Скарби Чорних Круків

– А їсти захочеться. Дуже скоро захочеться.
– Якщо чесно, – сказав хлопець, – то я б і зараз не від
того, щоб щось з’їсти.
– То купуй у мене рибу.
– Ти що, дівчино, глумишся наді мною? І де ти тільки
взялася на мою голову?
– А от взялася, – засміялася дівчина. Далі йшли мовчки,
аж доки вона сказала:
– Ну добре. Не думай, що я вже така лиха. Ми з тієї риби
юшку зваримо. Почекай мене ось тут у видолинку, а я зараз
прийду. Тут неподалік село є. То я побіжу та й роздобуду щось
для нашої юшки. Та й варити, правду кажучи, ні в чому. В
кошику ж не звариш. Я зараз.
– Одуриш? – запитав.
– Навіщо? – засміялася дзвінко.
Незабаром вона і справді повернулася, несучи все, що
треба. Навіть хліба десь роздобула. Юшка вдалася на славу.
Доки вона варилася, доки наші мандрівники її смакували,
стало смеркати і пора було вже думати про нічліг.
– Он бачиш, на горбочку дуб стоїть, – сказала дівчина.
– Давай біля нього й отаборимося. Ти ляжеш під дубом, а я
собі з гілок колисочку заплету та й в тій колисочці і засну.
Так і зробили. Іван з трави собі постіль вистелив та й
ліг під дубом, а дівчина вмостилася на гілках, як у колисочці.
Ніч була тиха та погідна. Хлопець незчувся як заснув. Спав
міцно, як натомлена людина, у котрої чиста совість і ніяких
клопотів на душі. Прокинувся десь о півночі від якогось
шуму і лопотіння. Спершу хлопець подумав, що це вітер
листям бавиться. А коли прислухався, то зрозумів, що це не
вітер, а крила велетенських птахів. Іван затаїв подих і слухав,
що ж буде далі. А далі було ось що. На вершині дуба сіли
три велетенських круки і заговорили між собою людськими
голосами.
– Брате наш молодший, які новини маєш?
– Та майже ніяких. Хіба та, що молодший кошикар Іван
відбився від своїх братів і тепер спить під нашим дубом.
– А ти, середульший брате, що скажеш?
– Та нічого. Хіба те, що на гілках дуба спить наша люба
сеструня.
– Ну, а я додам таке: якщо наша хитрюща сестричка
виманить у того кошикаря обручку, то він буде її. Якщо їй
вдасться виманити люльку, то він буде наш. А якщо нашій
дівчині вдасться виманити у нього хрестик, тоді і він, і люлька,
і обручка, і хрестик, – все буде наше.
– А чому так?
– Бо доки він носить хрестик, то його ні куля не візьме,
ні шабля не зітне. Доки носить обручку, ніяка жінка йому до
душі не припаде. А допоки він має люльку, ніякі чари над ним
не владні.
– А навіщо ж наша розумна сестричка віддала йому ту
люльку? Вона ж її мала в своїх руках.
– Бо наша сеструня захотіла дістати собі того хлопця.
– А ти думаєш, у неї це вийде?
– А хіба ж ти її не знаєш? Їй все вдається, все у неї
виходить. Але чого це вона й досі спить? Навіть не чує, що ми
прилетіли. Ану, молодший, розбуди її.
Молодший з братів опустився до сестри.

Сторінки: 1 2 3 4 5 6 7 8 9 10 11 12 13 14 15 16 17 18 19 20 21 22 23 24 25 26 27 28 29 30

Leave a Reply

Ваша e-mail адреса не оприлюднюватиметься. Обов’язкові поля позначені *

10 + nineteen =