Скарби Чорних Круків

Йде собі та йде. Вже за люлькою не дивиться. Що
поробиш – нема. Коли раптом бачить Іван – а на березі дівчина-
красуня стоїть, його люльку в руках тримає. Поклонився їй
парубок, а вона й каже:
– Скажи, парубче, чи не схожа я часом на ворожку?
– Та ніби ні, – сказав Іван. – А втім… Правда й те, що не
дуже я на ворожках знаюся, бо я до них ні за чим не ходив, і
вони мене не шукали.
– А я, хоч і не ворожка, та знаю, що ця люлечка твоя.
– Моя, і справді моя.
– А хочеш її мати?
– Та хотів би.
– А що ти мені за неї дасиш?
– Та що я можу тобі за неї дати? Нема в мене нічого. Та й
негоже якось, дівчино, свою люльку вдруге купувати.
– Однак доведеться, якщо хочеш її мати.
– Сказав же: нема в мене нічого. І грошей нема.
– Чи так вже й нічого? Он бачу, обручка щирим золотом
виблискує. То віддай мені обручку.
– Е, ні, красуне. Обручку ту я нікому невіддам за всі
скарби світу. Ми з моєю коханою обручками обмінялися на
знак нашої любові.
– То й що? Забудь свою дівчину. Хіба я не красуня?
– Ти гарна, дівчино, але моя мила краща. Якщо не хочеш
віддавати мою люльку, то залиш її собі, або кинь у воду, як
вчинили мої брати.
– Добре. Коли не хочеш віддавати обручку, то віддай
мені хрестик. Он з-під сорочки виглядає.
– Е, красуне, і хрестик свій я тобі не віддам. Це
благословення моєї матері.
Дівчина аж наче злякалася. Аж відступила від нього на
крок.
– Хіба от що, – раптом згадав хлопець. – Якщо хочеш, то
візьми собі мій кошик. Кошик добрий, моя робота.
– Ну… Нехай так, – все ще вагаючись, врешті-решт
погодилася дівчина. – Давай свій кошик.
Хлопець тепер знову запалив свою люльку, а дівчина
несла в руках гарний добротний кошик. Та вона чомусь не
хотіла прощатися з хлопцем. Вони йшли собі поряд, наче їм
спільна дорога стелилася.
– А знаєш, – озвалася, – я, здається, придумала, як можна
використати твій кошик.
– Цікаво. Кошик – як кошик. Для чого ще його можна
використати?
– А ось дивися, – засміялася дівчина і притьмом кинулася
до води. Вона опустила кошик у воду, а коли його витягнула
і стекла вода, то в руках у дівчини був повнісінький кошик
риби.
– Оце так улов, – здивувався Іван.
– А ти казав…
– Такого я ще не бачив. Про те, щоб решетом воду носити,
чув, а про те, щоб кошиком рибу ловити, – такого ще не чув.
Ну ти й вигадлива, – сміявся хлопець.
– От бачиш. А ти не хочеш мене за дружину взяти.
– Не можу, красуне, бо маю вже дівчину. Казав вже
тобі.
– Вони далі йшли собі, а в кошику билася риба, не
розуміючи звідки на неї така напасть.
– Купи в мене рибу, – раптом запропонувала дівчина.
– І купив би, – зітхнув Іван. – Та в кишені порожньо, ні
шеляга.
– За обручку.
– Рибу за обручку? Та нізащо!
– За хрестик.
– Казав вже: це найдорожче, що в мене є. Ні.
– Тоді за люльку.
– Ні, дівчино. Без риби я ще можу обійтися, а без люльки
мені було б тяжкувато. Ні, дівчино. Ти залишайся з рибою, а
я буду з люлькою.

Сторінки: 1 2 3 4 5 6 7 8 9 10 11 12 13 14 15 16 17 18 19 20 21 22 23 24 25 26 27 28 29 30

Leave a Reply

Ваша e-mail адреса не оприлюднюватиметься. Обов’язкові поля позначені *

two × 3 =