– Це Галя, це вона, – зрадів кіт. – Вона знала, вона вірила,
що я втечу і буду їх шукати.
І кіт побіг по сліду своїх друзів, час від часу заглядаючи
вверх на заламані гілки. І, хоч було це досить небезпечно, він
радісно заспівав:
Де розумні миші
І розумний кіт,
Затівати проти них
Нічого не слід.
Не страшна і баба,
Не страшний і дід,
Де розумні миші
І розумний кіт.
Пісенька котові сподобалася, і він підбадьорував себе
нею аж доки не вийшов з лісу, аж доки не допобіг до трьох
доріг. Отут йому було вже не до пісень. Як він не вибирав,
куди йому стати чи стрибнути, однак направляв на колюче
терня та будяччя або на гостре дике каміння. Отут він вже не
співав, а голосно і жалібно плакав:
– Ой-ой-ой! Бідні мої лапки! Бідний я котик! Бідний я
нещасний! І нікому мене пожаліти!
Та ні разу в його розумній котячій голові не промайнула
думка про те, щоб припинити пошук своїх друзів, свого
господаря і повернутися назад.
Нарешті закінчилися всі три жахливі дороги. Кіт
зупинився. Його лапки немилосердно боліли.
– А тепер що? – замислився. – Де їх далі шукати? Далеко
вони від’їхати не могли. Після такої тяжкої дороги мусять же
вони десь перепочити.
І в надії, що його почують, кіт знову став голосно
кричати:
– Ой – ой – ой! Бідний я, нещасний я кіт! Найкращий і
найнещасніший кіт! Загубив я своїх друзів, а знайти не можу!
Ой-ой-ой!
Аж раптом до друзів, що й справді відпочивали після
виснажливої дороги, долинув знайомий голос кота.
– Ану тихенько, – сказала Галя. – Чи не наш то Мурлика
так голосно гукає?
Прислухалися – так і є, Мурлика.
– Побіжи, песику, та приведи його сюди.
І хоч пес з котом завжди чомусь трохи не ладять, цього
разу обидва були раді зустрічі. Тепер знову всі були разом.
Відпочили, перекусили, що мали, Галя, як могла, порятувала
котячі лапки.
– Тепер почнеться чи не найтяжча частина нашого шляху
– річка Гримучка та гниле болото, – сказала дівчина. – Я навіть
не уявляю, як ми його здолаємо.
– Мусимо, – сказав кіт. Він був дуже серйозний. Навіть
не вірилося, що це він зовсім недавно так голосно кричав.
– Зараз ми мусимо заховатися у цьому видолинку. Вже
вечоріє. Незабаром чорні круки полетять за здобиччю. Не
можна, щоб вони нас побачили. Та й відпочити нам конче
треба.
– Це ти слушно сказав, котику, – Галя не могла
надивуватися, який розумний у них кіт. – Я вже чую холод тієї
підступної річки Гримучки.
– І не дивно, – сумовито сказав кінь. – Весь свій теплий
одяг ти витратила на мої копита.
– Нічого, конику. Головне зараз не те. Тепер нам треба
думати, як переправитися через Гримучку.
Вже зовсім поночі підійшли до річки. Вона дихнула
на них крижаним холодом. На її берегах нічого не росло: ні
квітів, ні зеленої трави. Тільки два могутніх дуби росли по
обох берегах майже один навпроти одного. Вони наче сміялися
над марними зусиллями Гримучки, що прагнула все скувати
льодом. Гуркотіло по дну важке каміння, холодна вода і швидка
течія не залишала ніякої надії на хоч якусь переправу.
– Справжня Гримучка, – зажурилася Галя. – А головне
– ні мосту, ні броду.
– Мусимо дочекатися ранку, – сказав кіт. – Вже темно. А
вночі крім мене, ніхто нічого не побачить.