Скарби Чорних Круків

– Не можу.
– Що таке? Не розумію. Ну добре. Тоді… Несіть
побільше сухої трави і розкладіть вогнище. Спалимо його к
лихій матері.
– І самі задихнемося від диму у тій чортовій норі, – зло
кинула крукиня.
– Не задихнемося. Дим догори поснується.
Розпалили вогнище і вже хотіли кинути у нього кошикаря,
а вогнище й погасло.
– Нічого не розумію, – закричав старший крук. – Нічого
не виходить. Все проти нас. Ти, хлопче, часом не чародій?
– Якби я був чародій, то давно вибрався б звідси, а вас би
спопелив, щоб і сліду вашого на землі не зосталося.
– А скарби собі забрав би? Чи не так? Хитрющий ти, як
я бачу.
– Ні, звідси я не взяв би нічого.
– Так я тобі й повірив!
– Як хочеш.
– Що ж нам з ним робити? Сьогодні ж полетиш до
Кирика на пораду. Чуєш, крукине?
І раптом сонячний промінь впав на палець кошикаря і на
ньому блиснула обручка. Всі це помітили.
– Він знайшов! – зло звереснула крукиня. – Він знайшов
хрестик, обручку і люльку. Тому ми перед ним безсилі.
– Знайшов? А чому ж ти, роззяво, так погано сховала?
– Та я добре сховала. І як він міг знайти?
– Ну от що… Сьогодні нехай ще поживе. А завтра
начувайся. І ти, крукине, також. Боюся я, щоб між вами змови
не було.
Наближався найвідповідальніший момент. Всі були дуже
серйозні. Прослідкували за польотом круків, але у темряві
не порахували, скільки їх пролетіло. А крукиня цього разу
затрималася. Вона все ще надіялася якось умовити кошикаря
зняти свою обручку і бути з нею.
– Послухай, – стала перед ним у найпринаднішій позі. –
Ти ж не дитина. Ти розумієш, що мої брати жартувати врешті-
решт перестануть – і ти загинеш.
– Чого ти хочеш, крукине?
– Зніми обручку і будь моїм. І я врятую тебе.
– Ні.
– Я винесу тебе з тієї ями. Ти візьмеш мене за дружину,
ми оселимося… Де схочеш: в селі чи в місті. Я дуже багата. Я
заберу свою частину скарбів. Ти собі навіть уявити не можеш,
які ми будемо багаті. Я порву зі своїми братами, якщо ти того
захочеш.
– Досить, крукине. Я сказав – ні. І це остаточно. І не
пробуй мене умовляти. З того нічого не вийде. До скарбів я
байдужий. Лети за своїми братами і хай тобі таланить.
Коли всі зібралися біля ями, в цей час крукиня і вилетіла.
Вилетіла – і побачила наших подорожніх. Вона відразу
все зрозуміла. Їй не треба було пояснювати, хто така Галя.
Очі крукині хижо блиснули, але Галя її не злякалася. Вона
незмигно дивилася на крукиню, аж та розгубилася.
– Ти… Ти чого сюди прийшла? – крикнула крукиня.
Здавалося, що вона ось-ось кинеться на дівчину.
– Я прийшла за своїм хлопцем.
– Він мій.
– Ні. Він ніколи не буде твій, бо він любить мене. Можна
полонити тіло, але любляче серце полонити не можна.
Тут крукиня обернулася на дівчину і стала навпроти
Галі. Вона раптом заговорила палко і пристрасно.

Сторінки: 1 2 3 4 5 6 7 8 9 10 11 12 13 14 15 16 17 18 19 20 21 22 23 24 25 26 27 28 29 30

Leave a Reply

Ваша e-mail адреса не оприлюднюватиметься. Обов’язкові поля позначені *

two × 4 =