– Благородна тварина, – не витримав кінь, – на себе все
взяв. Тепер ми просто мусимо врятувати нашого господаря.
– Подумаєш, – вискнув пес, – якби я був котом, то і я б
на себе все взяв.
А так… Посадив би мене старий на ланцюг та й…
– Не треба, песику, нічого казати, – погладила собаку
Галя. Тепер він гордо сидів у кошику, злазив з коня лише тоді,
як була у тому потреба.
Ось і ліс закінчився. Далі пролягли перед мандрівниками
три важких дороги. Кінь зупинився. Всі прислухалися, наче
все ще сподівалися почути знайомий голос. Та в лісі було
тихо.
– Їдемо далі, – сумно сказала дівчина. І рушили. Як
тільки кінь ступив на дорогу, так і бризнула його кров на
терня та будяччя.
– Е, коню, стій, – крикнула Галя та й стала діставати
зі своєї торбини хустки, сорочки та теплий одяг, що взяла з
собою про запас. Дівчина обмотала коневі ноги та й поїхали
далі. Подолали всі три дороги. На ногах у коня від Галиного
одягу залишилося саме тільки гноття. Кінь скрушно хитав
головою, а Галя казала:
– Не журися, конику. Зате ми таку важку дорогу подолали.
А назад будемо їхати – ще щось придумаємо.
Вирішили відпочити після важкої дороги у затишному
видолинку. Аж тут раптом…
Але залишимо наших подорожніх у тому пишному
видолинку, а самі повернемося до бідного кота, бо і нам не
байдужа його доля.
Старий, як і обіцяв, кинув Мурлику в міцну комору, де
було, це кіт відразу почув, багато мишей.
– Отут і сиди, – сердито сказав дід. – Тут тобі їжі надовго
вистачить. А як не захочеш трудитися, то здохнеш від голоду.
Замкнув дід комору та й пішов. Миші притихли, затаїлися,
але кіт знав, що вони тут, майже поруч. Йому навіть здалося,
що він відчуває погляд їхніх цікавих очей-намистинок. І кіт
заговорив, дуже тихо, але внятно:
– Слухайте мене уважно, дорогі миші і мишенята.
Можете не прикидатися, що вас тут нема. Ви є, і я це добре
знаю. І ви знаєте, що я це знаю. Давайте допоможемо одні
одним: ви мені, а я вам. Господар тієї комори обіцяв мене не
годувати. І я просто змушений буду вас ловити. Щоб такої
біди вам не було, бо мені буде дуже шкода, щиро раджу вам
прорити якнайскорше, доки я ще їсти не захотів, мені вихід з
тієї комори. Я собі заберуся звідси, а ви і далі будете жити, як
жили досі.
Зашуміло, запищало все довкола. Тільки тепер мурлика
збагнув, як їх тут багато. На таке він і не сподівався. Він почув
цілий хор тоненьких мишачих голосів.
– Треба скорше зробити так, щоб той кіт звідси
забрався.
– Треба, бо він незабаром захоче їсти і почне нас
ловити.
– А ти думаєш, що це так просто? Кіт – це не миша.
– Давайте покличемо крота Рийка. Нехай нам допоможе.
Він тут недалеко живе. Я знаю.
– І справді, давайте покличемо крота. Рузю, біжи за ним.
Дуже його попроси, щоб прийшов. Тільки будь обережна. Не
забудь, що на мишей не тільки коти полюють.
– А ми даремно часу не гаймо. За роботу.
Закипіла робота. Тільки хрускіт стояв. І кріт Рийко
погодився сусідам допомогти. А чому ж не виручити? Все
хрумтіло, тріщало, справа посувалася швидко. Кіт, втомлений
всім пережитим, задрімав собі, власне, навіть не задрімав,
а міцно заснув. Скільки він так проспав, того не знав. Аж
раптом крізь сон почув тоненький мишачий голосок:
– Котику, котику! Вставай. Тобі пора. Вже все зроблено.
Спробуй пролізти.
Кіт проліз у прогризений вихід і, опинившись надворі,
тихо сказав:
– Дякую вам. Ви – справжні друзі.
– Щасливо!
– Ти – найкращий в світі кіт!
– І найрозумніший! – пищали тоненькі голосочки.
Кіт розумів, що треба чимдуж звідси тікати. Але ж не
міг він бігти навмання. Йому треба було якось віднайти ту
дорогу, по котрій поїхали його друзі. На щастя, декотрі коти
дуже добре орієнтуються. Наш Мурлика обрав правильний
напрямок і все біг та й біг. Ось і те місце, де він попрощався зі
своїми друзями. Тут Мурлика зупинився.
– А далі куди? – Трохи розгубився. І на відстані побачив
заламану гілку.