– Почекай, розумнице. Але ж і ти мене дурила, начебто
ти – дівчина. А ти ж крукиня. Думаю, крукине, що краще нам
з тобою на тому і попрощатися.
Тут крукиня спробувала прибрати хижість зі свого
обличчя і лагідно сказала:
– Ти що! Як можна! Я не хочу розлучатися з тобою. Та
й вечоріє вже. Куди ти проти ночі підеш? Давай вже ту ніч
переночуємо під нашим дубом, а завтра, як так дуже хочеш,
то підеш собі, неволити не буду.
– Хочеш мене своїм братикам живісінького віддати?
То ти не думай, що я вже такий дурень, щоб стерегти ваші
скарби.
«О, то він дуже небезпечний, якщо він вже знає нашу
таємницю. Треба щось думати та щось робити».
Голос у неї пом’якшав, став лагідний та медовий.
– Ну-ну, – сказала. – Все це дурниці. Мої хлопці люблять
собі пожартувати. Сам подумай: звідки у чорних круків могли
взятися скарби?
– Не знаю.
– От бачиш – не знаєш. Бо їх і нема. Ну добре. Ходімо
вже вечеряти. Там така вечеря, що пальчики оближеш. Тетерук
в казанку домліває.
– А де ж ти його взяла?
– Та вже взяла. Вполювала. Ходімо вже.
І дівчина засміялася дзвінко та принадно. Глянув Іван
довкіл. Вже поночіло. Куди він і справді піде проти ночі? Треба
було раніше про те думати, ще за дня. А тепер що толку картати
себе за легковажність? Круки однак його знайдуть, бо він вже
не встигне далеко втекти. Та й куди від них заховаєшся?
«Та вже що буде» – подумав хлопець і подався вслід за
крукинею до вогнища.
Смачно повечеряли, наче й забувши про суперечку, а
потім дівчина сказала:
– Я тут замість чаю траву заварила: і смачно, і корисно.
Ось спробуй.
Той, хто нікому не робить зла, і не підозрює, що йому
хтось може зло причинити. Отак і наш Іван. Випив запахущого
напою, похвалив та й зібрався спати, бо так чомусь його на
сон схилило, що не було спромоги з тим сном боротися.
«А навіщо боротися, коли можна просто лягти і
спати…» – подумав хлопець, ліг на свою постіль та й заснув.
У голові йому зачемріло, забув і про небезпеку, що на нього
чатувала, і про все на світі. Уві сні йому снилося його село,
брати, дівчина Галя. А глибоко заснувши, вже нічого не чув.
Крукиня покликала його – він не обізвався. Крукиня підійшла
й нахилилася над ним. Хлопець дихав легко, як дитина.
Крукиня злісно посміхнулася.
– От тепер ти, голубчику, мій.
І стала знімати з його пальця обручку, а потім зняла
хрестик, а потім стала шукати люльку. Довго не могла знайти,
а потім таки знайшла, сховала всі ті скарби собі за пазуху і
хижо посміхнулася.