Скарби Чорних Круків

– Чекай, брате, – сказала крукиня. – Ніхто не бунтує. Ми
просто вимагаємо справедливо розділити скарби. Ми всі на
них старалися. Здається, саме час. Що толку, що вони в нас
є, коли ніхто не ладний розпоряджатися своєю часткою? А
мені вже час про своє заміжжя подумати. А я не знаю, чим я
володію.
– Добре, – з погано прихованою злістю сказав
старший. – Про те ми ще поговоримо. Летімо вже. Бо ніч на
місці не стоїть.
Та й полетіли, несучи сплячого Івана.
А вранці біля розлогого дуба зібралися кіт, собака і кінь.
Зібралися, а їхнього господаря нема. Кіт і каже:
– Що ти, собако, робив цілу ніч?
– Я? Я був голодний і шукав собі поживу. А що?
– А те, що ти мав стерегти нашого господаря, а ти дбав
про своє черево. А нашого господаря понесли хижі круки.
– Куди?
– Шкода, що коти не літають. Я б за ними полетів і знав
би, що сталося з нашим добрим господарем. А так я лише
замаскувався поблизу і все бачив.
– То чого ж ти?
– А що я міг? Я навіть не собака, а всього лише кіт.
Стерегти – це, собако, твоя справа.
Кінь похнюплено мовчав, переступаючи з ноги на ногу,
а потім тихо сказав:
– Я пасся собі і не чув біди. Ми всі завинили. Але давайте
не сваритися, а подумаймо краще, що нам робити.
– А що ж ми придумаємо? – сумно сказав собака. – Я в
повітрі сліду не знайду. Не що інше, як треба нам шукати собі
нового господаря.
– Ах, ти, собачий хвіст! – накинувся на нього кіт. – Чи
не ти запевняв нашого господаря у щирій дружбі? Чи не ти,
собача твоя морда, запевняв господаря, що ти його не зрадиш
і ніколи не покинеш? Ти думаєш, я нічого не чув? Я на дереві
сиджу і чую, як у траві коник пробігає.
– Я все це обіцяв. Це правда. Але ж той чоловік ще й
до ладу господарем нашим не став. Він нас ще ні разу й не
нагодував.
– І знову ти тільки про своє черево думаєш. А ще кажуть,
що собака – друг людини. Нічого собі друг! Не хотів би мати
такого друга.
Кіт презирливо зафучав і відійшов.
– Іди собі геть. А ми, коню, підемо шукати свого
господаря.
– То й ходімо, – тихо заіржав кінь. – Він мене від смерті
врятував. Бо якби не він, то ті гєдзи мене певно заїли б.
– Візьміть і мене, – попросився пес. – Це я так, згарячу
сказав. Я теж хочу шукати нашого господаря.
– Ні, – зафучав кіт. – Ти, не справжній друг, не надійний.
Ми таких не беремо.
– Ну візьміть, – заскімлив пес. – Я так собі сказав, не
подумавши.
– Та візьмімо його, коте, – попросив кінь. – Втрьох воно
якось краще.
Отже, вирушили втрьох шукати Івана-кошикаря. А де
шукати, того не знав ніхто.
Не від’їхали ще від дуба, коли дивляться – кошик
порожній валяється.
– Стійте, стійте, – загукав кіт, – це господарів кошик,
візьмімо його.

Сторінки: 1 2 3 4 5 6 7 8 9 10 11 12 13 14 15 16 17 18 19 20 21 22 23 24 25 26 27 28 29 30

Leave a Reply

Ваша e-mail адреса не оприлюднюватиметься. Обов’язкові поля позначені *

18 − 15 =