Скарби Чорних Круків

Отак собі розмовляючи, перейши перелісок та й
опинилися в полі. Коли чують, кінь ірже. Та так жалібно, наче
плаче.
– Ану, ходімо, хлопці, – сказав Іван. – Щось у того коня
негаразд. Хтось його кривдить чи що.
Та й до коня. А кінь і справді ледь не плаче. Хтось йому
забави ради хвоста до ноги прив’язав. Гєдзи геть його обсіли,
до крові тнуть, а йому, бідному, нічим їх відігнати. Копитами
б’є, ірже: мовляв, кробі, рятуйте. Та що з того. Ніхто його
не чує, ніхто на допомогу не поспішає. Аж тут і нагодився
Іван з котом та собакою. Відв’язав Іван коневі хвоста, до ран
подорожник поприкладав. А кінь і каже:
– Хотів би я, хлопче, мати такого господаря, як ти. Візьми
мене собі.
– Та я б вас усіх взяв, та не маю куди. Давайте так: якщо
я цю ніч щасливо переночую, то поїдемо зі мною до мого
села. Прегарне село, скажу я вам. Дрімайлівкою зветься. А як
приїдемо до села, там і про дім подумаємо. А якщо я тієї ночі
пропаду, то не згадуйте лихом. Був, мовляв, Іван, та нема.
– А що у тебе таке, господарю, що ти нізащо-ніпрощо
маєш пропасти? – озвався пес. – Розкажи нам, то може ми
чимось тобі зарадимо.
– Та маю я тут одну мороку, та не хочу вас у це діло
вплутувати. Справа небезпечна. Спробую якось сам.
Аж тут дівочий голос звився високо, аж під хмари, його
кличучи:
– Іване! Кошикарю! Де ти?
– Тривожно так кличе, наче я і справді їй потрібний.
Ховайтеся, друзі, щоб вас ніхто не бачив. Це зайве. А завтра
вранці поспішайте чимдуж он до того дуба. Бачите? Он той,
що на горбку, розлогий такий. Якщо мене не буде… Ну що ж,
шукайте тоді собі іншого господаря.
– Іване, де ти? – долинув знову до хлопця дівочий голос,
тільки вже не лагідний, а сердитий. Він звучав уже поблизу.
– Ось вона, морока моя. Вже незабаром буде тут.
Ховайтеся, друзі мої. Краще нехай вона вас не бачить.
Тільки собака, кіт і кінь встигли заховатися, як з переліска
вийшла крукиня. На її миловидному личку проступило щось
хиже і воно втратило свою принаду. Дівчина накинулася на
Івана заледве не з лайкою.
– Де це ти бродиш? Я вже думала, що ти залишив мене
та й подався до своїх братів.
– А якби й так, то що?
Крукиня знітилася.
– Та… Нічого. Просто я з ніг збилася, тебе шукаючи.
– А ти б на крила знялася. Менше б ноги боліли, крукине.
Чи ти літаєш тільки вночі?
Краще б він того не казав, але вже пропало. Хижість на її
обличчі проступила ще більше, і воно стало зовсім потворним.
Іван дивився на неї і не впізнавав її. Невже це та сама дівчина,
що конче хотіла одягнути йому на палець свою коштовну
обручку?
– А-а! То ти знаєш? – хижо блиснула очима крукиня.
– То ти дурив мене, що ти вночі нічого не чув? Тим гірше для
тебе.

Leave a Reply

Ваша e-mail адреса не оприлюднюватиметься. Обов’язкові поля позначені *

two × one =

Цей сайт використовує Akismet для зменшення спаму. Дізнайтеся, як обробляються ваші дані коментарів.