

– А лихо їх знає. Може й є. Знаєте, десь я чула такий тост… Бігме, то я сама не видумала, а таки десь чула.

Всі притихли, слухають. А Варка так серйозно й урочисто:

– Дорогі мої вороги!  Я п’ю за ваше здоров’я і все вам прощаю. Але, якщо після того ви не перестали бути моїми ворогами, то хай вам в горлі пір’я виросте і хай його вітер колише.

Регочуть жінки. Вже й роботу свою покидали.

– А що ж ти, Варко, про свій тост так пізно згадала?  Ото й випили б за наших ворогів.

Надворі сутеніє. Парашка встала, подивилася до лампи, гукнула до невістки:

– Олено, гасу в лямпу підлий. А то буде, як у того скупого крамаря.

– Ой, лишенько, – похопилися жінки. – Вже й темно, а ми собі байдуже.

– Пішли, дівки, пішли, бо при лямпі будемо вдома все порати.

– Дякуємо, Парасю, і тобі, і твоїй невістці, що нас терпіли та ще й годували і поїли. А про скупого крамаря не забудь, наступного разу розкажеш.

– Стійте, баби, – спинила Варка жіноцтво, що вже почало збирати в кошики роботу, одягатися та рушати до дверей.

– Стійте, бо так не годиться. Ми ж не домовилися, де збираємося наступного разу.

– Завтра? – Запитала Федора.

– Ні, завтра ні, – сказала Варка. – Завтра я хліб печу. Та й у кожної вдома якась робота знайдеться. А то хата буде пусткою смердіти і півні нестися почнуть. Післязавтра.

– То можна й до мене, – привітно так сказала Федора.

– Ні, Федоро. Ти у нас сьогодні перший раз.

– То й що?

– А те, що так не годиться.

– Тоді до мене, – сказала Степанида. Всі знали, що Степанида серед них найбідніше жила, але відмовитися – означало образити молодицю. Та коли вийшли з хати, Варка притримала Степаниду за рукав.

– Почекай, разом підемо.

– Хіба ж нам по дорозі?

– По дорозі, по дорозі. Я тебе сьогодні проведу. Щоб парубки не вкрали.

– Ага, якби так ненароком вкрали та роздивилися, то ще скорше назад принесли б.

– Послухай, Степанидо… Тільки не сердься. Я знаю, що в тебе з гараздами не дуже.

– Овва!  Всі те знають. Не тільки ти.

– Важко тобі буде таку ораву приймати. Бо ми таки, спасибі нам, молотильниці добрі. Аби так до роботи.

– Та вже прийму, не гризися. Не так пишно, як ви, та голодними не будете.

– Почекай, Степанидо. Давай зайдемо до мене, то я тобі трохи щось підкину. Муки, сира, сметани, сала, ще там чого.

– Нічого собі!  Добре ж ти про мене думаєш.

– Та ти не ображайся. Ми ж свої.

– Дякую, Варко. Але в мене, Богу дякувати, хата – не пустка. Теж щось знайдеться. А вже що і як буде, мусите вибачати.

– Ну дивися. Як хочеш. Я щиро.

– Дякую, Варуню. Але ж мушу і я колись побути господинею. Хоч день… Думаєш, мені не хочеться?  Нехай і моя хата звеселіє.

І загорнулася щільніше в свою картату хустку.

 

А через день маленька Степанидина хата, прибрана і причепурена, вітала гостей.

Господиня ще зраненька випалила. А що хата була маленька, то в ній наробилося повно духу. Бо в тій хаті кухні окремої не було. У Степаниди і п’єц, і грубка з плитою були тут-таки на виду. Тут був і мисник з мисками, і столик біля плити, де господиня завжди поралася з обідом, сніданком чи вечерею.

Тут-таки стояла і постіль з купкою подушок, і лавка, і великий важезний либонь дубовий стіл. Здавалося, що той стіл з діда-прадіда тут стояв, бо ніхто не зміг би його з місця зрушити. Здавалося, той стіл вріс у землю. А може й коріння пустив. Перед столом – такий самий важезний ослін.

Увійшли жінки – і хата стала ще меншою, ще тіснішою. Степанида кинулася приятельок роздягати та вмощувати, щоб всім зручненько було.

– А ти, Парасю, сідай на лавці. Тільки відсунься від вікна, щоб тобі не тягнуло.

– А я собі під грубкою. Щоб тепліше було, – озвалася Семениха. – Так вже тепло люблю.Старі кості холоду не хочуть.

– Але ти вже й напалила, Степанидо. Певно, навмисне для Семенихи.

– Та ніби не дуже й палила. Та хатинка маленька, то вже тепло й збирається.

От либонь всі повмощувалися. Степанида рада така:  нарешті і її хату звеселять ті вже немолоді, але такі невгамовні жінки. А то та Степанидина хата все плаче та й плаче своїми маленькими віконцями. Степанида, соромно признатися, часом поночі розмовляє  з своєю хатою. Якби так хто почув, то сміявся б або подумав би, що у Степаниди не все добре з головою. А Степаниді просто хочеться поговорити, та ні з ким. Самотою зістарілася. Її хлопця війна взяла. Після того так заміж і не вийшла. Чужими дітьми та внуками тепер тішиться, коли своїх Бог не дав. О, скільки то їх Степанида вибавила на своїх руках, скількох заколисала. Тепер чужі, як рідні. Та на старість самотня зосталася Степанида. От тепер і розмовляє з хатою. Якщо подумати, то нічого тут дивного нема.Бо хата жива, як і людина. Тільки віку довгого Бог їй дав. О, вона стільки набачилася за свій вік.

– Ти чого, хато, все плачеш та й плачеш? – Питає в неї Степанида.

– Бо сумно мені, – відповідає хата. Не голосом відповідає, а скрипом дверей, вікон,  завиванням вітру в комині.

– Стара я вже. Одвірки в мене болять, сволок болить, кожна лата, кожна кроква. А ти ж як думала?  Тільки в тебе старі кості ниють? У мене також… Ти й не знаєш до ладу, стільки мені літ.

– Не знаю, – зітхає Степанида, – либонь ще мій дід тут жив.

– От бачиш. А ще хоч би пісню яку почула чи сміх дитячий, а так…  От і сумно мені, от і плачу.

Зітхає Степанида. Часом вже й до світанку заснути не може. А сьогодні вже повеселішає Степанидина хата. Одна тільки Варка хоч кого розвеселить. А Федора?  А Парашка?Семениха, хоч тиха та побожна, але й вона… О, скільки пісень Марія знає.  Та все давні, та все мелодійні. От і зараз…

– Ану, Маріє, почніть якоїсь. Та такої, щоб і святі заслухалися.

– Заслухаються. Спробували б не заслухатися, як Семениха  співає. Їм би Бог такого не  простив, хоч вони й святі.

– Та що ви таке кажете, дівчата? – Посміхається Семениха. І починає пісню. Розлого так, як колись давно від матері своєї чула. Це пісня з її країв, з тих країв, де вона народилася.Тут таких пісень не співають.

 

За степами та байраками

іде козак та й заплаканий.

Вітер сльози витирає,
у козаченька питає.

– Чом, козаче, зажурився?

Під тобою кінь підбився.

– Ой, тому я зажурився,

що без долі уродився.

Побратима в бою втратив,

воріженькам не заплатив.

Ой, ви, люті воріженьки,

не тікайте з доріженьки.

Як зустріну, не злякаюсь,

як уб’ю, то не покаюсь.

 

Заслухалися жінки. Слухали і мовчали. І коли вже Семениха перестала співати, вони все ще слухали, наче до них долинав з далини віків стукіт копит козацького коня.

– Гарна пісня, – тихо сказала Варка. – Після такої пісні молитися хочеться.

– Ну, молитися ніколи не зайве. Хоч з піснею, хоч без пісні, – тихо зронила Семениха.

– А я вам, дівчата, таке скажу, – якось так сумовито сказала Федора. – От минемося ми – і тих пісень ніхто співати не буде.

Жінки заговорили всі разом, обурювалися, наче аж образилися.

– Бути такого не може.

– Це ж наша давнина, наша історія.

– Хіба ж можна, щоб наші пісні отак собі взяли та й пропали, перевелися.

– От побачите, – в запалі сказала Федора. Сказала – і сама собі долонею рота затулила.Жінки засміялися, а Варка зауважила:

– Якщо ми, Федоро, вже минемося, то нічого не побачимо і не почуємо.

– А хто це знає, дівчата? – Сумирно вклинилася в розмову Семениха. Та Федора ладна була продовжувати суперечку, бо їй те мабуть давно боліло.

– От ти, Варко, навчила своїх доньок українських пісень?  Ні, не навчила. Знаю, що  не навчила.

Варка знітилася. Від Федори вона такого не сподівалася.

– Та якось… Все ніколи було. А потім вони роз’їхалися.

– Так, вони живуть тепер у містах. А знаєш, що вони там співають?

– Не знаю, – розгубилася Варка.

– А я знаю. Співають «Вот кто-то с горочки спустился» і «Подмосковные вечера».  Може ще щось. Ні, це гарні пісні, я не маю нічого проти тих пісень. Але хто ж наших пісень буде співати?

Федора ладна була розплакатися. Степанида хотіла якось погамувати приятельку.

– Федоро, який тебе сьогодні ґедзь вкусив?

– Ой, Степко, той ґедзь мене давно вже кусає. Отак мовчиш, мовчиш, а потім і прорве. От ти, Парашко…

– Тримайся, Парасю, твоя черга.

– А ви не смійтеся, курчаляга. Не бачу нічого смішного. От ти, Парашко, маєш сина. Чи навчила ти його повстанських пісень?

– Не навчила. І ти знаєш, чому не навчила.

– Знаю. Однак мусила навчити. Бо ті пісні мають жити.

Але Варка в боргу ніколи на залишалася.

– Чекай, розумна наша Федоро. У тебе син і дочка. Правда, я вже щось давненько їх тут не бачу. От ти нам тут так розумно всім докоряєш. І маєш рацію. А тепер скажи, ти своїх дітей навчила наших пісень?  Чи твої, як і наші, співають «Вот кто-то с горочки спустился»?  Тільки чесно.

Федора спаленіла.

– Пробувала, дівчата. Але з того нічого не вийшло. Моїх дітей виховував комсомол. Він  мав більший вплив, ніж я.

– І яких пісень вони тепер співають? – Не вгамовувалась розпашіла Варка.

– Думаю, Василь співає про Мурку, котра «Занималась тёмными делами», а Мариня… Не знаю. Може й нічого не співає, бо в неї слуху не було.

– Тепер співають і без слуху, і без голосу. Аби лиш чарка. То так  заспівають, що слухати соромно.

– Ет, дівчата, кидайте ті суперечки. Ми однак нічого не змінимо. Є – як є. Будемо надіятися, що хтось-таки ті пісні перейняв. Хоч хтось.

І Семениха почала тихо, проникливо.

 

Забудь, забудь, моя матусю,

забудь, забудь, що я твій син.

Як був малий, то ти гляділа,

а як підріс, кати взяли.