– Я попереджала вас, а ви не стали кращими. Зло живе в
вас. Його треба позбутися разом з вами. Розсиптеся ж порохом,
станьте землею.
І трьох круків не стало, мов ніколи й не було. Повіяв
вітер і розвіяв порох, що зостався від трьох чорних круків.
Тоді чаклунка повернулася до крукині.
– А ти? Я залишила тобі можливість бути дівчиною,
вродливою дівчиною, кохати й бути коханою. І що?
– Я кохаю, але він… – Крукиня глянула на
кошикаря. – Він мене не лю бить. У неї … – повела очима
на Галю. – У неї в серці розцвіла квітка кохання. Нехай вона
віддасть її мені. Нехай віддасть.
– Ні, крукине, у кожного в серці має розквітнути своя
квітка кохання. Ти хотіла здобути любов силою, купити її за
скарби, ти не перестала чинити зло. Що ж, бути тобі чорною
вороною до кінця твого віку. Лети.
І крукиня стала звичайною вороною, яких багато. А
чаклунка підійшла до сліпого крука.
– Тільки ти зрозумів хоч на схилі літ сенс життя. Яке в
тебе бажання?
– Я хочу вмерти. Але зроби так, щоб я ще перед смертю
хоч на коротку мить побачив тебе, красуне.
– Поживи ще. І нехай буде по-твоєму.
Вона доторкнулася квіткою лілії до сліпого крука – і всі
побачили, що замість немічного сліпого крука стояв чоловік
середніх літ і, посміхаючись, незмигно дивився на чаклунку.
Потім вона підійшла до молодят.
– Тільки для вас я не можу нічого зробити. Ви свою
любов вибороли собі самі. Давайте ваші руки. Я поєднаю вас
навіки сонячними обручками. Таких обручок нема ні в кого.
Чаклунка взяла їх за руки, зняла догори, а сонце своїм
промінцем обвинуло їхні пальці золотими обручками.
– Живіть щасливо, – сказала. – Все у вас буде гаразд,
якщо між вами буде любов і згода.
Потім погладила коня – і його грива стала золотою,
натруджені ноги зміцніли і набралися сили.
– Відтепер ти маєш доброго господаря, який любитиме
тебе. Ти ніколи не ходитимеш у плузі.
Потім підійшла до собаки.
– Ти ніколи не сидітимеш на ланцюгу.
Потім вона взяла на руки кота – і його скалічені лапки
відразу загоїлися.
– Ти ніколи більше не зазнаєш ні голоду, ні холоду. Ну,
здається, все. А зараз… Бурі, урагани, не завдавши шкоди
нікому, винесіть на світ Божий всі скарби з розбійницького
барлогу.
Що тут почалося! Світ ще такого не бачив – ні реальний,
ні казковий. Діжки, казани, скрині, валізи, – все винесли
вітри-буревії. До ніг наших друзів лягли купи золота,
всяких коштовностей, що мінилися і переливалися під
сонячним помінням. А чаклунка стояла, дивилася на все це і
посміхалася.
– Беріть, молодята, – сказала. – Вам можна.
– Ні, – сказали обоє. – Нам звідси нічого не треба.
– Добре, – посміхнулася чаклунка, – візьми, дівчино,
тільки оцей золотий гребінець і розчеши ним своє волосся.
Як тільки розчесала Галя золотим гребінцем своє
волосся, коси в неї стали знову такі ж, як були. А чаклунка
гукнула:
– Гей, вітри-теплокрилці! Летіть чимдуж до людей.
Кличте їх. Нехай вони їдуть сюди, нехай вантажать скарби
на вози, нехай будують храми, школи, нехай зводять мости,
прокладають нові дороги. А ви, теплокрилці, помічники мої
вірні, дивіться, аби жодна дрібничка звідси не потрапила до
нечесних рук.