– І ти думаєш, що я після такого буду з тобою? Огидна ти
мені, – от що я тобі скажу. Ти ще гірша, ніж я про тебе думав.
Ти ще гірша і хижіша, ніж твої брати. Приректи людину на
такі муки, а потім запевняти, що ти любиш? Ну… Така любов
буває лише у чорних круків. У людей любов інша, висока і
жертовна. Та тобі того не зрозуміти, бо ти не людина, ти
– крукиня. Прощай, крукине. Більше до мене не підходь і зі
мною не говори.
Крукиня заскімлила, а її старший брат вдоволено
захихотів.
– Ну що, сестричко, взяла? Тепер ти впевнилася, яка ти
дурна? І не крукиня ти зовсім, а дурна ворона. Зрозуміла? І не
розпускай нюні. Ти тоді просто огидна. А ти, хлопче… Чи не
здається тобі, що ти забагато розпатякався? Не здається? Ну,
побалакали – і годі. Вставай і берися за роботу. Хоча яка там
робота? Але сторож має бути на своєму місці. Ходи, я покажу
тобі наші скарби. Побачити таке диво не кожному випадає. Ну,
вставай. Чого розлігся? Лежнів у нас не шанують. Ходімо.
– І не подумаю. Я до вас в сторожі не наймався.
– Ну-ну, хлопче. Я таких жартів не люблю.
– А я й не жартую. Сказав: не буду я вашим сторожем
– і не буду. Нехай хоч всі ваші скарби пропадуть і ви разом з
ними.
– Послухай, хлопче, ти хоч уявляєш собі, в яку халепу ти
вскочив? Тут тебе ніхто ніколи не знайде. Та й не шукатиме.
Навіть кістки твої тут зотліють. Зрозумів? Ото не пручайся і
берися за роботу. Бо інакше ми сьогодні тобою пообідаємо.
Тут підлетів найненажерливіший крук.
– О, давай і справді ми ним пообідаємо. Мені будуть
очі.
Підскочив і другий крук.
– А чого це тобі?
– Бо мені.
Тут між тими двома круками ледве не зчинилася бійка,
але на них гримнув найстарший брат.
– Ану, киш, дурні! Я ще нічого не сказав. Не для того ми
його сюди несли, щоб ним пообідати, та й нікого другого у нас
поки що нема, щоб на сторожа поставити. Нехай полежить,
відіспиться, помізкує. Не дурень же він врешті-решт. Зміркує,
що виходу нема, то й порозумнішає.
Настала ніч. Хоч у тій ямі увесь час було поночі. Іван
зрозумів, що вже ніч, з того, що круки стали збиратися за
здобиччю.
– А ти, сестро, летиш з нами чи будеш тут свого коханого
стерегти, щоб бува не втік? Не втече, ти знаєш. То можеш
спокійно летіти, – сказав старший крук.
– Я полечу, – тихо озвалася крукиня і теж стала збиратися.
Хлопець з нетерпінням чекав, коли вже вони нарешті полетять.
Він конче хотів все добре обдивитися, обмацати, чи нема тут
хоч найменшої можливості вибратися з тієї пастки. От нарешті
вони вже й полетіли. Коли затих шум крил, Іван, як сліпий,
пішов, мацаючи по стінах, обмацуючи все ретельно знизу і
аж доверху, доки міг дістати. І раптом він натрапив на вхід
ще кудись. Хлопець увійшов. Чи це була печера, чи своєрідна
така світлиця – важко було сказати. Вікон тут не було, та
все ж довкіл розливалося якесь примарне світло. Хлопець
аж очі примружив. А коли звик, став роздивлятися довкола,
шукаючи джерела того світла чи блиску. І збагнув: то блищали
і світилися коштовності. Вони лежали тут великими купами і
просто на землі, і на полицях, лежали і дико світилися, манячи,
захоплюючи у свій полон, прив’язуючи навіки кожного, хто їх
бачить. Та його той блиск полонити не міг. Хлопець до того
блиску був байдужий. Його ніколи не манили чужі скарби. Йому
б тільки якось вибратися звідси. Але ніякого виходу поки що
він не бачив. Тут стояли діжки, скрині, валізи, казани. Мабуть,
в них теж лежали коштовності. Десь таки промайнула думка,
що, якби хтось взяв собі якусь жменю того добра, то ніхто б і
не помітив, а людина прожила б безбідно все своє життя. Але
Іван не збирався звідси брати нічого. Йому б тільки обручку
свою знайти, хрестик та люльку. Та тих його скарбів крукиня
сюди мабуть не поклала. При собі тримає. Або десь в іншому
місці. Але найбільше, чого хотів хлопець, то знайти вихід або
хоч найменшу шпарину, аби вела у його світ, такий дорогий,
такий прекрасний і такий жаданий.