Скарби Чорних Круків

– То виходить, що і вони теж…
– Так, хлопче, так. І вони теж були колись людьми. Ти
слухай, не перебивай, а то я на півслові засну і не розкажу
тобі. А конче хочу розказати. Щоб ти знав. Старий я вже,
немічний. А колись… Та що те згадувати? Про що це я казав?
Ага. Згадав. Так-от… Жили ми просто і скромно. Але дуже нам
хотілося стати багатими. Хотіли, щоб золота і скарбів всяких
було в нас нелічено і неміряно. Особливо ж мій старший син.
Ну, ти вже його бачив. Таким він був і людиною, жорстокий і
ласий до багатства. А де ж того багатства взяти? Відразу й не
придумаєш. І подалися ми в розбійники. Спершу в нас це не
дуже виходило. А потім навчилися, звикли. Дурне діло – не
хитре. І золото потекло до нас річкою. І золото, і самоцвіти,
он бачиш, скільки тут всього. То ми розбоєм своїм зібрали.
І грабували, і вбивали – всякого було. До крові звикли. І все
добро сюди зносили. Складали. Грошей не збирали. А навіщо
вони нам? От золото, коштовності всякі – це так. Їхній блиск
приводив моїх дітей майже до стану оп’яніння. То я тепер
розумію, що все це – тлін і не вартує жодного людського подиху,
а тоді і я також… Але зло не може довго творитися безкарно.
Колись неодмінно настає кінець і приходить розплата. І кінець
настав. Набридло чаклунці синіх гір наше злочинство – і вона
з’явилася до нас у всій своїй вражаючій красі – у своїй золотій
кареті, запряженій лебедями. Скільки жити буду, тієї вроди не
забуду.
– Я покликана творити добро на землі. Але боротися
із злом – це теж добро. Довго терпіла, довго чекала, доки ви
отямитеся, – сказала з докором чаклунка. – Та бачу, що вам
ніколи не буде досить. Сьогодні я прийшла, щоб вас покарати,
бо зло не може бути безкарним. Живіть довго, але до кінця
вашого віку будьте чорними круками. Володійте своїми
скарбами, що нажиті нечесно, але ви з них ніколи не зможете
скористатися, бо ви – чорні круки. І довіку. Тільки ваша
дівчина, що зробила найменше зла, може, якщо захоче ставати
дівчиною. Може навіть вийти заміж і народити дітей. Чорні
круки завжди будуть боятися сонячного світла і літатимуть
тільки вночі. Пам’ятайте, коли я ще раз до вас з’явлюся, тоді
вже настане ваш кінець.
Сказала так чаклунка синіх гір та й полинула на своїх
білих лебедях, а ми знялися в небо велетенськими чорними
круками, що бояться сонячного світла, а літають лише вночі.
Мене посадили мої діти довічно скарби стерегти. Довго стеріг.
А тепер зостарівся, знемічнів та осліп, став непотрібний. То
вони й забули про мене. Вряди-годи донька згадає, то кине
мені якийсь кусень, а воду я тільки у сні бачу та п’ю досхочу.
Та ще часом випрошу зі сльозами у дочки своєї. Отаке моє
життя. Та не покаялися мої діти, не перестали чинити зло. От
я і чекаю, що колись-таки знову з’явиться найдобріша в світі
чаклунка синіх гір та й покарає нас ще раз, може цього разу
відбере у нас життя, знищить зло. Ох, відвик я вже так багато
говорити. Я вже думав, що й мову людську забув. А бачиш, не
забув. Втомився я, засну трохи. Іди і ти спочинь. Бо незабаром
ранок. А там і діти повернуться. Бодай не поверталися. Іди,
хлопче, спочинь.
А тим часом кінь, собака та кіт добралися, допиталися
до села Дрімайлівки. Відшукати братів-кошикарів було дуже
просто, їх знали всі. Розказали друзі про пригоди їхнього
молодшого брата та й стали приспішувати, щоб ті в дорогу
ладналися його рятувати. Не дуже й вірили кошикарі в ту
історію, але якась доля правди, мабуть, в тому була, бо їхнього
брата Івана таки ж вдома нема.
– Нехай би був гурту тримався, – невдоволено буркнув
старший брат. – Подумаєш! За люльку образився! Тепер нам
із-за нього базарний день втрачати?
– А скарби? – Обережно так нагадав середульший. – Ти
чув про скарби?

Сторінки: 1 2 3 4 5 6 7 8 9 10 11 12 13 14 15 16 17 18 19 20 21 22 23 24 25 26 27 28 29 30

Leave a Reply

Ваша e-mail адреса не оприлюднюватиметься. Обов’язкові поля позначені *

one × 4 =