Скарби Чорних Круків

– То пусте, любий мій, – посміхнулася дівчина.
– Мої коси відростуть і стануть ще густішими.
Нарешті отямилася крукиня і підійшла до сліпого крука,
що безсило лежав розпростертий на землі.
– Ти… Ти… Зрадник! Ти зрадив нас.
– Я нікого не зрадив, – ледве вимовив сліпий крук. –
Найперше зрадили ви мене, коли сліпого і немічного морили
голодом і спрагою. Цей хлопець єдиний, хто пожалів мене:
напоїв, нагодував і розрадив. А тепер мені, хоч і смерть – то й
не страшно.
– Незабаром ранок. Чорні круки повернуться. Вони
розірвуть тебе. Отоді я побачу, чи не буде тобі страшно.
– Ні, не буде. Я щасливий, що зробив хоч крихітку добра
на цьому світі. А чи щаслива ти? Чи зробили щасливою тебе
скарби? Можеш не відповідати. Я й так знаю, що ні. Ні ти,
ні твої брати не стали щасливими. То мабуть не в скарбах
щастя.
Всі дослухалися до тієї розмови. Крукиня стояла сумирна
і ошелешена і не спромоглася суперечити своєму батькові.
Може вперше вона задумалася над своїм життям і життям
своїх братів.
Наближався ранок. Ось-ось мали повернулися
велетенські чорні круки. Всі з острахом того чекали. Ось вони
вже повертаються. Що ж воно буде? Круки, побачивши такий
гурт, опустилися на землю і з подивом дивилися на всіх.
– Що тут відбувається? – гукнув найстарший. – Хто
виніс того хлопця? Ти, крукине?
– Ні, не я. Подивися уважніше. Хіба ти не бачиш сліпого
крука? Це він.
– Не може такого бути. Він же був немічний і безсилий.
– Значить, не такий він вже немічний і не такий він
безсилий.
– То виходить, що він нас дурив?
– Виходить.
– А всі інші звідки взялися?
– Не знаю. Вони прийшли, щоб врятувати його.
– А ти що тут робила? Як ти допустила?
– Я безсила. Тут дівчина, у якої в серці розквітла квітка
кохання.
– Дурниці! Мені набридло твоє слюньтяйство. Скільки
можна! Ну, нічого. Зараз я наведу порядок. Мене нічого не
зупинить.
Але тут-таки похлинувся власним криком, бо саме
в цю мить зійшло сонце і осяяло своїм світлом все довкіл.
Зникали нічні страхи і примари. Світ ставав прекрасним.
Круки заплющили очі і попадали на землю. Тільки крукиня в
образі дівчини стояла, наче все їй було байдуже, все дивилася
на Галю і шепотіла:
– Віддай мені свою квітку кохання.
Раптом всі одночасно скрикнули: хто від радості, а хто
з переляку. До них наближалася карета, запряжена білими
лебедями, а на ній горда чаклунка синіх гір з розмаяним
вітром волоссям і квіткою лілії в руках. Круки розпласталися
по землі, тільки крукиня незворушно дивилася на Галю, наче,
крім квітки кохання, нічого не бачила, та сліпий крук безсило
лежав на землі і сонце світило йому просто в невидющі
очі. Наші подорожні та кошикар Іван дивилися на прегарну
чаклунку, як на казкове диво, і, завмерши, чекали, що буде
далі. А чаклунка стала на землю, глянула на всіх, а потім
повернулася до сонця.
– Сонце пресвітле, ти бачиш, ти знаєш, я не хочу чинити
зла. Я просто хочу, щоб його на землі не було. Нехай скрізь
запанує добро і злагода.
Вона повернулася до трьох чорних круків.

Сторінки: 1 2 3 4 5 6 7 8 9 10 11 12 13 14 15 16 17 18 19 20 21 22 23 24 25 26 27 28 29 30

Leave a Reply

Ваша e-mail адреса не оприлюднюватиметься. Обов’язкові поля позначені *

eleven + five =