Скарби Чорних Круків

– Хто? Оці? Сам подумай: навіщо котові скарб? А собаці?
А коневі?
– А крукам навіщо?
– Воно й крукам скарби ні до чого.
– А про дівчину ти забув?
– Дівчина – це задачка. Їй скарб може знадобитися.
– Дівчина – то пусте. Її можна налякати, скарб у неї
можна й відібрати. Нехай-но тільки вона той скарб здобуде.
– Та куди їй! А якщо все-таки здобуде, то ми на той час
якраз і підіспіємо.
– Але їхати нам однак треба.
– Звичайно, що треба. Хто ж каже, що ні? Але поспішати
нам нема куди. Відбазарюємо, а потім вже й поїдемо.
На тому й порішили.
А наші подорожні все їдуть собі та й їдуть. То кіт,
то собака по черзі в кошику відпочивають. Час від часу
зупиняються, щоб кінь попасся та дівчина шматок хліба з’їла
та води випила. Коли дороги не знають, то кіт мишу впіймає
та й у неї про все розпитає, бо місцина безлюдна – більше й
розпитати ні в кого.
От проїхали вже три поля, а там і ліс почався. Ліс, як
ліс, наче й нічого особливого. Та по якімсь часі зрозуміли
наші подорожні, що це не простий ліс. Чи не пускає їх, чи
застерігає. То гілка дорогу заступить, то вовче виття страх
нажене, то ще якісь потаємні звуки моторошну тишу порушать.
А коли в третій ліс в’їхали, то раптом нізвідки старенький
дідок назустріч вийшов. Та й мовчки став на їхній дорозі. Ні
об’їхати його, ні обійти. Зупинилися наші подорожні. Дідок
той мовчить та й вони мовчать. Набридла Галі така мовчанка
і вона спитала:
– Чого вам, дідусю? Чому ви нас не хочете пропустити? Ми
собі їдемо, шкоди не робимо, нікого не кривдимо. Пропустіть
нас, будьте такі ласкаві. Нам ніколи. Ми поспішаємо.
– Знаю, що ви поспішаєте. Знаю, куди ви поспішаєте.
Викуп. Інакше я вас не пропущу.
– Дідусю, змилуйтеся. Який викуп? Ми бідні подорожні.
У нас нічого нема.
– Знаю, що у вас нічого нема. Тоді нехай хтось з вас
залишиться зі мною. Вас і так четверо, а в казці має бути троє.
Хтось тут зайвий. Залиште його мені. Самі вирішуйте, кого,
мені однаково. Я прийму будь-кого.
– Дідусю, наша казка особлива. Тут нема нікого
зайвого.
– А чому це ваша казка особлива? Казка – як казка.
Викуп. Інакше не пущу.
І що ти тут робитимеш? Стоїть дідок – ні з місця. Стали
радитися подорожні.
– Без коня ми не доберемося. Без Галі також буде мало
толку, – розмірковував мудрий кіт.
– А мене той дідуган відразу й на ланцюг посадить, –
сказав пес. – Я знаю таких. Я їх по очах впізнаю.
– І посаджу. А ти як думав? – втрутився в їхню розмову
дід.
– Доведеьться зостатися мені, – сумно сказав кіт. – Якщо
мені не вдасться… Ну, самі розумієте…
– Не вдасться, не вдасться. І не думай, – єхидно і сердито
засміявся дідок.
– То ви й самі впораєтесь. Без мене.
– Котику, як ми без тебе? – заплакала Галя.
А дідок собі посміхається.
– Шкода кота, красуне? Тоді ти залишайся. Я б не
заперечував.
– Гав! Давайте я його краще покусаю. Гав!
– Но-но! Ти не дуже. Бо я…
– Не треба, песику. Може якось миром.
– Яким там миром? Хіба ти не бачиш, що цей нахабний
старий такий сміливий та хоробрий, бо нема серед нас чоловіка
з добрячим дубцем?
– Давайте не сваритися, – сказав кіт. – Вирішено. Я
залишаюся. Думаю, не надовго.
Старий посміхнувся.
– Прощайся. Більше ти їх не побачиш. Бо пробудеш у
мене до кінця свого котячого життя. І годувати мені тебе не
доведеться: у мене в коморі мишей предостатньо.
– Де є миші, там розумний кіт не пропаде, – весело
сказав Мурлика і прощально махнув хвостом. Тут-таки старий
згріб кота на оберемок та й поніс. Подорожні могли вже їхати
собі далі. Вони й поїхали, похнюплені та невеселі. Шкода їм
було розумного кота. Вони не дуже вірили, що йому вдасться
втекти з міцної дідової комори. Кожен розумів, що, якби навіть
котові і вдалося втекти, то кіт – це не пес: він ніяк їх не знайде.
Галя про всяк випадок заламувала гілки, але чи це допомогло
б бідному котові? Хто зна. Але, якщо він навіть їх не знайде,
то нехай би хоч був на волі, щоб не сидів у старого все життя
в коморі, не ївши, як старий обіцяв. Їхали повільно, наче
все ще сподівалися, що кіт їх ось-ось наздожене. Мовчали.
Кожен думав ніби щось своє, але насправді всі думали про
кота. Навіть собака, що мав до кота лише негативні емоції. Не
даремно ж кажуть часом: живуть, як кіт з собакою.

Сторінки: 1 2 3 4 5 6 7 8 9 10 11 12 13 14 15 16 17 18 19 20 21 22 23 24 25 26 27 28 29 30

Leave a Reply

Ваша e-mail адреса не оприлюднюватиметься. Обов’язкові поля позначені *

2 × two =