– А як набридне?
– Не набридне. Він мені подобається.
– А як обручки не віддасть?
– Віддасть.
– А як не віддасть?
– Сама візьму.
– Досить вам сперечатися. Летімо скорше. Вже край
неба червоніє.
Та й полетіли. А крукиня знову, вочевидь, стала дівчиною
та й вмостилася на гілках у свої колисочці. Іван полегшено
зітхнув, закрив очі і незчувся, як заснув.
Вже сонце підбилося високо, як хлопець розплющив очі.
Крукиня поралася біля вогнища. Він довго дивився на неї.
– Дівчина як дівчина. І гарна, і вправна. Ну чому
крукиня? А може всі ті жахи мені просто наснилися? Ні, не
наснилися. Все це було насправді. І круки прилітали, і красуня
та не дівчина зовсім, а крукиня. Тільки ще треба у воду, як в
дзеркало, на себе подивитися: чи не посивів я часом за цю
ніч?
Крукиня побачила, що він вже не спить, і підійшла
ближче.
– Ну й спиш ти, скажу тобі, – засміялася. – Поглянь на
сонце.
– А куди мені спішити? В поле їхати не треба, навіть
кошики плести не треба, то можна й поспати.
– Ти вночі нічого не чув? Мені здалося, що я чула наче
якийсь шум.
«Вивіряє, – подумав Іван. – Хитра бестія. Але й я не
дурень».
– То може вітер був, – сказав байдуже. – Але я так міцно
спав, що нічого не чув.
– Може й вітер.
– О, коли я вже засну, то сплю так міцно, що хоч з гармати
стріляй, – не прокинуся.
– Здоровий сон, – тільки й сказала. – Ну, вставай вже
снідати, – додала. – А то й пообідати не встигнеш. Я вже
картоплі напекла і юшки наварила. Вставай.
Встав хлопець, потягнувся та, як водиться, протягнув
руку за люлькою, а її нема. Став шукати, вже й у траві дивився
– нема!
– Чого ти там шукаєш? – гукнула до нього від вогнища.
– Та люльку свою шукаю. Ти часом не бачила?
– Еге, про люльку забудь і думати. Нема твоєї люльки. Я
її на картоплю проміняла.
– Мою люльку? На картоплю? Ти зле жартуєш, красуне.
– І зовсім я не жартую. Ходи вже їсти. Знайшов за чим
журитися.
– Ні, почекай. Хто тобі дозволив взяти мою люльку?
– Овва! Мала б ще дозволу питатися? Взяла – та й усе.
Треба ж нам щось їсти.
Іван встав, обернувся проти течії річки та й пішов
швидким кроком, не озираючись, не дослухаючись до того, що
йому гукала крукиня. Нарешті вона стала його наздоганяти.
Аж задихалася – так бігла.
– Вернися.
– Не вернуся вже. Прощай, красуне.
Ледве не сказав «крукине».
– А сніданок?
– Снідай вже сама.
– Із-за якоїсь поганої люльки ти на мене так
розсердився?
– Іди геть, злодійко.
Крукині треба було неодмінно якось його зупинити,
повернути. Брати прилетять, то будуть глумитися над нею, що
вона незугарна, хлопця втримати біля себе, причарувати його
своєю вродою, щоб він не лише про люльку, а про все на світі
забув.